Демократія на відкуп. Роздуми в День соборності

22 января 2011, 11:37
Народний депутат України, лідер Радикальної партії
0
2707

Глобальна фінансова криза не лише суттєво похитнула фінансовий баланс у світі. Чи не найзагрозливішим її наслідком став масштабний наступ на демократичні права і свободи

, що спричинив демократичну рецесію у чималій кількості країн, зокрема, Східної і навіть Західної Європи. Наслідком цих тривожних процесів стало зростання у світі недемократичних, напівдемократичних та авторитарних режимів, а ті з них, що існували досі,  значно посилилися, стали більш агресивними, самовпевненими та небезпечними. Наприклад, одного погляду на останні політичні процеси в сусідній Білорусі достатньо, щоб усвідомити: від діалогу пострадянських країн із Заходом до повної «західної ізоляції» – лише одні вибори.   

Усихання демократичних свобод також несе загрози для подальшого розвитку України. Долаючи наслідки світової фінансово-промислової кризи, ми все ще продовжуємо шукати своє місце у системі геополітичних координат, визначати національну ідею, примирювати самих себе, реформувати владу та одночасно боротися з викликами сепаратизму, зовнішньої інформаційної та енергетичної агресії, судового свавілля та правового нігілізму. І все це в умовах зневіри у силу громади, недовіри до органів влади та покладання у вирішенні різноманітних проблем – від побутових та фінансових до медичних та освітніх – лише на власні сили.

Прагнення у 2005 році українських лідерів демократизувати наших колишніх сусідів по комунальній радянській квартирі сьогодні набули гіркого іронічного присмаку. Антидемократичний бліцкриг в Україні відбувся настільки швидко, що усі зрозуміли: без міцного демократичного коріння ми не можемо вчити інших того, чого ще не засвоїли самі, і тому далекі від прикладу для інших.

 

Що спричинила глобальна  демократична рецесія

 

Одразу після поширення метастазів хвороби американського фондового ринку на міжнародні фінансові ринки, світ швидко занурився в економічну рецесію. Шляхи виходу з кризи кожен бачив по-своєму. Навіть швидка економічна допомога у вигляді термінових самітів країн Великої Двадцятки не допомагала здолати її негативні наслідки. Кожна країна замикалася на вирішенні внутрішніх проблем за рахунок скорочення демократичних прав та свобод.

Практично усі держави запровадили протекціоністські заходи, вважаючи їх ефективним методом боротьби зі скороченням показників економічного зростання. Це призвело до зменшення обсягів міжнародної торгівлі, погіршення структури експорту, і, як наслідок, викликало соціальну нестабільність і напругу.

Зросла регулююча роль державних органів влади у діяльності фінансових інституцій. Це призвело до зниження довіри з боку громадян до національних та міжнародних фінансових установ. Людини більше не довіряли банкам, банки втрачали кошти і ліквідність, а загалом від цього страждала вся економіка.

Відбулося скорочення апарату державної служби, зросла межа пенсійного віку, скоротилися бюджетні витрати на соціальні програми. У таких європейських країнах як Греція, Франція, Італія, Велика Британія це призводило до масових громадських заворушень та протестів, які навіть у демократичних країнах придушувалися недемократичними методами.

Зменшилися обсяги бюджетного фінансування науково-дослідницьких проектів, вищих та середніх навчальних закладів. У тих же Франції та Італії це призводило до численних студентських страйків.  

Фінансово-промислові групи – спонсори засобів масової інформації, почали частіше втручатися у редакційну політику підконтрольних   ЗМІ. Як наслідок, критика дій національних урядів зменшилася, а доступ пересічних громадян до об’єктивної інформації обмежився. Воєнні дії Північної Кореї проти Південної. Розвиток Іраном ядерної програми. Внутрішні політичні процеси у Росії, Білорусі та країнах Середньої Азії. Усе це відбувалося в умовах жорстокого регулювання діяльності засобів масової інформації.

Саме тут мені пригадується фраза Віктора Гюго про те, що не можна зупинити процес, для якого настав час. Вважаю, що гучна міжнародна реакція на публікацію документів Державного департаменту США у мережі «Вікілікс» у 2010 році виникла саме як опосередкована відповідь на згортання свободи ЗМІ. Адже «Вікілікс» виник не у 2010 році, а у 2006 році, а перший значний обсяг таємних документів Міністерства оборони США щодо війни в Іраку було опубліковано ще у 2009 році. І тоді такого резонансу не було.

Час прийшов – процес вже не зупинити.

 

Одним слід пам’ятати, іншим - думати

 

Я упевнений, що саме глобальна демократична рецесія стала одним з найгірших наслідків світової фінансової кризи. Чому? Спробуємо розібратися.

Перше. Цей наслідок дуже складно долати.

Подолання економічних труднощів – це чудовий грунт для радикальних, популістських або поверхневих політиків та політичних рухів, які пропонують прості рецепти для вирішення складних соціально-економічних проблем. Тим самим лише ускладнюючи їх вирішення, консервуючи нестабільну ситуацію. При цьому погіршується інвестиційна привабливість економіки, відбувається відтік вже працюючого іноземного капіталу, а міжнародні рейтингові агентства погіршують свої прогнози. Країна стає привабливою лише для сумнівних операцій та тіньових приватизаційних схем. Так відбувається з Україною. Те, в який спосіб було оголошено наприкінці 2010 року конкурсу на приватизацію Укртелекому вже викликало у потенційних іноземних інвесторів багато запитань. Країна випадає з глобальних процесів та опиняється  на периферії.

Друге. Подолання займає багато часу.

Для зміни політичних режимів, які прийшли на хвилі популізму, страху та суспільної зневіри, треба час, причому багато. Необхідно чекати щонайменше чергових парламентських або президентських виборів, а то й не одних, а це як мінімум роки стагнації та тупцювання на місці. Або політичним силам працювати над консолідацією суспільства, здатного силовими методами зініціювати позачергові вибори і отримати на них переконливу перемогу. Існують й інші альтернативи, які полягають у важкому, але необхідному шляху пошуку компромісів між різними політичними угрупованнями щодо  важливих питань розвитку суспільства та життя людини у ньому.

Третє. Виникає бажання реваншу. Політики, які на хвилі економічної кризи втратили владу і потрапили під репресивні дії нової влади, починають жити бажанням реваншу. Ця ситуація, зрештою, не приносить користь ні однім, ні іншім. Влада, яка вчиняє репресії проти своїх політичних опонентів – поступово опиняється у міжнародній ізоляції, випадає з цивілізованого контексту, втрачає підтримку людей і зрештою програє. Опозиція, яка була владою, починає думати лише про реванш, а не про те, як зробити життя пересічних громадян кращим, країну – більш розвинутою та зручною для життя кожного, а майбутнє дітей –   прогнозованішим та заможнішим.

Демократична рецесія не вигідна нікому – ні громадянам, ні учасником політичного процесу. Вона заважає руху уперед, про що має пам’ятати парламентська більшість та думати парламентська меншість.

 

Де знаходиться країна?

 

Україну не оминула глобальна демократична рецесія.

Цей невтішний висновок знайшов підтвердження у низці досліджень міжнародних експертів на предмет дотримання принципів свободи та демократії у країнах світу, які були проведені у 2010 році. У цих дослідженнях Україна продемонструвала «лідерські» якості у відступі від демократичних принципів власного внутрішнього розвитку.  

Дані, наведені в оприлюдненому наприкінці грудня 2010 року дослідженні «Індекс демократії 2010» британського журналу «The Economist»,  свідчать про загальне погіршення ситуації з демократією у країнах світу. Найгірші результати у порівнянні з 2008 роком показали країни Центральної та Східної Європи. За оцінками експертів, в Україні зафіксовано найбільші серед країн регіону проблеми з розвитком демократичних процесів. Серед 167 країн, що оцінювалися, Україна зайняла 67 місце у категорії «демократій з дефектом» після, наприклад, Монголії, Колумбії, Таїланду та Молдови. Це пов’язується з ангажованістю діяльності друкованих та електронних ЗМІ (особисто переконуюсь у цьому практично щодня у своїй професійній законотворчій діяльності), з порушенням прав громадян на вільні зібрання та маніфестації (усі ми у цьому переконуємося), ангажованістю судової системи (прости громадяни й ув’язнені колишні високопосадовці це можуть підтвердити), а також перебігом останньої виборчої кампанії до місцевих органів влади.      

Інша неурядова установа – американська   громадська організація «Freedom House» – за результатами 2010 року виключила Україну з категорії вільних країн у своєму рейтингу, перемістивши нас у категорію «частково вільних країн», в якій ми вже перебували у різні періоди до 2004 року.  

Ще один критерій оцінки свободи – «проведення виборів» – також вказав на регрес. Зокрема, зі 194-х країн світу, що оцінювалися «Freedom House», лише 115 змогли забезпечити демократичне волевиявлення своїх громадян, у той час як у 2005 році таких країн було 123.

Американська дослідницька організація “Heritage Foundation” та газета “Wall Street Journal” за результатами 2010 року помістили Україну на 164 з 179 країн світу за рейтингом економічних свобод. За цим показником Україна є найгіршою серед європейських країн.

Надання політичного притулку колишньому міністру економіки   Богдану Данилишину засвідчило, що Європа починає робити абсолютно практичні висновки з демократичної рецесії України. А втрачати на європейському напрямі нам є що. Наприклад, близько 30 мільярдів доларів товарообігу між Україною та країнами ЄС, можливість у перспективі отримання безвізового режиму для громадян України, доступ до передових технологій, так необхідних для модернізації нашої економіки. 

Чи готові до таких ризиків представники українських фінансово-промислових груп, наближених до нинішньої влади (вони, зокрема, продають свої товари на європейських ринок, отримують звідти технології, мають рахунки у європейських банках, володіють значною нерухомістю, навчають там своїх дітей). Відповідь очевидна. 

Вивчення результатів міжнародних досліджень висвітили наявність декількох важливих загальносвітових тенденцій.

Перше, тяжіння до авторитаризму у більшості демонструють країни, що володіють значними покладами енергоресурсів. «Енергетичне прокляття» не дозволяє цим державам рухатися демократичним шляхом. Надто багато існує спокус для тих, хто видобуває та продає енергетичні ресурси на внутрішньому та світовому ринках. Думати про «важкі» не надприбутки зовсім не хочеться, коли рахунки наповнюються нафто- та газодоларами.   

Друге, країни сталої демократії, з огляду на залежність їх економік від імпортованих нафти та газу, продовжують уникати сміливих публічних кроків та відмовляються від застосування тиску на недемократичні країни. Їх можна зрозуміти, але їхні дії не можна підтримати. Оскільки у такому разі модель недемократичних країн, яким усе дозволено, ставатиме привабливою для інших країн світу, які поки що стоять на шляху самовизначення. 

Третє, міжнародна спільнота все ж таки залишається чи не єдиним стримуючим фактором для недемократичних держав. Чому? Політична та ділова еліта цих держав любить Захід і усе, що з ним пов’язане. Тому вона має реальний страх, що Захід, який вони ненавидять публічно і приховано обожнюють, може використати міжнародні санкції, обмежити їх пересування шляхом відмови у візах та, зрештою заблокувати їх банківські рахунки.

 

Що  робитиі?

 

Домовлятися, у першу чергу – між собою. Шукати компроміси в середині країни. Переосмислювати сьогоднішній день та ставлення до минулого. Робити висновки, щоб ніколи не повторювати помилки.

Я не схильний драматизувати ситуацію. Вона не безнадійна.

Не схильний хоча б тому, що наша держава переживала й набагато складніші і трагічніші періоди – системного фізичного знищення у сталінську добу, відчаю та безнадії радянської епохи, страху перед  невідомим на початку дев’яностих.

Так, сьогодні Україна перебуває  у черговій турбулентній фазі –політичного реваншу. Про який, до речі, у 2004 році заявляли ті, хто сьогодні сам став жертвою. Лише заявляли, однак не діяли. 

Так, мої колишні колеги вже сидять у слідчих ізоляторах за діяльність, пов’язану з їхніми колишніми посадами. Вони вже почали отримувати політичний притулок за кордоном.

Так, ми відчуваємо негативні наслідки від міжпартійних, міжфракційних та міжкланових війн. Нас це гальмує, а деколи сильно псує життя. Але цього недостатньо для того, щоб зупинити українську громаду.

Попри весь цей негатив, у сьогоднішній Україні поки що зберігаються паростки демократії, посаджені у минулі роки усією українською громадою. Вони міцні настільки, що їм відверто заздрять наші найближчі сусіди.

У нас відбуваються мирні протести громадян, політичних партій та рухів, які поки що не розганяються озброєними загонами міліції. Хоча людей вже переслідують за політичними мотивами. У нас, хоч і небагато,  є незалежні, незаангажовані засоби масової інформації. У нас є чесні та професійні журналісти. Державний секретар США Хіларі Клінтон та Європейський Комісар Штефан Фюле зустрічаються у Києві як з президентом Віктором Януковичем, так і з представниками опозиційних сил. Ми все ще не визнали Південну Осетію та Абхазію, ми хоч і повільно, але  продовжуємо рух у Європу.     

Усе це – спільне надбання років усіх без винятку громадян України. Ми маємо цим не лише пишаємося, але й дбати про його збереження і примноження.

Однак подальші фундаментальні зміни неможливі без потужного суспільного руху. Мене вразив випадок, описаний у одному з останніх номерів британського журналу «The Economist». Громадянин США, втративши роботу, під час пошуку нової роботи створив веб-сайт під гаслом «У мене є час, щоб допомогти». Завдяки цьому сайту люди, у яких з’явився вільний час, можуть допомагати іншим людям, причому абсолютно чужим.  

Акції милосердя по свій Україні також мають стати відповіддю демократичній рецесії. Відчайдушна і смілива боротьба «податкового Майдану» продемонструвала можливість об’єднання Сходу із Заходом, для яких, як виявилося, таки існують спільні цінності.   Спільні цінності є у сотень тисяч українських студентів, які продовжують відстоювати своє і наше конституційне право навчатися у ВУЗах українською мовою. Вони є в українських автомобілістів, які виявилися сильнішими за бажання уряду наповнити бюджет шляхом підняття транспортного збору.

Громадяни України не мають права чекати, поки влада зроблять щось для покращення їхнього життя.  

 

Рішення підкажуть люди. Бо, як писав Віктор Гюго, процес, для якого настав час – вже не зупинити.

                                                               

 

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Гости Корреспондента
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.