Чому я вірю в Україну

16 августа 2011, 13:56
Лідер партії "Фронт Змін", народний депутат України
0
10125

Ми уникли воєн, ми прощаємося з радянським менталітетом, ми виростили покоління, яке не заженеш в колгосп і найголовніше - ми усвідомлюємо: нині в Україні остання радянська влада.


Англійською мовою бездержавні народи визначаються як «не представлені». Не представлені на політичній карті, не представлені в історії… Жорстко, але влучно. Понад триста народів сучасного світу є "не представленими"; багато хто з них змагається за свою державність, часто – зі зброєю в руках. І українцям Незалежність не дісталась "даром". Про "даром" - чи не найпідліший з-поміж антиукраїнських міфів. Він сконструйований, щоби викреслити з колективної пам’яті українські визвольні змагання 1917-1921 років, масові виступи селян проти білих і червоних, спалені селянські республіки, відчайдушний спротив колективізації, який був приборканий Голодомором, повстанський рух 1940-х,  знищених у таборах дисидентів, шістдесятників… Тієї одержимості, за яку нас глумливо обізвали "самостійниками", того прагнення брати безпосередню участь у справах світу, а не бути постачальником ресурсів для інших, посідати місце в історії, а не лише на карті, - усього цього з нас так і не витравили. Навіть ціною мільйонів виморених голодом, вбитих на громадянських і світових війнах, на порогах своїх хат й на чужині, замордованих і зниклих безвісти у геноцидному ХХ столітті. Не витравили, і це перше, чому я вірю в Україну.

Так, СРСР надірвався, програв глобальне змагання і почав розкладатися. Але якби Україна не здвигнулася, він гнив би хтозна скільки, отруюючи все навколо себе. Україна відіграла величезну роль у відносно мирному демонтуванні Радянського Союзу; вона відвернула так впевнено пророковані їй війни на релігійному й етнічному ґрунті, збройні сутички і масові безлади. Навіть під час найбільш масових і рішучих протестів ми не били вітрин, не палили автівки й не грабували магазини. Попри все, ми довели свою здатність до самозбереження й самоорганізації. І це друге, чому я вірю в Україну.

Поза сумнівом, покоління тих, хто мріяв про Українську державу і 29 мільйонів тих, хто сказав "так" Незалежності на референдумі 1 грудня 1991 року, уявляли цю державу принципово інакшою.  У тих мріях не було зажерливої корупції, політичних репресій, ганебної бідності, непристойно глибокого соціального розшарування, жахливого владного свавілля… Багато з того, що ми відчуваємо на собі повсюдно й щодня, у тих мріях не було і бути не могло. Важко було собі уявити, що через 20 років після здобуття Незалежності з України намагатимуться ліпити погіршену й потворну, зменшену копію СРСР і правитимуть нею по-радянськи. Тобто, грабуючи країну, вивозячи з неї все і нічого в неї не вкладаючи, поводячись з народом, як на окупованих територіях, звідки треба негайно висмоктати останню краплю.

Але, переконаний, це вже останній контрнаступ минулих примар. Це - останній радянський режим. Не тому лише, що ми вичерпали відпущений нам історією ліміт помилок, некомпетентності й мерзотників при владі.  Просто радянську спадщину розкрадено вже майже до краю, а для того, щоби не розтягувати, а творити й будувати, необхідні інші мізки, інші навички та інше виховання. Те, чого у нинішніх при владі немає.

Припускаю (хоча й і не впевнений), вони здогадуються, що треба зробити для дерадянізації країни: у політичному просторі, в економіці, у судочинстві, у соціальній сфері, однак точно нічого для цього не робитимуть. Тому, що кожний крок від радянщини - від "капіталізму для своїх", телефонного права, розкошів за бюджетний рахунок, зростаючих витрат на держапарат замість зростаючих пенсій - це удар по їхніх інтересах. Вони вирили провалля між державою і суспільством, між владою й людиною і кревно зацікавлені у його збереженні.  

Натомість Україна, в яку я вірю, вимагає спільної праці і спільної відповідальності. Кожний починає з себе, зі свого робочого місця, зі свого бізнесу і навчання, зі свого обов’язку перед рідними і цілою країною. Але передовсім почати з себе має влада. Банально, але її треба виховувати і примушувати. Або влада боятиметься людей, або люди боятимуться влади. За великим рахунком, країни світу поділяються на дві категорії - там де влада служить людям, і там, де люди служать владі. Просто кажучи, якщо не вистачає на дитячі щеплення, треба продавати депутатський автопарк, гелікоптери і урядові санаторії. Інакше влада стає злочинною, а всі, хто це проковтне - співучасниками  злочину. Коли урядовці зрозуміють, що оббирати дітей і пенсіонерів, одночасно влаштовуючи бенкети вартістю зо три міських бюджети і аморально, і небезпечно для них самих, тоді, повірте, питання освіти і охорони здоров’я, інвестицій і доступності житла вирішуватимуться у кільканадцять разів ефективніше. Коли правило, згідно з яким темпи збагачення міліонерів в уряді є прямо пропорційними падінню рівня життя в країні втратить свою безвідмовність, проблеми землі, судоустрою, виборчого законодавства не здаватимуться такими нездоланними.

Головна реформа, без якої Україні не прорватися, не злетіти, не стати успішною - перевернути всю державну машину з голови на ноги, з обслуговування себе самої на слугування людині. Поза цим всі інші реформи шкідливі, щонайменше - безглузді. Поза цим податкова реформа зводиться до нищення середнього класу, пенсійна - до збільшення пенсійного віку, адміністративна - до перейменування комітетів на служби, а освітня - на узаконення корупції.

Можливо, як полюбляють повторювати політологи за французьким аристократом Жозефом де Местром, кожний народ має той уряд, на який заслуговує. Але мені очевидно, що українці заслуговують на принципово інакше урядування і незмірно більш гідне життя. Залишимо осторонь штампи про роботящі руки та мудрі голови. Мабуть ми не найбільш працьовиті і не наймудріші, хоча за кордоном наші дуже продуктивні у наукових винаходах, мистецьких звершеннях і творенні іноземних економічних чудес. Справа наразі в іншому: у дедалі глибшому розумінні українцями нерозривності зв’язку між свободою й добробутом, дедалі меншим сподіванням на урядовців і більшим - на власні сили і усвідомленні своєї, а не чиєїсь відповідальності. Щодня мені доводиться зустрічатися з людьми з різних регіонів, різних соціальних верств, різного віку і фаху, які не хочуть віддавати свій бізнес «дядям», брехати, давати хабарі, боятися чиновників, виїжджати у пошуках роботи за кордон, виживати, замість того, щоби жити. Не хочуть і не будуть.  Зустрічаюсь із талановитою і сміливою молоддю, яку не заженеш у минуле і яка не відокремлює себе від своєї країни.

Зважте, попри всі розчарування і тотальну недовіру правлячій верхівці, у разі повторення референдуму 1991 року, більше половини українців знов проголосували би за Незалежність. Понад три чверті вважають себе патріотами України. І навіть серед молоді, яку влада буквально витискає з країни, патріотів більше половини. Тому, що чітко розуміють, де Батьківщина, а де – режим. І тому я вірю в Україну.


Арсеній Яценюк,

лідер політичної партії Фронт Змін

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Гости Корреспондента
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.