Політичні виміри європеїзації України

25 августа 2011, 09:38
Старший научный сотрудник Института евро-атлантического сотрудничества, Киев
0
972

Чому Брюссель та держави-члени ЄС повинні наглядати за Києвом (''Європейський простір'', 25.7.2011, ''Harvard International Review'', 28.6.2011)



Хоча ЄС відіграє важливу роль у майбутньому Європи, стабільність та розвиток в Європі в XXI ст. не залежать винятково від внутрішніх справ Союзу. Відносини Союзу з його східними сусідами, насамперед з Росією та Україною, в наступні роки можуть бути навіть більш важливим, ніж питання фінансів, реформування та продуктивності ЄС. Якщо ЄС, Росія та Україна зможуть знайти стійку основу для своїх повсякденної взаємодії, поступового зближення та подальшої інтеграції, Європа матиме безпечне майбутнє. Якщо ж Європа залишатиметься поділеною на правові демократії з одного боку та більш чи менш автократичні держави з іншого, її майбутнє видається непевним. Континент продовжить страждати від низки раундів дипломатичних переговорів, його будуть переслідувати болісні політичні протистояння. Окрім того, не виключений ризик збройних конфліктів таких регіонах як Крим.

Розвиток України відіграє ключову роль у вирішенні цього питання. Серед східних слов’янських країн вона найменше регресує до авторитаризму. Більш того, вона залишається проєвропейською з часу здобуття незалежності у 1991 році і до сьогодні. Різні українські лідери виявилися напрочуд невмілими у своїх спробах реформувати економічну та соціальну системи країни впродовж останніх двадцяти років. Разом з тим, всі вони ставили за ціль здобуття членства в Європейському Союзі. Саме тому Україна залишається країною, яка піддається впливу Брюсселя та поступовій європеїзації.

Майбутнє України буде також значною мірою визначати майбутнє Європи. Знаменита теза Збігнева Бзежинського кінця 1990-х років проголошує, що стійка українська незалежність означає кінець російського імперіалізму. Стабільна та європеїзована Україна сприятиме перетворенню Росії на належну національну державу та запобігатиме повторному виникненню Російської імперії. Такий сценарій міг би усунути основну перешкоду на шляху до «Спільного європейського дому», колись накресленого М. Горбачовим.

Мудрим кроком з боку керівництва Європейського Союзу було б тепер зосередитись на Києві. Щоденна практика та публічна риторика брюссельських відносин з Києвом часто зосереджена навколо «практичних» питань. Вона зорієнтована на приземлених проблемах щодо взаємодії між народами та економіками обох сторін. Таким чином, сьогоднішні дебати щодо українсько-європейського зближення переважно пов’язані з запланованими Брюсселем договорами щодо глибокої та розширеної зони вільної торгівлі та безвізового режиму, які мають бути укладені цього чи наступного року. І хоча ці договори є без сумніву досить важливими, у відносинах ЄС та України є також й інші політичні аспекти. Ці глобальніші виміри демонструють більшу важливість для співпраці Брюсселя з Києвом, ніж це деколи проголошується в офіційних дебатах щодо цілей та завдань цього процесу. Наскільки важливими б не були торгівля та туризм для повсякденного життя європейців, проте наслідки можливих невдач на успіхів у розвитку відносин Україна-ЄС виходитимуть далеко за межі таких питань як вільний обмін людьми та товарами через кордони.

Поточне зближення між Україною та Європейським Союзом має принаймні чотири чіткі політичні аспекти, котрі зачіпають проблеми внутрішньої та зовнішньої політики. Вони стосуються питань інтегрованості Києва до міжнародних структур, напрямку внутрішніх реформ України, імпульсів, які європеїзація України може дати для відновлення демократизації Росії, а також значення європейської ідеї для стабільності української держави. Всі ці виміри мають наслідки, які виходять за межі питання національного розвитку України та за межі сучасних справ Східної Європи. Насправді, відповіді на кожне з цих питань мають далекосяжні наслідки для долі європейської інтеграції та безпеки в XXI столітті.

По-перше, Україна і досі є відносно ізольованою від міжнародної системи державою. І хоча вона є членом таких організацій як ООН, Рада Європи, ОБСЄ та СОТ, вона все ж залишається поза найважливішими економічними та безпековими блоками північної півкулі. На цьому тлі, кожен крок, який наближує Україну до ЄС, видається вигідним. Це вестиме до неформальної «секюритизації» та поступового де-факто, якщо не де-юре, закріплення України в рамках транс’європейської політичної системи, яка наразі формується. Поточну неповну інституціоналізацію українських зв’язків з навколишнім світом потрібно постійно зменшувати, навіть не зважаючи на те, що цього можна досягти лише малими кроками. Наразі Україні потрібна якомога більша кількість договорів низького та середнього рівня з ЄС та країнами-членами. Такі договори мають крок за кроком поглибити інтегрованість України в європейські структури. Зрештою цей процес повинен привести до повного членства України як у ЄС, так і у НАТО.

Насправді, якщо розглядати нещодавні спірні питання, можна сказати, що до того часу як Україна вступить до ЄС, проблема членства в НАТО вже не більше не буде дуже важливою. На це може вплинути той факт, що в найближчі роки ЄС імовірніше за все розвиватиметься далі в бік наднаціональної квазі-федерації. Швидше за все, подальша європейська інтеграція консолідуватиме думку, що ЄС є повномасштабною безпековою спільнотою, котра навіть більш явно, ніж сьогодні, надаватиме гарантії безпеки її державам-членам. У будь-якому випадку більшість країн-членів ЄС є водночас членами НАТО та більшість країн НАТО також входять і до ЄС.

Другий ефект європейської інтеграції є не менш важливим. Поглиблення співпраці з Європою може надіслати чи навіть забезпечити критичні імпульси, котрі стосуються курсу та швидкості проведення майбутніх реформ в Україні. Загально визнано, що Україна потребує докорінних змін політичної, адміністративної, економічної, соціальної та освітньої систем. Тим не менш, питання того, яку саме соціо економічну модель має обрати Україна залишається предметом обговорень та джерелом стагнації. Непорозуміння щодо того, яку обрати модель часом підриває розробку та реалізацію реформ. Різні українські сили не тільки розглядають європейську модель, а й також зацікавлені в американській, радянській, російській, білоруській, китайській, сінгапурській та інших моделях.

Важко судити, які моделі є найбільш підходящими для України. Основною проблемою часто є не питання того, яку модель обрати, а чи обрана ця модель взагалі та чи реалізується вона після цього.

Україна гостро потребує дій – пасивність є небезпечнішою, ніж дії. Триваюче зближення між Києвом та Брюсселем означає, що європейська модель може поступово стати домінуючою. Це, можливо, скоротить час, кошти та енергію, потрібні для процесу розробки, здійснення та завершення терміново необхідних реформ. Європейський Союз має досить докладні приписи відносно того, що інші країни мають здійснити для подальшої інтеграції їх економік до європейської економіки. Такі конкретні рекомендації можуть якраз і бути тим, що зараз більш за все потрібне Україні. Ми бачили достатньо політичних конфліктів, чули забагато напівнаукових дискусій та спостерігали «багатовекторністю». Багато років та можливостей було втрачено. Прийшов час рухатись вперед.

Якщо Україна почне рухатись вперед наслідком може стати щось подібне до того, що ЄС мав у Центрально-Східній Європі після падіння «залізної завіси». На початку 1990-х років ряд видатних політологів сумнівався щодо шансів швидкої та успішної трансформації посткомуністичних країн. Такий скептицизм виник у відповідь на «проблему одночасності», котра означала протистояння посткомуністичних країн більш вимогливим викликам, ніж тим, що постали перед націями Латинської Америки та Південної Європи. На відміну від останніх, посткомуністичні країни повинні були не тільки проводити демократизацію. Їм також було необхідно перетворюватись з радянських колоній на незалежні держави-нації та переходити від соціалізму до капіталізму. Одночасність цих процесів, вимоги яких часто протирічать одна одній, була основною причиною, яка примусила визначних коментаторів дати песимістичні прогнози стосовно перспектив успішних посткомуністичних трансформацій. Неочікувано більшість посткомуністичних країн були надзвичайно успішними в переході від диктатури до демократії.

Перспектива членства в ЄС та процес приєднання компенсували «проблему одночасності». Коли ці країни зіткнулись зі складними внутрішніми проблемами, вони отримали сильну ідеологічну та практичну підтримку ззовні. В країнах Центральної Європи та Балтії також були сильні внутрішні фактори (використовувані докомуністичні традиції та прозахідні орієнтації), котрі значно полегшили успішний перехід. Але у випадку ж Болгарії та Румунії успішний перехід визначила підтримка з боку ЄС.

Всім країнам Центрально-Східної Європи достатньо рано запропонували перспективу членства в ЄС. Тому вони трансформувались з більш-менш сильною визначеністю та відносно великою швидкістю. Зрештою ці країни стали членами ЄС. На відміну від них, держави, яким не було запропоновано перспективу членства та з якими не було розпочато процес вступу, такі, наприклад, як Україна, все ще залишаються в сірій зоні між сучасною демократією та посттоталітарною автократією. «Проблема одночасності» в цих країнах, як і передбачалось політологами, завадила спробам демократизації та лібералізації.

Крім міжнародної інтеграції України та надання орієнтирів для внутрішніх реформ, третій вимір подальшого зближення України та ЄС стосується не лише інтересів України, а й більших цілей ЄС. Успішна українська демократизація могла би мати серйозні наслідки для колишньої радянської імперії в цілому. Стала європеїзація України ймовірно справить враження на еліти та населення інших пострадянських країн. Це могло б, наприклад, викликати в Росії та Білорусі переосмислення політичного шляху, який ці країни обрали після розпаду Радянського Союзу. Оскільки білоруси та росіяни є культурно близькими до українців, можливо, вони б серйозно поставились до функціонування правової демократії в Україні.

У середньостроковій перспективі підтримка української демократії, громадянського суспільства та верховенства права з боку ЄС таким чином має геополітичний вимір. Використовуючи провокативну метафору, Україна одного дня може стати «троянським конем» ЄС по відношенню до Росії. Західна порада щодо необхідності демократизації росіянами завжди розглядається як нерелевантна, якщо не підривна для країни у своїх намірах. На відміну від цього, повторна демократизація України стала би аргументом, який ізоляціоністським росіянам було би важко заперечити. Якщо Україна покаже, що переважно православна східнослов’янська нація здатна створити та підтримувати демократичну політичну систему, це могло б викликати нову російську демократизацію. У кращому випадку Україна могла б стати інструментом ЄС для того, щоб повернути Росію назад до європейської сім’ї.

Четвертий аспект нещодавно зробив зближення між Україною та ЄС навіть більш важливим. За минулий рік релеванстність європейської ідеї для української держави й далі зросла у світлі хвилюючого внутрішнього розвитку. Після обрання Віктора Януковича президентом вже тоді високий рівень соціальної та культурної поляризації ще більше зріс. Так, наприклад, яскравим свідченням зростаючої фрагментації українського суспільства є зростання підтримки націоналістичної партії Олега Тягнибока «Свобода».

Партія Тягнибока називає себе «всеукраїнське» та постійно проголошує свою вірність ідеї Великої України. Разом з тим, «Свобода» де-факто є регіональною та навіть потенційно сепаратистською партією через її своєрідний історичний дискурс. Вона має міцні позиції в трьох галицьких областях - Львівській, Івано Франківській та Тернопільській, але має набагато меншу підтримку в інших регіонах. «Свобода» просуває такий вид націоналізму, який не схвалюють в більшості областей України. Замість того, щоб сприяти формуванню сучасної української політичної нації, «Свобода» відчужує, а не приваблює багатьох українців.

Більш того, членство «Свободи» в пан’європейському крайньому правому Альянсу Європейських Національних Рухів демонструє також й іншу проблему. Партія Тягнибока представляє таку форму націоналізму, котра хоча й не маргіналізована в усіх європейських країнах, проте все ж піддається сильній стигматизації як анахронічна та антидемократична ідеологія в європейській політиці. Усунення чи принаймні стримування такого виду націоналізму було одним із мотивів поствоєнної європейської інтеграції.

І хоча «Свобода» до недавнього часу була переважно незначним гравцем на національному рівні, проте вона могла би стати джерелом нестабільності для української держави за умови ескалації соціальних конфліктів в Україні. У разі нових українських повстань подібних до Помаранчевої революції 2004 року, «Свобода» була би в змозі організувати та ідеологічно надихнути галицьку частину протестного руху. Неприйнятність ідеології партії «Свобода» поза межами Галичини могли б відокремити громадянське суспільство Галичини від громадянського суспільства решти України. Такий поділ може перетворити новий український масовий рух непокори з антирежимного протесту на антидержавницьку акцію. Регіонально та ідеологічно фрагментований масовий рух не обіцяє нічого доброго для цілісності української держави. Є також й інші приклади поглиблення поділу всередині української нації зважаючи на соціальні, культурні, релігійні, освітні та інші питання.

На цьому тлі ідея європейської інтеграції набуває важливішого значення. Це – фактор, котрий все ще поєднує українську політичну, економічну та соціальні еліти, а також більшу частину населення України. Існують також й інші важливі історичні події та особистості, такі як геноцид сталінського режиму проти українського селянства, відомий як «Голодомор» чи загально визнаний національний поет Тарас Шевченко, котрі більше об’єднують, ніж розділяють українців. Разом з тим, якщо говорити про теперішнє та майбутнє України, то існує не так багато об’єднуючих концепцій, які б враховували загальне прагнення до багатства, стабільності та безпеки. Возз’єднання Європи може бути найважливішою та наймеш спірною конкретною ідеєю, котра користується широкою підтримкою серед еліт Західної, Центральної та Східної України, та трохи меншою мірою на півдні.

Ці чотири виміри зближення України з ЄС є, мабуть, найбільш актуальними: (1) міжнародна інтеграція (anchoring) України, (2) керування українськими реформами, (3) враження Росії українською європеїзацією та (4) використання європейської ідеї для підтримання єдності країни. Загалом, навряд чи можна переоцінити політичне значення подальшої поступової інтеграції України до Європи.

(Стаття базується на інтерв’ю Олени Трегуб, закордонного кореспондента українського агентства УНІАН, взятому під час третьої «Model Ukraine» Конференції «Українські внутрішні та зовнішні справи: Quo Vadis?», що проходила в рамках Канадсько-української парламентської програми CUPP 7 квітня 2011 року в Університеті Оксфорду, Великобританія.)

Переклад - "Європейський простір", Марина Міщенко.

http://eu.prostir.ua/library/248479.html
http://hir.harvard.edu/four-political-dimensions-of-ukraine-s-future-europeanization
Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Гости Корреспондента
ТЕГИ: Россия,Украина,ЕС,будущее,ВО "Свобода",Украiна
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.