Шторм або Чому ми не забудемо цей рік

6 июня 2014, 23:41
0
156

Ретроспектива останніх дев'яти місяців

2 вересня 2013-го року. Вечір. Група гарно вбраних молодих людей прямують святкувати надзвичайно важливу подію в їхньому житті – сьогодні вони стали студентами. У цей визначний день вони пов’язали своє майбутнє з Інститутом журналістики.

На щастя, вони ще не знають, який складний рік на них чекає.

Уже першого дня їх, подібно до дітей під час хрещення, з головою занурюють у купель інформаційного простору. Майже щодня в університеті йдеться про визначну для країни подію – підписання Угоди про Асоціацію з Європейським Союзом. Дня саміту Східного партнерства у Вільнюсі – 29-го листопада - частина українців чекає з приємним хвилюванням. Інші ж - з об’єктивних і суб’єктивних причин проти європейського вектору розвитку. Проте абсолютно всі відчувають, що в будь-якому випадку передостанній день осені стане якоюсь мірою вирішальною датою в історії України. З кожним днем повітря стає дедалі більше наелектризованим - насувається шторм, десь вдалечині видно, як поволі повзе похмура грозова хмара.

Ось уже 21 листопада. За тиждень наша держава зробить дуже важливий крок на зустріч європеїзації. Аж раптом прем’єр-міністр України Микола Янович Азаров оголошує, що країна тимчасово призупиняє роботу над підготовкою Асоціації з ЄС.

Увечері декілька сотень обурених людей, як і у 2004-му, виходять на головну площу столиці – Майдан Незалежності - небо час від часу запалюється блискавками – буде буря. Цей протест отримує назву «Євромайдан».

Кожного наступного дня через Інтернет вдається зібрати дедалі більше протестуючих. Левову їхню частину становлять студенти. «Молодь нації за євроінтеграцію!» У неділю, 24-го листопада, на Майдані вже десятки тисяч осіб. Цікаво, що, на відміну від «помаранчевої революції», тут взагалі немає політичних плакатів. Через два дні, 26-го, вихованці Інституту журналістики КНУ ім. Т.Шевченка відпрошуються з пар і разом їдуть підтримати своїх співвітчизників. Майдан зустрічає їх мелодіями сучасних українських пісень.

У цей час іде масова підготовка до п’ятничного мітингу, який має стати вирішальним. Сотні студентів-волонтерів розносять містом агітаційні листівки, заодно розповідаючи людям про переваги Асоціації з Євросоюзом.

29-го листопада сотні тисяч людей створюють багатокілометровий «живий» ланцюг, який так само, як і 23 роки тому, символізує єдність і цілісність України. Після акції київські її учасники ідуть на Майдан, де вже, крім мітингувальників, є і провокатори («тітушки»), вбрані в чорні балаклави і озброєні битами. У такий спосіб зацікавлені особи хотіли спричинити заворушення на головній площі міста, що б дозволило правоохоронцям застосувати силу й розігнати протестувальників. Ближче до вечора з’являється «Беркут», якому судилося стати одним з основних персонажів революції. «Тітушки» досягають своєї мети: де-не-де починаються бійки. Спецпризначенці наступають. Проте, не маючи змоги впоратися з такою кількістю людей, «Беркут» іде геть. Щоправда, ненадовго.

О четвертій ранку біля стели Незалежності залишається декілька сотень осіб, які збираються наступного дня йти додому. Вони нічого не домоглися: Янукович не підписав Угоду про Асоціацію з ЄС. Прикро. Раптом по вулиці Інститутській спускається «Беркут», бере «у кільце» мітингувальників і починає зачистку.

Уже згодом представники МВС й інших держструктур стверджуватимуть, що Євромайдан буцімто заважав встановлювати головну «йолку» Києва. Правда, фразами на кшталт «Хотели Европу? Получайте!», які можна почути на декількох відео, відзнятих тієї ночі, чітко проілюстрована мета дій спецпризначенців. На наступний день про силовий розгін мирної демонстрації знатиме вся країна. Ще через добу на Майдан вийде вже сотні тисяч – буря розпочалася. З такою кількістю людей правоохоронцям не впоратися. Вони втікають.

Тоді, 1-го грудня, відбулася низка важливих подій. Перше: до протесту долучаються політики-опозиціонери Володимир Кличко, Олег Тягнибок та Арсеній Яценюк (вони, власне, і очолюють Євромайдан). Друге: проходить всенародне віче, на якому оголошено про початок революції. Третє: радикальні мітингарі захоплюють КМДА й Будинок профспілок. Четверте: Дмитром Булатовим, Олексієм Гриценком, Сергієм Поярковим та іншими було засновано Автомайдан. П’яте: знову проливається кров: найвідчайдушніші мітингувальники ідуть до Адміністрації Президента України. Вони хочуть пояснень. Та їх зустрічає «Беркут». Декілька годин іде протистояння. Ближче до вечора спецпризначенці припиняють оборонятися і йдуть у наступ, безжалісно б’ючи тих, хто не встигає втекти.

Протягом наступного місяця в самому серці столиці, як і дев’ять років тому, виростає наметове містечко. У цей же час в інших містах України з’являються свої Євромайдани. Учасників протесту більшає. Революція накриває країну. Питання Асоціації відходить на другий план. Головними вимогами протестуючих є відставка Президента й уряду Миколи Азарова. Через два місяці ці дві вимоги будуть виконані. Проте якою ціною…

Майже половину грудня коридори Інституту журналістики пустують. Значна частина студентів щодня збирається біля Золотих воріт і колоною крокує на Майдан. Холодно. Та тут не дадуть замерзнути. Дуже багато тих, хто вперше сюди прийшов, зізнаються, що вони не впізнають свій народ: навколо кожен допомагає кожному. Відбувається трансформація свідомості.

31-го грудня на головній площі країни сотні тисяч патріотів зустрічають 2014-й. У перші секунди Нового Року тут рекордна кількість людей співає гімн.

Щоправда, у наступні дні починає здаватися, що революція потроху починає збавляти оберти. У новинах дедалі менше часу займає інформація про демонстрантів. Гроза вщухає. Проте 16 січня Верховна Рада ухвалює низку законів, які зокрема забороняють їздити колоною більше, ніж з п'яти автомобілів, встановлювати намети на мітингах і носити захисні шоломи або інші засоби, які не дозволяють ідентифікувати особистість. Знову здіймається сильний вітер. На Водохреще після чергового віче народ вирішує йти до урядового кварталу, аби опротестувати критичне обмеження прав. На вулиці Грушевського їх зустрічає «Беркут». І знову починається бій. Цього разу протистояння значно масштабніше. З боку змучених двохмісячним стоянням протестувальників у хід ідуть бити, феєрверки, «коктейлі Молотова», з боку спецпризначенців – водомет, світло-шумові гранати і, як виявилося згодом, вогнепальна зброя. Горять автобуси, лунають вибухи, у повітрі відчутний запах сльозогінного газу. Центр Києва перетворюється в поле бою. Сутички не припиняються декілька днів.

22 січня. Україна відзначає День соборності. 95 років тому, у 1919-му УНР і ЗУНР підписали Акт злуки, який став символом єдності й неподільності нашої держави. Проте сьогодні не до святкувань. Уже зранку з’являються тривожні новини. Є перші вбиті. Рубікон перейдено – назад дороги немає. Першою жертвою сутичок став викрадений напередодні Юрій Вербицький зі Львова. Його понівечене тіло знайшли під Києвом. Другим вбитим був двадцятирічний вірменин, який проживав на Дніпропетровщині, Сергій (Самвел) Нігоян. Третім – білорус Михайло Жизневський. Останні двоє померли від вогнепальних поранень. Тепер остаточно стає зрозуміло, що Віктор Янукович боротиметься за свою посаду до останнього.

Тим часом у студентів розпочинаються канікули. Проте більшості не до відпочинку. З кожним днем їхній мозок має переварити дедалі більше інформація. Порція новин про нічні викрадення, розбої на сніданок поступово стає звичним їхнім раціоном.

Експерти передбачають, що основне – попереду. На жаль, вони виявляться праві…

За місяць канікул невідомі викрали й відпустили з полону лідера Автомайдану Дмитра Булатова; у Верховній Раді скасували так звані «Драконівські» закони від 16-го січня й оголосили амністію ув’язненим протестувальникам (проте лише в обмін на звільнення адміністративних будівель); прем’єр-міністр Микола Азаров подав у відставку.

15 лютого. Субота. Вечір. Леся Оробець в ефірі «5-го каналу» прогнозує, що Євромайдан може закінчитися у вівторок, коли у Верховній Раді шляхом голосування мають повернутися до Конституції 2004-го року, що суттєво обмежить повноваження Президента. Є інформація, що в цей день до будинку уряду збираються прийти мітингувальники, аби підтримати зміни. Ведучий Роман Чайка ставить цілком логічне запитання: «А де гарантія того, що мирна хода знову не буде зупинена представниками силових структур?» Пані Леся стверджує, що Янукович ні в якому разі повторно не відважиться на такий крок. Вона помиляється.

18-го лютого зранку в центрі лунають постріли. «Беркут» все ж таки не дав демонстрантам пройти до Верховної Ради, чим знову спровокував протистояння. Студенти, у яких уже розпочався другий семестр, через Інтернет слідкують за тим, що відбувається. Пари відходять на другий план. Ось уже є один загиблий. Ось повідомляється про ще двох трупів біля виходу з метро «Хрещатик» на Інститутській. «Беркутівці» впритул підходять до Майдану. Раптом в аудиторію заходить один з викладачів і каже, що основний столичний вид громадського транспорту - метро - повністю закрито. Київ паралізовано. Проте його серце ще б’ється. Палає Майдан, палає Будинок профспілок. Тут намагаються реанімувати українську державність. Крики, молитви, постріли змішуються в одне.

На ранок стає відомо, що з двох сторін загинуло близько тридцяти осіб. Змучені важкою ніччю люди сплять просто на землі. Тисячі жителів столиці зносять гуманітарну допомогу до місця подій. Країною проходить хвиля пікетів біля місцевих силових структур. Під час одного з них автоматчик відкрив вогонь. Було поранено жінку, яка померла через 3 дні у свій 75-річний ювілей.

20 лютого. В Україні оголошено день жалоби. Проте вже зранку на Майдані йде протистояння. Мітингувальникам вдається відтіснити з площі спецпризначенців. Здавалося б, все – справу зроблено. Та тут з’являються снайпери. З кожною годиною чути про все нових і нових вбитих. Кореспондент «5-го каналу» Ксенія Дворнікова тремтячим голосом повідомляє по телефону, що десятки трупів лежать на автобусній зупинці, біля Лядських воріт і в готелі «Україна». Лише ближче до вечора вогонь припиняється.

Наступного дня Україна знаходиться у шоковому стані. 21-го листопада ніхто не чекав, що мирна демонстрація може обернутися такою трагедією.

Вечір. На Майдані Незалежності проводжають в останню путь загиблих. В одній із промов їх називають «Небесною сотнею». Лунає траурна пісня «Гей, пливе кача». Її скорботний мотив ще не один день безперервно звучатиме в головах мільйонів українців.

Своє слово беруть і політики-лідери опозиції. Сьогодні вони підписали з Януковичем угоду про врегулювання кризи в Україні, за якою припиняється насильство, відновлюється дія Конституції 2004-го року, а також сторони мають визначитися з проведенням дострокових виборів президента. Раптом мікрофон вихоплює протестувальник Володимир Парасюк. Він ставить ультиматум: або Янукович до десятої ранку іде геть, або його сотня йде на Межигір’я зі зброєю. На наступний день повідомляють, що Президент України втік. Вибори нового глави держави призначаються на 25-те травня.

Декілька діб нація оговтується від трагедії. Про фактичну перемогу революції згадують меншою мірою. Основне зараз – допомогти сім’ям потерпілих і відновити нормальну роботу держструктур. Тим не менш гроза нарешті стихає. Принаймні так здається.

Через декілька днів після закінчення подій на Майдані починають надходити тривожні новини з Криму. Там заявляють, що права росіян принижують. При цьому населення посилається на скасування закону «Про засади державної мовної політики». Уже є інформація про появу начебто російських військ на півострові. Напруга зростає. 1-го березня Рада Федерації Росії одностайно голосує за введення російських військ до автономної республіки. Найгірші побоювання щодо інтервенції справджуються. «Старший брат» стає ворогом номер один. Російський президент же стає найбільш ненависною особою для мільйонів українців. Через два тижні, 16-го, проводиться незаконний з правової точки зору референдум, на якому буцімто 97% проголосували за возз’єднання Криму з Російською Федерацією. Автономну республіку втрачено менше, ніж за місяць.

Не спокійно і на Сході, де також спалахнули сепаратистські настрої. Місцеве населення незадоволене владою. Тут стрімко поширюється беззаконня, з’являються десятки терористичних угрупування. Влада іде на відчайдушний крок: запроваджується антитерористична операція, яка триватиме не один місяць. Протистояння, по суті, переростає у війну. І знову гинуть сотні українців. Найстрашніше те, що нікому не відомо напевно, як вирішити конфлікт. Лише жевріє невеликий промінчик надії, що після президентських виборів ситуація зміниться на краще.

25 травня. День історичного волевиявлення. Багато студентів вперше в своєму житті матимуть змогу поставити «галочку» в бюлетені. Переможець не матиме права підвести свій народ. Він повинен постійно пам’ятати про ціну, яку заплатила Україна, аби провести ці вибори.

Уже ввечері стає відомо, хто набрав найбільшу кількість голосів – це Петро Порошенко. Результатом, звичайно, задоволені не всі. Це пов’язано з неоднозначністю персони політика. Та все одно країна нарешті отримала законного правителя.  І хочеться вірити, що він буде кращим, ніж його попередники.

Тим часом у студентів розпочинається сесія. Ще трішки й закінчиться перший курс, який вони не забудуть. А точніше - не зможуть забути. Цей рік був надзвичайно складним для них. Вони сподіваються, що ніколи більше не буде грози і що небо навіки залишиться чистим. Так і буде!

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: События в Украине
ТЕГИ: Киев,Евромайдан
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.