Енергетичний "потяг" ЄС. Чи є в ньому місце для України?

22 сентября 2011, 14:41
Дипломат (1997-11 рр.), експерт з європейської інтеграції, міжнародного та європейського права, директор Координаційного бюро єв
0
836

Енергетичний "потяг" ЄС. Чи є в ньому місце для України?


 

Якось майже непомітно в українських ЗМІ пройшла інформація про те, що єврокомісар з питань енергетики Гюнтер Еттінгер презентував широкому загалу ключові положення оприлюдненої 7 вересня Європейською комісією Комунікації, якою визначається нова політика ЄС щодо безпеки енергетичного постачання та міжнародних відносин у сфері енергетики. Та проаналізувати наслідки для України від імплементації цього документа слід негайно, після чого оперативно ухвалити відповідні політичні рішення.

Ціна питання

Європейський Союз імпортує близько 60% всього обсягу газу, який він споживає. При цьому 20% блакитного палива транспортується територією України. Ще до недавнього часу жодних проблем із цим маршрутом ні в кого не виникало. Проте, як відомо, 2005 р. на хвилі демократичних процесів в Україні до влади прийшла так звана «помаранчева» команда. Хоча насправді ці люди виявилися чимось на зразок бригади зі стройбату, а ніякою не командою. Працювали за принципом «ламати — не будувати». Бралися до всього й одразу, проте виходило, як у того ведмедя у крамниці.

Докерувалися навіть до того, що послали на переговори в Білокам’яну націоналіста — за всієї поваги до наших справжніх патріотів і національних героїв, — з претензіями на звання найвизначнішого енергетика всіх часів і народів (а ще й шанувальника банкетів і мерседесів). Поїхав він до того ж із тлумачами чужої йому російської мови. Як наслідок — наші московські візаві глибоко обурилися й пішли на жорстку «оборотку». Ситуація моментально змінилася. Причому — зараз можна відповідально стверджувати — раз і назавжди, безповоротно. Про дешевий газ всі вже й думати забули, його не буде ніколи й ні для кого. Навіть усілякі митні союзи, концесії, об’єднання, продажі акцій тощо його не повернуть.

Газові відносини між двома стратегічними партнерами (якщо читати договори) вийшли з-під контролю. Постраждали ж найбільше від цього не українці чи росіяни, а ситі й звиклі до стабільності європейці. На лихо, все це співпало ще й з початком реалізації геніального багатоходового кремлівського плану щодо проникнення в Європу через енергоактиви та вплив на неї за допомогою такої собі газової «голки», від котрої всі ми, виявляється, залежні, наче наркомани. Скільки б не коштувала доза, а без неї жити ніяк не можна.

Дві енергетичні кризи, з якими раптово зіткнувся Євросоюз через газові війни між Росією та Україною, підштовхнули його до підготовки стратегічних рішень у паливному секторі. І хоча деякі так звані «експерти» іноді намагаються змалювати ЄС як щось неповоротке та зашкарубле, саме розробкою нової енергетичної політики він вкотре продемонстрував свою впевненість і силу, а головне — спроможність до одноголосного ухвалення послідовних і далекоглядних рішень. Як на біду, хоча може виявитися, що й на щастя, сталося це саме в енергетичній сфері, котра, як відомо, є основою економічного розвитку держав і добробуту простих громадян — як українців з росіянами, так і європейців.

Чим усе це закінчиться, поки що судити зарано, адже рішення Москви й Києва спрогнозувати складно. Одне напевно вже відомо: згадані 20% можуть швидко переорієнтуватися на якісь інші маршрути. І тоді ми станемо не вічним монопольним, як дехто хибно вважає, транзитером, а чемпіоном із виробництва металобрухту з нашої ж газотранспортної системи. Для Росії ситуація виглядає дещо ліпше, адже в неї вже є альтернатива на дні Балтійського моря. Проте і в неї втрати будуть колосальні, адже її ГТС теж застопориться: «Північний потік» ще будувати й будувати, а «Південний» жевріє поки лише у фантазіях спікерів «Газпрому».

Ключ до енергетичної стабільності ЄС — в загадковому Туркменістані

Українські керманичі, незалежно від того, як їх величати, завжди полюбляли відвідувати далекі, але зрозумілі для них ще з радянських часів прикаспійські землі. Були часи, коли Астана, Ашгабат і Ташкент відігравали роль чи не єдиної альтернативи Росії та рятівної палички-виручалочки для України в газових справах. Їхній внесок в енергетичний баланс нашої держави був мало не визначальним.

Проте унаслідок реалізації згаданого московського плану раптом для України не стало азійського газу. Ні, він нікуди не випарувався — більше того, обсяги видобутку зростали. Але все блакитне паливо оптом законтрактував «Газпром», а на транзит російською ГТС Москва наклала тверде імперське вето. Газ — це не сало, його, на жаль, в подорожній валізі не транспортуєш. Нашу карту побили. А ще одна біда в тому, що для Росії європейські норми стосовно свободи транзиту енергоносіїв — порожнє слово, адже Москва попри всі умовляння так і не підписала Енергетичної хартії. Тому цей напрямок став для нас безперспективним, бо на багатоходові неординарні плани ми виявилися просто нездатні.

А що ж ЄС? Ніби все зрозуміло. Ні — то й ні, шукаємо альтернативи. Але Брюссель — то зовсім інший випадок, і далеко не Україна. Не можна російською територією? Добре. Знайдемо обхідні маршрути. Кілька років обговорювалися всілякі «Набукко», білі потоки тощо. І ось нарешті вихід знайдено. Ще до формалізації нової енергетичної політики велися рутинні складні переговори, які завершилися вже чіткими домовленостями, що дали змогу намалювати плани про поставки з каспійського регіону до ЄС близько 10–20% потрібного йому газу до 2020 р.

Президенти Азербайджану та Європейської комісії 13 січня в Баку підписали Спільну декларацію щодо створення Південного газового коридору. До речі, в ній, якщо уважно прочитати текст, для України є не лише загрози. Підписанти запросили всі зацікавлені сторони до співпраці. То чому б не зголоситися? Адже разом з ЄС альтернативу російському газу знайти можна, тим більше інші партнери проекту — наші давні друзі. Бо самотужки поки ніяк не виходить. Наше питання повисло в повітрі. Відповіді немає. Жодних офіційних коментарів, прогнозів, дій абощо.

Утім, це був лише початок. Паралельно з розробкою згаданої Комунікації готувалися інші папери. Як результат, 12 вересня ухвалено мандат Ради ЄС на проведення переговорів з Азербайджаном і Туркменістаном про будівництво каспійського газопроводу, котрим блакитне паливо транспортуватимуть до Європи.

Коментуючи цю, можливо, навіть епохальну для ЄС, подію комісар Еттінгер сказав: «Європа зараз говорить одним голосом. Транскаспійський газопровід є головним проектом в рамках Південного коридору для доставки нових енергоносіїв до Європи. Ми маємо намір досягти цього якнайшвидше».

Ось приклад нашим вояжерам! Без зайвого піару й пієтету. Результат досягається в робочому порядку — чітко і послідовно. Знаючи з власного досвіду якість підготовки й хист переговірних команд із Брюсселю знаходити вигідні для всіх сторін компроміси, можу вже зараз передбачити, що відповідні договори оперативно підпишуть і проект запрацює. Про жодні права людини, демократію, цінності тощо ніхто не буде навіть «згадувати всує». Гра, як кажуть, того варта — на кону прибутки і конкурентоспроможність західних бізнесменів, добробут простих європейців та політичні кар’єри комісарів і прем’єрів. Для нас же це добра нагода замислитися над тим, кого наймати керувати державою: тих, хто вміє палко виступати на майданах і в телешоу чи професійних роботяг, відданих своєму народу, з уміннями й бажанням саме для нього (а не на свій якийсь маєток) працювати.

«Голубой вагон бежит качается, скорый поезд…»

Україна опинилася перед непростим, хоча й очевидним, вибором. Йдеться про те, чи продовжувати улюблену гру під назвою «забалакай тему», чи кардинально змінити свою політику в газовій сфері.

За першим варіантом — будемо робити гучні заяви, посміхатися на зустрічах, обіцяти, що виконаємо всі зобов’язання перед європейцями, пропонуватимемо якісь варіанти росіянам тощо. Але всередині країни все залишатиметься так, як і завжди. Мінімум змін у комунальній сфері, утриманство нерентабельного «Нафтогазу» за рахунок платників податків, які наповнюють державний бюджет, корупція, непрозорість, енергозатратність тощо.

А за другим — витягаємо з-під сукна Спільну заяву, підписану 23 березня 2009 р. у Брюсселі за результатами міжнародної конференції щодо модернізації газотранзитної системи України, вчитуємося ще раз в додатки до Протоколу про приєднання України до Договору про заснування Енергетичного співтовариства, піднімаємо решту документів, укладених з ЄС та міжнародними фінансовими інституціями — і нарешті починаємо виконувати домовленості, які в них закріплені.

Момент для цього дуже слушний. Під час розробки своєї нової енергетичної політики в ЄС про нас не забули. Готові допомагати в реформуванні «Нафтогазу», модернізації ГТС, виконанні нами наших же зобов’язань щодо вступу до Енергетичного співтовариства тощо. Крім того, в Брюсселі нарешті вже офіційно визнано необхідність в започаткуванні тристороннього співробітництва Україна — ЄС — Росія. Те, чого ми безрезультатно домагались ще в перші дні 2008 р., тепер офіційно задекларовано Євросоюзом. Це логічно. Як кажуть, ліпше пізно, ніж ніколи.

Який сценарій обере наша держава — прогнозувати непросто, бо все, як завжди, непублічно. Проте застерегти від помилки треба.

Перший варіант — шлях в нікуди, адже моментально опинимося поза рамками європейських інтеграційних процесів у енергетичній сфері. Втратимо вагомий козир, джерело стабільних прибутків, станемо біднішими та вразливішими, отримаємо ще більші проблеми з Москвою, бо залишимося з нею наодинці.

Другий — перехід від слів до справи. Європейська інтеграція, асоціація, зона вільної торгівлі, інші терміни з євролексикона мають зміст лише тоді, коли, вживаючи їх, ми їх і маємо на увазі, не тримаючи при цьому дулю в кишені. Як говорять європейці, I do mean this. Треба й нам навчитися такому поводженню.

Ключове ж наше завдання — лишитися в європейському енергетичному «потягу», котрий, як у тій пісні, невпинно «набирает ход». Вистрибнути з нього в принципі нескладно. Нічого не робиш, за звичкою, потім глядь — а він вже десь далеко! А падати ой як боляче, а назад увійти надто складно, майже неможливо. Чи можемо ми собі це дозволити? Гадаю, ні. Але рішення приймати українським керманичам треба — і краще б зробити це ще вчора. Хоча не пізно буде й сьогодні. Головне — робити це публічно, оперативно й послідовно. Одне слово — по-європейськи, адже Україна — це все-таки Європа.

Вперше опубліковано на сайті  http://novaukraina.org/news/urn:news:141286F

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Гости Корреспондента
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.