Асоціація чи реінтеграція: to be or not to be?

14 сентября 2011, 08:12
Дипломат (1997-11 рр.), експерт з європейської інтеграції, міжнародного та європейського права, директор Координаційного бюро єв
0
846

Останнім часом градус дискусії про те, чи варто ЄС укладати з Україною Угоду про асоціацію, просто зашкалює.


 

Лунають гучні заяви європейських та українських політиків, виходять аналітичні статті, робляться прогнози. Паралельно набирає обертів чергова, поки що словесна, «газова війна» між Україною та Росією. Чим закінчаться ці дві історії, поки не знає ніхто, хоча учасники обох випромінюють упевненість в своїй непогрішності.

Одне вже зараз відомо напевно: насправді мова йде про те, чи бути Україні повноправною частиною європейської цивілізації, чи знову стати простим шматком території (без права голосу) світу євразійського. Об’єктивну оцінку того, що насправді відбувається, ускладнено ще й тим, що українські громадяни, як, до речі, і європейці, бачать лише вершину айсберга, реальні ж підстави дій всіх учасників цих процесів лишаються поза кадром. Стислому аналізу того, що ж лежить, як то кажуть, behind the scene, і присвятимо цю статтю.

І знову, як завжди, підемо step by step.

«Медовий місяць» з ЄС закінчився. Що далі?

Ще свіжі в пам’яті гучні візити керівників української держави до Брюсселю та заяви лідерів ЄС минулого та початку цього року. Йшлося про незмінність євроінтеграційного курсу України, однозначну налаштованість на завершення переговорів щодо Угоди про асоціацію до кінця 2011 р., швидкий рух до запровадження безвізового режиму, збільшення технічної допомоги тощо.

Після арешту Юлії Тимошенко все змінилося. Не буду гадати про те, чим закінчиться відомий судовий процес і проти кого ще можуть бути порушені судові справи, адже про якість роботи судової системи України вже писано й переписано. Натомість поставлю одне просте й водночас комплексне риторичне питання нашим західним партнерам. Заяви, європейські норми й стандарти, спільні цінності тощо — це все зрозуміло. Але де ж стратегія щодо України? Невже не зрозуміло, що Угода про асоціацію — це інструмент європеїзації України, запобіжник перетворення її на сіру зону на кордонах ЄС? Хіба ця угода не вигідна Євросоюзу і кожному його громадянину? Чи однієї Білорусі, яка фактично втрачена для Європи, замало? На це питання, вочевидь, не має відповідей ані в Брюсселі, ані в столицях Євросоюзу (на жаль, нині політично й економічно не такого сильного, як раніше).

Дружба навеки, но денежки врозь

Не секрет, що нинішня влада стала владою великою мірою завдячуючи проросійській риториці та обіцянкам відновити політичний діалог з нашим стратегічним північно-східним сусідом, припинити практику торговельних війн, скасувати списки так званих persona non grata тощо. Початок був справді багатообіцяльним, адже динаміка візитів найвищого та високого рівня просто вражала, оголошувалися коопераційні плани ледь не в усіх ключових галузях економік обох країн, красиві картинки, посмішки на обличчях вождів, рукостискання…

Проте відновлена дружба дала тріщину одразу, як тільки стало зрозуміло, що про жодну взаємну вигоду чи рівноправність не йдеться. План у Росії зовсім інший. Критикувати щось тут марно. Проте вразило інше: Україна виявилася до нього просто не готовою — ні на йоту! Ми, бачте, сподівалися на те, що наша добра воля, продемонстрована, зокрема, підписанням харківських угод, забезпечить нам відповідні кроки назустріч. Вийшло ж як завжди — vice versa.

Про причини нинішнього, скажімо дипломатично, охолодження у відносинах з Росією сказано вже чимало. Йдеться і про проект підняття рейтингу нашого президента, і про підготовку російського кандидата через «маленьку переможну газову війну» — неважливо, одного чи іншого з тандему — до їхніх грудневих чи березневих виборів тощо.

Та на мій погляд, причина в іншому. Україна з Росією просто не порозумілись. Так, не дивуйтеся. Звучить це ніби банально, але насправді все виявляється елементарно просто. Москва розраховувала на одне і вже оцінювала свої політичні вигоди та економічні прибутки, а ми ж думали про зовсім інше. Романтично сподівалися, що зараз у всіх сферах, скрізь і всюди, об’єднаємо зусилля, інтелект, капітали тощо і отримаємо з цього лише здобутки. Коли ж настав час ділити гроші (тобто просто втрачати — хай не все, але забагато з точки зору як суто олігархічних, так і національних інтересів), пролунала команда «стоп». Щось нас знову розводять. Запахло Тузлою, Білоруссю і багато чим іншим.

Глухий євразійський куток чи початок європейського майбутнього?

Як не прикро констатувати, але Україна вкотре опинилася в геополітичному куті. На Заході росте стіна нерозуміння. Там не сприймуть ніколи новітні «українські» методи роботи з політичними опонентами, привнесені відомо звідки, феодальні способи освоєння бюджетних коштів, кулуарні реформи, бідність, та навіть смердючі туалети, наставлені обабіч доріг, котрі до того ж, як правило, нагадують ще й мінне поле.

З іншого боку, повторимося, бо це надто важливо — там неспроможні й виробити чітку стратегію дій щодо України. Воно ніби й хочеться, але ж комусь все-таки колеться — не будемо тут називати ці столиці, адже вони й так добре відомі. Політика сусідства, «Східне партнерство», який-небудь «вимір» — будь ласка. Але ж це лишень напівміри, які, серед іншого, призвели й до сучасного тупика, їх вочевидь замало. Час вже нарешті це зрозуміти.

Росія ж радо потирає руки. Відштовхнута Заходом Україна скоро й сама прибіжить до Москви, ніби зрадлива невістка, ніяких додаткових зусиль тут не знадобиться. Треба лише дати зрозуміти, що іншого виходу просто не існує. Прибіжить і попроситься знову в «дружні» обійми — то лише питання часу. Але ж чи сприймуть такий розвиток подій громадяни України? Чи промовчить те покоління двадцятилітніх, народжених вже у вільній країні, які гордо крокували 24 серпня цього року на головному майдані столиці? Відповідь очевидна, панове наші російські побратими і європейські ніби все-таки справжні, будемо сподіватися, партнери. Не сприймуть. Європейський вибір зроблено не сьогодні, й він не підлягає заміні чимось іншим. Адже сир безкоштовним буває тільки в мишоловці.

І що ж урешті з усім цим робити?

Не будемо далі згущувати фарби й малювати які-небудь сценарії з «Апокаліпсису» чи «Післязавтра». Рецепти виходу з будь-якого кута, навіть, на перший погляд, глухого — на поверхні, вони зрозумілі. Дамо й наше бачення, а раптом комусь на верхах у нас, у них чи в інших знадобиться.

1. Угода про Асоціацію Україна — ЄС має бути підписана цього року. Принципово важливі в ній речі — інтеграційна спрямованість, чітка перспектива членства, рівний доступ до ринків. Зона вільної торгівлі має бути створена якнайшвидше, без жодних передумов та затримок. На цьому крапка.

2. ЄС зацікавлений в європейській Україні не менше, ніж сама вона у Європі. Але щоб Україна стала по-справжньому частиною європейської сім’ї народів, потрібна comprehensive (у ЄС дуже люблять цей термін) стратегія щодо неї. Значна активізація політичних контактів на всіх рівнях, потужна підтримка громадянського суспільства, науковців, взаємодія з бізнес-асоціаціями, безвізовий режим для студентів тощо. Це важливо для обох сторін. Треба нарешті прийняти це як a must і забезпечити динаміку відносин у геометричній прогресії, діяти чітко й послідовно. За таким сценарієм, жодних альтернатив перед Україною у вигляді митних союзів, ОДКБ тощо вже не стоятиме. Вона врешті зупинить свої нескінченні дискусії про те, куди ж усе-таки йти — на захід чи на схід. Євросоюз же зі свого боку лише виграє, стане сильнішим, адже запропонувати Україні є що, це всі добре знають.

3. Росія автоматично перемагає практично у будь-якій війні — газовій, інформаційній чи, не дай Боже, реальній. Це зрозуміло більшості експертів і не тільки. Дискутувати тут немає про що, бо марно. Але чи стає від цього Росії краще? І чи можна собі дозволяти втягуватися в такі війни? Теж ніби двох думок тут бути не може. Слід припинити будь-які розмови, особливо публічні. Є досвід переглядів контрактів на вимогу європейських компаній. Але є й досвід припинення постачання газу ледве не всій Європі, якому не можуть завадити жодні офіційні гарантії, запевнення в надійності тощо. Вентиль в одних руках. І це теж даність. Треба зрозуміти, що ми в одному човні. Причому нас троє. То в цьому трикутнику — ЄС — Україна — Росія — й треба вести всі переговори. Бо інакше, якщо так ітиме й далі, то Європа зовсім відмовиться від такого нестабільного (?) російського газу. І заіржавіють не лише українські, а й російські труби, бо стануть нікому не потрібні.

4. Не зрозуміли один одного відразу. Ну що ж, буває, навіть на такому рівні. Як це не дивно. То що ж робити? А ось що. Перегорнути сторінку й сісти за стіл переговорів, неважливо, круглий чи квадратний, чітко все проговорити, домовитись і потім, розставивши крапки над «і», цивілізовано працювати. При цьому сідати з налаштованістю домовлятись, а не перемагати чи займатись «розводкою». А про братерську дружбу, вишиванки, пельмені тощо краще говорити на фестивалях. Світ такий жорсткий, що слабким панібратства не пробачає. Варто також пам’ятати, що втрачає зазвичай не лише слабший партнер такого панібратства, а й сильніший (і, як правило, — в набагато більших масштабах).

І останнє, хоча, можливо, і найголовніше. Одинаки в сучасних глобалізаційних процесах не виживають. Проблеми треба вирішувати разом. Європа не є даністю когось одного, всі ми там, бо до неї належимо від народження, від природи. І Україна з її географічним центром в Рахові, і Росія, європейська частина котрої більша за територію будь-якої країни Євросоюзу, і Туреччина з її 4% Європи, й інші. Тому спільні зусилля, стратегічне бачення шляхів розвитку взаємовигідних відносин, взаємні поступки, виваженість у рішеннях і, врешті-решт проста лідерська мудрість — це те, що допомагає долати будь-які проблеми. Якщо діяти за таким алгоритмом, то не доведеться аналізувати ймовірності та наслідки газових чи інших воєн. Краще, коли пожинаються плоди співпраці, а не гасяться пожари — газові, торговельні, інформаційні чи будь-які інші.

Вперше опубліковано на сайті http://novaukraina.org/news/urn:news:FE5983

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Гости Корреспондента
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.