Гемба

14 сентября 2014, 22:27
0
120

Якби ж ми вчились так, як треба...

Нещодавно у с.Поляна (Свалявський район Закарпаття), запитавши у реалізатора послуг однієї з турфірм, що означає назва гори Гемба, почув, що це «австро-венгерське слово», яке перекладається як «живіт». На мою заввагу, що в Австро-Угорщині мешкали чимало народів (у тому й українці), почув у відповідь: «Ні, лише австрійці та угорці».

Національне питання від початку було «ахіловою п’ятою» Української держави новітнього «розливу» (цією «беззубістю» й сьогодні можуть «похизуватись» усі складові соціально-економічного буття країни). До честі народних обранців початку 1990-х (завважу – однієї з небагатьох) – їм вистачило здорового глузду, аби в Законі України «Про національні меншини» не фігурувало запропоноване «ловкими чоловіками» від науки (визначення дружини поважаного мною академіка) формулювання «національно-територіальна автономія». 

Проте не стало наукою для їхніх наступників у Верховній Раді намагання створити зацікавленими: на Закарпатті – угорську автономію, західніше – сучасний варіант «Донецько-Криворізької республіки».       

Створене в середині 1990-х року Міністерство у справах національностей та міграції (згодом до назви міністерства – яке небавом стало (певне, через «другорядність») Державним комітетом – «дотулили» й релігію), очолюване на початку як згаданими «ловкими чоловіками», так і – згодом – тими, кому справді «боліло» не лише це питання, на жаль, не посіло належного місця в системі державного будівництва. Певне, тому й «згинув» цей Комітет кілька років тому.    

Усім же обігрівачам головного фотеля держави, які «при собі» (й лише «на поверхні») мають РНБО, НІСД (Національний  інститут стратегічних досліджень), Академію державного управління, це питання – попри огром його державотворчої ваги – «не болить» й до сьогодні. Бо ж запевнення (від початку загарбання Криму й подій на сході держави) про «вирішення питань з урахуванням» так обіцянками й залишились. Дійсно ж бо – не по-українськи це: зраджувати своїй же приказці «Казав пан – кожух дам». Продаж власного бізнесу – з цієї ж «опери»…     

Майже двадцять років тому італійська професорка Джованна Броджі завважила: «Історія подарувала українцям чи не останній шанс побудувати свою державу. Вони лише повинні усвідомити, що будувати її мають самі». Для того ж, аби це усвідомлення прийшло якомога раніше (а позаду вже – як не прикро про це говорити – не одне десятиліття), якнайдієвішими  повинні бути заходи (науково обґрунтовані, системні, реґулярні й поетапні) з будівництва української нації, ініційовані головно центральною владою. І одним із найважливіших є усвідомлення «всіх сущих» в Україні – без огляду, зокрема, на національність – своєї українськости. 

Що слід робити для цього? Запитаймо інакше: з якого віку людина потребує «нагадування» про те, якого роду-племені вона є? Очевидно, чим раніше – тим краще. Як це зробили на початку 1990-х литовці, провівши загальнонаціональний конкурс на «краще генеалогічне дерево» не лише серед школярів, а й вихованців старших груп дитсадків.

Члени Громадської ради при МОН ще в квітні завважили, що шкільні підручники та посібники вчать дітей не мислити, а заучувати (наявну в них інформацію). Що змінилось відтоді?    

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: События в Украине
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.