Тараса знаю з дитинства

11 марта 2014, 07:27
И.о. ректора Национального университета биоресурсов и природопользования Украины
0
192

До 200-річчя з дня народження Великого Кобзаря

На пам’яті довга холодна зима, великі сніги 1964 року. Нарешті прийшла весна.

Одного дня у нашій школі, яка стояла під Чорним лісом, що на Кіровоградщині, пройшла вістка, що під орудою вчителя малювання Павла Юхимовича Кучерявого скоро будуть ставити виставу – «Назар Стодоля». Хто такий Стодоля і чому його будуть ставити, дітлахи не розуміли. Та згодом світло пролив мій старший брат, шестикласник Віктор. Він сказав нам, що у школі незабаром будуть святкувати 150-річчя українського поета Тараса Шевченка, а отой суворий дід на портреті у кожусі та високій шапці і є Шевченко.

Великий гарний портрет Шевченка напередодні свята повісили на вході до школи та прикрасили його вишиваними рушниками. Заходячи в школу, весь час відчував на собі його уважний погляд та торкався верхньої губи і думав: чи і в мене виростуть такі гарні вуса?

І ось довгоочікуваний день вистави настав. Зав сільським клубом Матвійович привіз до школи гарні дерев’яні шаблі, вишивані сорочки, шаровари, смужкові шапки та червоні чоботи, кунтуші та кілька кожухів. Учні з дому поприносили різні народні речі: рушники, старовину, прядки, рубель, дерев’яні ночви.

Але найбільша інтрига серед школярів була в тому, що артисти-старшокласники задумали замість компоту налити в кварту червоного вина…

До актової зали школи набилося чимало жителів села, прийшла вся школа. Нарешті завіса розкрилася і почалася вистава. Ми поринули у трагічну долю чарівної Галі, сміливого Назара. Засуджували підступного Кичатого, кричали на хитрих сватів…

І ось я вже тримаю в руках кольорового Кобзаря. Перегортаю сторінки. Вдивляюся в сумні очі Катерини, болію за братів, «які на панщину ходили, поки лоби їм поголили». Разом із Тарасом передумую його думи, «що стали на папері сумними рядами», чую, як ніколи актуальне - «аби ви вчились так, як треба».

На пам'яті відвідини нами-студентами пам’ятника Тарасові біля Червоного корпусу університету. Не раз і не два співали в Голосіївському лісі з товаришами «Реве та стогне Дніпр широкий», згадували сумну історію українського козацтва, вели дискусії навколо постатей Богдана та Мазепи. Сотні раз брав до рук Кобзаря, сотні раз його перечитував, відкладав і знову брав до рук.

Сьогодні ми пошановуємо нашого Батька, відзначаємо його 200-річчя. Чи правильно ми все робимо, чи ні? Напевне ні! Бо якби не чубились, пани не зраджували свій народ, а гетьмани – і Кучма, і Янукович не були б такими дрібними і жадібними, то певно не було б сьогодні і жертв Майдану, не підкралася б до нас біда від північної сусідки. Але попри все мусимо вставати з колін, берегти Тарасове слово в серці, підніматися на весь зріст і заявити на весь світ, що Україна – це не помилка, а це Велика Держава з Великим Народом. Робімо ж все для цього!

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Гости Корреспондента
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.