Ведмежий капкан. Післяхроніки.

3 декабря 2012, 14:27
Політичний експерт
0
1079

Їх обличчя не відкриті і без ознак відчуття свята демократії та щастя. Вони живі, але вже мертві. Завтра вони проголосують за все, на що їм вкажуть і за що пообіцяють принести вчасно злиденну пенсію,

Парламентські вибори засвідчили відсутність в українців достатніх ментальних ресурсів у відстоюванні спільних цінностей: свободи, верховенства права і культурної ідентичності. Ні партія влади, ні розрізнені фракції опозиції не були зацікавлені у цій дискусії. А марно. Саме тут був захований ключ для перемоги останньої.

   Привід для цього – невщухана історична боротьба за стратегічний вектор розвитку українців. Між Європою і Росією. Між Заходом і Євразією. Між цивілізаційним вибором і поверненням в минуле.

    Влада однаково боїться і першого і другого. Для збереження автентичності і конкурентоспроможності при реальному просуванні у будь-який геопростір потрібно серйозно зміцнити державність. В іншому випадку інтеграційні процеси можуть її демонтувати або призвести до тривалого занепаду. Тим більше в умовах протиборного громадянського невдоволення. До того ж, Європа вимагає практичного приєднання до спільних цінностей і реформ для побудови суспільства плюралістичної системи демократії.

    Росія будує сильну наднаціональну державність, спираючись на авторитарну владу, яку постійно підтримує переконлива більшість. Владімір Путін іменує це «полиэтнической цивилизацией, скрепленной русским культурным ядром». На відміну від «плавильного котла» мультикультурної асиміляції Заходу, який «барахлит и чадит»,  прирікаючи його на глибоку гуманітарну кризу. Як чорна діра, що виникла після вибуху надпотужної червоної зірки, Росія неминуче буде всмоктувати, по законах геоісторії, у себе усі політичні планети з найближчих орбіт. Це принцип імперії.

      У цей час Україна будує гіпервладу, яку підтримує незначна меншість. Спроба мобілізувати навколо державності російської мови, «помаранчевих ворогів» та «стабільності із покращенням» більшість колишнього «ядерного» електорату 28 жовтня, провалилась. Тому, влада вдалася до безпрецедентних фальсифікацій. Вони спокійно сприйняті опозицією і, швидше за все, з різними політдипломатичними застереженнями, будуть акцептовані Заходом. Це прикінцево легітимізує слабку й мінімальну електоральну демократію в Україні, яка має виключно формальний характер. Це – псевдодемократія. Її політрежим змушений терпіти існування опозиційних партій, ліквідувавши, при цьому, усі умови для чесного електорального суперництва. 

 

         Врешті, ми залишаємось лише спостерігачами переходу від олігархії до політичного режиму особистої влади – авторитарної демократури.

        На відміну від ліберальної, яка забезпечує ефективний захист громадянських прав і політичних свобод, верховенство закону, розподіл влад, включаючи свободу преси, зборів й совісті.

      Нескладно помітити критичну слабкість української конструкції. Влада, яка не спирається в умовах непередбачуваної експансії глобалізації на довіру більшості населення, приречена. Як мінімум, на важкий перманентний загальногромадянський конфлікт. Використовуючи державу для збагачення, вона закликає суспільство і світ до опору. Вона принципово не розуміє, що зовнішня політика вже давно стала внутрішньою.

     Ніхто не хоче враховувати й природну слабкість України – статусу буфера між Німеччиною і Росією. Вона генетично незахищена.

     У цьому ми близькі з Польщею. Якщо вірити Джорджу Фридману. Але Польща в Унії. І ця проблема для неї дорівнює її амбіціям мати власну точку зору на геополітику.

   Кучма ідеально маневрував. Він, доктриною багатовекторності, зумів утримувати рівновагу між двома гарячими полюсами: західним і російським. П’ятдесят доларів за тисячу кубічних метрів російського газу і внормований законом вступ у НАТО більш ніж доказ цьому.

    Тому, якби «помаранчеві» боролись за державу, а не примітивно за владу, ми би вже відкрили двері в ЄС.

     При цьому зрозуміло, що отримання Україною, як країною - буфером, нечітких і неясних Будапештських гарантій у грудні 1994р. після повної відмови від третього у світі по величині ядерного арсеналу, ніяких переваг і надійних інструментів захисту національної безпеки не створили. І не могли. Оскільки протиріччя між США, Великобританією і Росією тільки поглиблювались.  Холодна війна не закінчилась. Вона тільки відкладена на невизначений час.

     Є докази ефективності для цих випадків двосторонніх союзів. Якщо, правда, країна нездатна самостійно будувати національну сучасну державу як глобального гравця.

      Якби не надмірні амбіції Ющенка і його драматична особиста війна із Тимошенко, у 2008 році Україна могла би отримати ПДЧ. При безцільному самопожиранні «помаранчевих» еліт, відсутності консолідації суспільства і під тиском розгніваного президента Путіна, Меркель відступила. Україна отримала тільки особливу програму партнерства з НАТО. Це не наближало її до Атлантичного альянсу, але й не віддаляло. Президент Янукович демонтував цю перспективу.

     Але Ющенко все ж таки отримав у якості компенсації можливість підписати Угоду про Асоціацію і Зону вільної торгівлі з ЄС. Так би мовити, зайти в Альянс в інші, також парадні, двері.

    Процес підготовки Угоди вже сам по собі  підвищував рівень національної безпеки. Архаїчна політика позаблоковості підірвала довіру до нього, але не відмінила.

     При цьому, сутньо змінилась геополітична ситуація. США програли  ЄС і Росії. Євроатлантична єдність Європи і Америки проходить випробування не тільки спільною фінансово-економічною кризою. Знову обраний президентом США Барак Обама чомусь першу поїздку здійснює не в Унію, а у важливі, але цілком третьорозрядні країни Азії: Таїланд, Бірму і Камбоджу. Світу посилають знаки в дусі Пауло Коельо.  У цей час, в основному через економіку, завдяки колишньому канцлеру Г.Шредеру, німецько-французькі політики підготували сценарій зближення єврокраїн із Росією. В ЄС виникає, не без допомоги «обояния Газпрома», велика фракція інтелектуалів, які вважають, що компенсувати систему військового захисту в Європі і вийти за межі НАТО можливо тільки за допомогою російських ресурсів. Просинається Бжезинський. Він раптом знаходить неймовірний компроміс для нас: Україна, як автентична національна держава може мати вирішальний вплив на еволюцію Росії. Якщо вона буде реальною демократією і буде рухатись у Євроунію, то обов’язково потягне за собою Росію. Але, здається ця шахова партія на одного гравця. Росія точно шукає схеми, аби поглинути Україну. При цьому вона вміло розхитує Європу, не допускаючи її до вищого рівня політичної консолідації і інтеграції завдяки енергетичним ресурсам і відкритості своїх стратегічних ринків для ТНК ЄС.

      Була ще слабка спроба вивести Україну із тісного буфера. Для цього спробували використати концепцію Юзефа Пілсудського – «міжмор’я»: створення держав Центральної Європи від Балтійського до Чорного моря для спільного протистояння Німеччині і Росії. Проект Бжезинського по Балто-Понтійській доктрині із Україною, Білоруссю і Литвою залишився віртуальним а розширення НАТО на Схід Зробило його взагалі непереконливим.

      Українська доктрина Балто-Чорноморської федерації,  яка частково зреалізована у проекті ГУАМ, навіть із звуженою ціллю створення спільних енергетичних транспортних коридорів, терпить поразку за поразкою.

    Отже або Україна, реально будуючи демократію і демонструючи відданість євроцінностям, отримує угоду про Асоціацію і Зону Вільної торгівлі, або, створюючи політичну диктатуру, поглинається Євроазійським проектом Росії. Власних ресурсів, як і волі, мати незалежну політику, яка би була конкурентною у зміненому світі, вона немає. Втішного призу від ЄС і США у піку Росії, аби спасти від її експансії Україну, здається, не буде. Нещодавно у Берліні Меркель прямолінійно заявила Туску, який грає на стороні України: «Умови для підписання угоди (про Асоціацію) на даний момент відсутні».

       Дихотомія.

    Євроазійський         Союз придумав президент «сніжного барса» Казахстану Нурсултан Назарбаєв. Владімір Путін перетворив цю ідею у геостратегію. У планетарному плані, з огляду на його розробників, мова йде немало й небагато, а про встановлення натомість однополярому або безполярному  (глобальному) світу багатополярної моделі, де полюсами може бути тільки одне потужне утворення, яке перевищує по своєму сукупному масштабу найбільш крупні розвинуті держави». На думку Лаврова це має бути якесь «полицентриченое мироустойство». США, Китай, ЄС будуть посоромлені.

       За принципом створення у свій час «союзу чугуна і сталі» Європою, Росія у 2010 році створила із Казахстаном і Білоруссю Митний Союз ЄвроАзЕс. Це єдина  форма їхньої спільної торгово-економічної інтеграції з цільною митною територією. До 2015 р. Росія має отримати від цього 400 млрд. дол.. США чистого прибутку, а двоє її партнерів – по 16.

      Казахстану митний союз вигідний. Його економіка, як і Росії, має сировинну експортну домінанту. Білорусь – приречена політичною диктатурою на будь-які союзи, окрім демократій. Особливого приросту для ЄвроАзЕс вона із скромним 16 мільярдним доларовим бюджетом зробити не взмозі. Бюджет однієї Москви утричі більший – 47 млрд. дол.. США

     Ненажерливі сировинні комплекси митного Союзу споживають левову  долю інвестиції. Ніяких перспектив для прориву. На нові ринки економіки знань. Але вони на три четверті забезпечують зростання економіки Росії і Казахстану. Ресурсне прокляття чіпко тримає Росію у третьому світі. У 2010 році мініатюрний Сінгапур, трошки більший за московську Рубльовку, експортував товарів і послуг на 470 млрд. дол., а Росія, всього – на 445.

        В Україні основою зростання ВВП є машинобудування, виробництво товарів народного споживання, металургія, хімія, переробка й будівництво. Смішно, але ми набагато ближче до інноваційних ринків світу, аніж велика сусіда.

    Тому, МС експортує тільки біля 5% високотехнологічної продукції. ЄС – 50%.

     Доля МС у світовому ВВП за 2011 р. – 3%. ЄС – 25%, США – 22%, Китаю – 10%.

     Різниця в розмірах економіки – у 10 разів, а із усім Заходом – рівно у 20.

     За даними ЦРУ доля ВВП на душу населення по паритету покупної здатності в ЄС – 34.500 дол. США, у Росії – 17.000, в Білорусі – 15.200, в Казахстані – 13.200.

     Ключовий орган ЄС – Єврокомітет складається із 27 незалежних членів по одному від кожної країни. Вони призначаються Європарламентом на п’ять років в якому навіть могутній Німеччині належить усього 12% голосів.

      У Митному Союзі доля Росії - 55%. Вона може провести будь-яке рішення. Так, наприклад, Росія у МС заблокувала Білорусі поставки нафти і заборонила виробляти розчинники. Білорусь їх експортує проти її волі. МС  раптом заборонив ввезення у Білорусь потриманих іномарок. Тому білоруси змушені купувати вироби російського автопрому, хоча на внутрішньому ринку доля ВАЗ впала до 7.5%.

    В ЄС – 23 офіційні мови, в МС – одна – російська.

    Сукупний ВВП членів МС у 2010 р. склав 1.68 трильйона доларів. Причому більше 90% - 1.48 трильйона – російська частина. У цей час ВВП ЄС склав уже 12.2 трильйона доларів, а у 2011 – вже 17.1.

      Таким чином, ЄвроАзЕс потрібен Росії для відновлення імперії. Як цивілізації. У протиставленні Заходу і Китаю. Це схоже на кальку із ідеї японського синолога Татібана Шіракі. Той у 1920 р. пропонував об’єднати Японію із Китаєм і іншими азійськими країнами, створивши «Новий Схід» у противагу Заходу.

      За Дугіним – це виглядає навіть романтично: «создание на пространстве Северной Євразии нового наднаціонального образования, построенного на общности цивилизационной принадлежности» і забезпечення йому  глобального лідерства. Це основна стратегічна ціль, горизонт історичного шляху.

      Майте на увазі, що це все відбувається на фоні певних ускладнюючих об’єктивних реалій. 85% Росії непридатні для комфортного проживання населення, так як 8.099 льодовиків загальною площею 56.131 кв. км. і вічна мерзлота займають 60%  її території, заболочені землі – 22%, ріки й озера – 4%. Для щасливого життя залишається усього 15% суші, у той час, як середній показник у світі – 36%. При цьому, можливе глобальне потепління може викликати новий сценарій для Арктики і на крайній півночі РФ, перетворивши усю північ Росії у непрохідні болота.

    Росія має тільки 2% у світовому ВВП. Основними статтями її експорту є газ і нафта (70%), первинні метали (15%), ліс-кругляк (10%). Все решту включаючи обладнання, озброєння, технології – менше 5%. Росія на першому місці у світі по споживанню героїну – 21%. Це 90 тон на рік 11 млрд. дол.. кешем. Вона, як і Україна, у десятці найбільш небезпечних країн світу для інвестицій.

     У 2009 році у РФ здійснено 1030 терактів, у 2010 – 712, у 2011 – тільки у СКФО – 350.

     1.5 населення Росії володіють 50% національних багатств. 101 мільярдер із сукупним капіталом 432.7 млрд. дол. США.

      Більшість населення Росії зосереджено у трикутнику, вершинами якого є  Санкт-Петербург на півночі, Новоросійськ – на півдні і Іркутськ - на сході. У Сібірі, площа якого складає майже ¾ території Росії, проживає менше чверті населення. В основному вздовж Транссибірської залізної дороги.

       93.400.00 росіян існують за рахунок держбюджету і платоспроможного населення, доля якого ледве перевищує  33 мільйони. При цьому ВВП Росії не надто перевищує економічний продукт округу Лос-Анджелес.

      Не випадково президент Путін нещодавно заявив, що для модернізації Росії не стає 50 мільйонів рук.

     От і все. Коло замкнулося.

     ЄвроАзЕс можливий тільки за участі України. Це аксіома, яку не варто й доводити. Вона очевидна. Україна перетворює цей, вочевидь, головний на час президентства Владіміра Путіна, проект  на реальність. Тільки Україна може створити критичну масу для створення ЄвроАзЕсу.

       Але вона важка головна біль для Москви і представляє у цьому плані надскладну проблему. 

       Президент Росії заявив, що його Євроазійський план може бути реалізованим тільки на «общей цивилизацыонной основе». Тобто мають «объединиться общества со сходным цывилизационным кодом».

     Тут і починаються проблеми. Двадцять років незалежності України перетворили її не тільки на автентичну державу, але й стали більшою частиною шляху до самоідентичної нації із чіткими проєвропейськими, прозахідними поглядами і ментальністю. У відчаї від цього Олександр Дугін, чи не основний  стратег Кремля, несподівано проголошує, що «украинская идея тем самым есть идея антирусская, антимосковская». Але, з огляду на дискусії в російському інтелектуальному істеблішменті Кремля, «на щастя»  Україна двополюсна – проросійський Схід і  Крим із «великороссами», хитка Центральна Україна і важке ядро «особой украинской нации» яке «упорно относит Украину к европейской цивилизации» - Західно-український фактор. Висновок, який зробив велику паузу у дискусії, виглядає приблизно так: «При наличии этого полюса Украина не может полноценно войти в интеграционный процесс, а, значит, перспектива создания Евроазийского Союза откладывается».

     Але в московських профігравців є вже три сценарії, які вони публічно пропонують президенту Путіну.

     Перший. Дуже простий. Тому суперефективний. Розділ, розпаювання  України. Схід і Захід «две взаимоисключающиеся социологические и цивилизационные установки». «Инициаторами выработки национальной идеи выступают западенцы, но она упорно отвергается обществами востока и юга Украины». Разпад. Чорний переділ. Тоді «юго-восточная зона естественным образом интегрируется в Евроазийский Союз и проблема решается». Усе геніально просто й логічно, як у великій пісочниці.

        Зверніть увагу, ні слова про Центральну Україну, яка історично має найбільший досвід боротьби за національну незалежність.

       Усе це на тлі бурхливо розгорнутої у нас внутрішньої дискусії про рятувальну неминучість і благоденну вигідність входження у Митний Союз, федералізації і, навіть, розширення «прямого народовладдя» керованими референдумами з будь-якого приводу, окрім амністії і податків.

      Другий. «Сложная игра с прагматическим руководством Украины с целью убедить его принять интеграционный проект под давлением обстоятельств». «Киев может оказаться в такой ситуации, когда никакого другого выхода, кроме евроазийской интеграции, у него просто не останется». Думаю, що економіка, ціна на газ, загроза перетворити нашу ГТС на металолом, не є визначальними. У сучасних умовах членства в СОТ Росії і України почати торгову війну неможливо, та й нерентабельно. Ціна на енергоресурси буде тільки зростати. Тому треба шукати не шляхи їх здешевлення а інвестиції у модернізацію енергозберігаючих технологій. Без Заходу вони неможливі.

       Питання у демократії і диктатури. Перша відкриває дорогу в ЄС через підписання з нею угоди про Асоціацію і Зону Вільної торгівлі. Друга – веде у Митний Союз і дальше, у глибину, для обслуговування можливого конфлікту за роподіл управління світом між США, Китаєм і Росією. У цьому напрямку Росія вже запустила проект «плотной работы с украинскими элитами», розгорнула «сетевые процессы на территории Украины, аналогичные западным, но с обратным геополитическим знаком - в сторону интеграции с Россией». Це має бути «настоящая  битва за Украину, вовлекающая со стороны России наиболее одаренные и пассионарные кадры, брошенные на дело интеграции».

     Третій. Авангардний. Треба щільно зайнятись «роботой с ядром украинского западенского национализма, который идеологически, по определению и законам пиара, не может быть полностью солидарен с культурными ценностями либерализма, индивидуализма, толерантности, мультикультуризма, идеологией прав человека и другими постмодернистскими стандартами западного общества. Запад в последние десятилетия поставил национализм и любую форму коллективной идентичности вне закона. Национальное государство сливается в единое гражданское общество».

      Це велике випробування для «Свободи». Вона дійсно критично ставиться до європейського лібералізму, почала антисемітську дискусію і вперто б’ється за цінності, які поділяє значно менше 10.44% виборців, що за неї голосували.

    Російські стратеги вже готові перетворити націоналізм «Свободи» як «яд в лекарство, а врага – в друга».

     Нам найбільше повезло на президента Росії Владіміра Путіна. Він досить відкритий і прогнозований. Ліміт  інтеграційної вдячності його виборців за спасіння Росії безповоротно вичерпаний. Потрібний новий мобілізаційний проект для великоросів. Ним вже є  Євроазійский Союз. Це єдина можливість для Путіна зміцнити легітимність свого правління і ввійти в історію поряд із Іваном Грозним і Петром Великим.

     Українська влада закрита і непередбачувана. Істинна її стратегія поки що – збагачення. Абе це тільки початок будь-якої історії. Або її фатальний кінець.

     Не хотів вас розділити на «за» і «проти». Тим більше годувати «противсіхів». Бо наша істинна свобода, економічний прогрес, шанс на швидку модернізацію держави, реальне народовладдя і право на чесну, ефективну владу знаходяться виключно в Європейській Унії. Але ми приречені на відкрите добросусідство і ефективну співпрацю, без вимог і обмежень, з Росією. У нашому цивілізаційному коді вона займає чутливе місце.

      За час виборчої кампанії виборці ні разу не ставили мені запитань про ЄвроАзЕс, Митний Союз, федеральний устрій країни і державність російської мови. Хоча майже усі вони живуть у прикордонні з нею. Вони хочуть добросусідства з Росією, з вільним пересуванням товарів і безвізовим режимом. Вони не хочуть а, точніше, бояться чомусь НАТО, але усі прагнуть бути ближче до Європи.

     Якщо ними не зманіпулюють. Як маніпулюють статистикою, коментами до закону «Про всеукраїнський референдум». Як сфальшували вибори в парламент 2012 р. У тому числі керованим підвозом виборців як підготовленою політтехнологією управління виборчим процесом. Ослаблених страхом і тиском виборців чітко збирали по окремому списку із попередньо підготовлених соціальними працівниками, сільськими головами, фермерами, директорами шкіл.

     Зверніть увагу. У шкільному автобусі, та ще й у день голосування, неприхована виборча агітація партії влади. У кожному автобусі агітатори або «смотрящие» від ПР. Вони не хочуть говорити. І не будуть.

       В іншому випадку, автобус для підвозу виборців чомусь організовує голова ДВК. Навіть із всіма видами фальшувань, кінці з кінцями у нього не сходяться. Треба ризикувати.

       В автобусах, під видом підвозу, возять людей з подвійною припискою з інших місць. За кого вони голосують – за мертвих чи тих, хто не прийшов? З 16.00 до 20.00 не дивлячись на непогоду і важкі сутінки на дільниці «прийшли» майже 30% виборців. Значну частину, під жорстким контролем, привезли на шкільних і приватних автобусах із проведенням прямої агітації. Точніше прямого тиску і подавлення свободи волевиявлення.

       Але кому це вже цікаво.

      Подивіться і послухайте. Їх обличчя не відкриті і без ознак відчуття свята демократії та щастя. Вони живі, але вже мертві. Завтра вони проголосують за все, на що їм вкажуть і за що пообіцяють принести вчасно злиденну пенсію, дадуть надію на отримання мізерної зарплати і безплатно наллють чарку із закускою безробітному.

      Ми закінчуємо відеозвіти із 176 Чугуївського виборчого округу де я програв голосування народному депутату Д.Шенцеву, портрет якого ніхто ніколи не виставить дома і не наважиться повісити для прикладу школярам у неопаленій і не відремонтованій школі.

      Це кінець тільки окремої історії. І початок нової, спільної. 

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Гости Корреспондента
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.