Регіони vs. центральна влада: крайніх нема

20 мая 2011, 14:42
Народний депутат України, Фронт Змін, ВО "Батьківщина"
0
1126

Вінниця звично зачарувала. І погода, і місто … І ви не повірите – навіть політики

Кілька годин Міжнародної конференції з питань місцевого самоврядування не лише не втомили, але й надихнули. Море вражень, ідей. А ще більше – перспектив щодо хорошої співпраці.

Ми часто чуємо із різних високих трибун про неефективність взаємодії влад на різних рівнях, кивання з Києва на регіони і в зворотному напрямку. Мовляв, що ми можемо зробити, коли вони не працюють? За 20 років незалежності влада на різних рівнях бачить одна в одній не партнера, а конкурента – за сфери відання, ресурси, повноваження.

Звісно, в такій далеко не конструктивній боротьбі сила опиняється на боці центру. І не лише з огляду на посттоталітарне минуле, коли нічого не можна було вирішити на місцях, все потрібно було вирішувати у столиці Радянського Союзу. Або хоча б у столиці республіки. На жаль, ця тенденція не лише збереглась, але й посилилася, бо саме через центр розподіляється більшість ресурсів. Логічно, що бізнес іде туди, де йому легше вирішувати питання, а це, в сою чергу, посилює і без того критичний дисбаланс.

Дисбаланс у стосунках центру й місцевих органів влади дійсно вражає. Англійський журналіст Ніл Аскенрод свого часу, ще у 80-х роках минулого століття, аналізуючи стан взаємовідносин між різними рівнями влади у Великій Британії, заявив «Людина яка живе в країні де все вирішується в одному місці ніколи не буде громадянином, тільки підопічним». А підопічний ніколи не бере відповідальність за своє життя повністю, завжди сподіваючись на когось. У Європі з таким станом справ активно борються, а у нас…намагаються не помічати чи виправдовувати. Мовляв – немає на місцях людей, які здатні якісно забезпечити виконання суспільних функцій. Просто немає… Тому гроші та повноваження краще залишити тут, в центрі, а на місця віддати обов’язки. Хоч було на кого кивати у разі провалів. А вони дуже серйозні…

Нехай і втішає те, що ми не єдині, хто стикнувся з цією проблемою. Але на Заході вже в повоєнний час, щойно вийшовши з етапу відбудови економіки, розвинуті країни почали помічати, наскільки неефективними є централізовані системи прийняття рішень, скільки часу йде на погодження, передачу інформації, контроль виконання, якщо замовник знаходиться у центрі, а споживачі послуги та виконавці – на місцях. Скільки слизьких корупційних місць у цій схемі. І почали шукати вихід, а для початку –  його концепцію.

Пошуки завершилися розумінням, що національним органам влади варто побачити у місцевих та регіональних органах насамперед партнерів. Адже жоден міністр, заступник, клерк урядової установи не може краще за місцевого чиновника (який, як правило є і місцевим жителем, а отже зацікавлений у якісному вирішенні проблеми не менше за інших) яку каналізаційну трубу краще поміняти зараз, а яку потім, як краще прокласти дорогу, щоб вона сполучала важливі точки, а не йшла манівцями, тощо. Тобто – проблему краще вирішувати на тому рівні, на якому її найлегше вирішити з витратою найменшої кількості ресурсів.

Фактично в цьому і полягала суть концепту субсидіарності, яка лягла спочатку в основу Європейської хартії місцевого самоврядування, а потім і Маастрихтського та Лісабонського договорів ЄС у сфері регулювання взаємовідносин місцевого, регіонально, національного та наддержавного рівня влад. Останнє для них уже актуально, а для нас може стати таким так швидко, що й не помітимо.

Алгоритм виявився простим як 5 копійок – не варто передавати на вищий рівень питання, які можна якісно вирішити на нижчому.

Не варто навантажувати національну владу тим, що може розв’язати муніципалітет та регіональна влада. Просто дайте можливість місцевій владі виконати свою функцію. Для нас впровадження цього принципу в життя, як на мене, є мегаактуальним питанням. Існуюча система відносин, за якої місцевим та регіональним владам передано функціонал лише у тих сферах, у яких їх можна зробити крайніми (при цьому, часто навіть не забезпечивши достатніми ресурсами для виконання повноважень), а всі справді важливі залишено в центрі коштує дуже дорого. Через неефективність, через затрату ресурсів на виконання найпростіших операцій, через втрату часу як влади так і простих громадян. Адже рейди пересічних українців з власного населеного пункту в район, з району в область, з області в Київ для вирішення здавалося б копійчаних питань коштують далеко не копійки.

А головне – забирають значну частину життя.

Розуміючи, що шанси вирішити власне питання будь-де примарні, люди втрачають довіру до влади в цілому – незалежно від рівня її приналежності. Далі – лише байдужість.

Вихід? Треба гуртом добиватися втілення в Україні вимог Європейської хартії місцевого самоврядування, яку Україна ратифікувала ще у 1996 році – на національному рівні.

До прикладу, зараз на порядку денному стоїть питання адміністративно-територіальної реформи. Є велика спокуса знову пробувати вибудовувати її згори донизу, але це, як показує наш досвід, шлях у нікуди. Тобто – назад до тоталітаризму. Натомість, нам необхідно проводити її у зворотному напрямку, тобто визначивши який об’єм повноважень ми можемо залишити на місцях (звісно, надавши відповідний ресурс для їх виконання, бо хартія забороняє передавати функціонал без ресурсного забезпечення), які передати на рівень регіонів, а що оптимально залишити в центрі. Тоді, гарантую, провалів як з реформою Безсмертного, яка закінчилася не почавшись – не буде.

Питання – хто буде лобіювати такі зміни? Відповідь на поверхні – асоціації місцевих та регіональних органів влади, міжнародні експертні товариства на зразок «Україна-Польща-Німеччина», громадські організації. Колись, саме Конгрес місцевих та регіональних рад при Раді Європи ініціював прийняття хартії, та включення її положень до Спільного доробку ЄС. У нас же з вами є величезний козир – наші партнери з інших країн, у яких такі реформи проводилися чи досить давно (як у Німеччині), чи достатньо недавно (Польща).

Якщо потрібен експеримент – почати варто з Вінницької області. Хай мене вибачать представники інших регіонів, але саме ця область може слугувати певним еталоном співпраці як у сфері місцевої, регіональної та національної влад, так і у сфері готовності громад до роботи. Попри те, що не всі в цій вертикалі представляють одну політичну команду, інтереси громади домінують над політичними розбіжностями. Сьогодні я вкотре в  цьому  переконалася.

Тож виклик у малому – почати з Вінниці і вивести на національний рівень. Якщо субсидіарність втілити в життя, це посилить ефективність усіх ланок влади і полегшить життя громадам. Сподіваюся, це і є кінцевою метою влади, на якому б рівні вона не знаходилася.

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Гости Корреспондента
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.