Отже YES чи все-таки NO європейському майбутньому України?

23 сентября 2011, 11:13
Дипломат (1997-11 рр.), експерт з європейської інтеграції, міжнародного та європейського права, директор Координаційного бюро єв
0
1334

Отже YES чи все-таки NO європейському майбутньому України?


 

У знаменитому Лівадійському палаці Ялти завершилась 8-ма Ялтинська щорічна зустріч «Україна і світ: спільні виклики, спільне майбутнє», організована «Ялтинською європейською стратегією» (YES) у партнерстві з Фондом Віктора Пінчука. Склад учасників та глибина тем дискусій цього разу справді вражали. Проте запитання, які пролунали в місті, де колись народжувався новітній світовий порядок, досі чекають належних відповідей.

Не претендуючи на істину в останній інстанції, спробуємо проаналізувати, що відбулося в Ялті та навколо неї і з чим прийде Україна до наступної, вже дев’ятої зустрічі YES у 2012 р., якщо та, звісно, відбудеться.

Фон тривожний як ніколи

Успіх майже будь-яких зборів високого рівня, крім адміністративно-організаційних факторів, залежить безпосередньо від внутрішньополітичної та економічної ситуації всередині країни-організаторки, а також від актуальних міжнародних подій. Цього року палітра викликів та потрясінь, на тлі яких відбувалась Ялтинська зустріч, як ніколи вплинула на організацію та перебіг цього заходу. Всередині країни спостерігались «консолідація влади», «стабільність», «початок давноочікуваних реформ» та поступальний розвиток, якщо брати за основу оцінки офіційних речників держави.

Водночас, заяви наших партнерів з ЄС та США мали дещо іншу тональність, оскільки в них переважно йшлося про «згортання демократії», «вибіркове правосуддя», відсутність прогресу в боротьбі з корупцією, а неофіційно навіть ішлося про монополізацію влади, скочування до авторитаризму, політично мотивовані переслідування опонентів тощо.

Масла у вогонь підливали на диво (?) відверті заклики з елементами ультиматумів з боку наших стратегічних партнерів з Москви щодо остаточного визначення Україною вектора свого розвитку — через вступ до Митного союзу чи створення зони вільної торгівлі з ЄС, а також пряме узалежнення можливості отримати низькі (?) ціни на газ за фактичне поглинання «Газпромом» «Нафтогазу» чи використання так званої «білоруської формули» інтеграції. При цьому сам рівень нинішніх цін для України викликає справедливі запитання на тлі перегляду в судовому порядку контрактів з «Газпромом» у бік їхнього зменшення вже низкою європейських енергетичних компаній.

А тим часом відбувалися турбулентні процеси на Півночі Африки та на Близькому Сході, які отримали назву так званої «арабської весни»; безпрецедентно трусило Японію; в ЄС уже кілька місяців обговорювалася тема балансування на межі дефолту Греції та навіть деяких інших країн, котрі з легкої руки західних журналістів навіть отримали непристойну назву PIIGS; мав місце жахливий «терористичний» акт чистокровного норвежця Брейвіка, спрямований ніби проти «мультикультуралізму» Євросоюзу.

А США влітку вперше за свою історію стояли напередодні обвалу національної фінансової системи, непристойно довго і болісно шукаючи в Конгресі компромісу навколо питання нової межі свого зовнішнього боргу.

Китай, навпаки, посилювався і демонстрував справжню стійкість до криз, поступальний економічний розвиток і спокій в суспільстві. Не будемо тут чіпати відомий «нобелевський» інцидент. Багатообіцяльні європейські турне лідерів КНР, зміцнення впливу в інших регіонах, продовження зростання ВВП, накопичення величезного за обсягами золотовалютного запасу тощо.

Аналогічні, хоча й менш масштабні тренди демонстрували й інші новітні світові та регіональні лідери — Індія, Туреччина, Бразилія та навіть Росія, котра, закінчивши період «зосередження», розігрує багатоходову витончену дипломатичну партію із відновлення своєї провідної геополітичної ролі на світовій арені, використовуючи всі наявні козирі — політичні, безпекові, газові тощо. До речі, грає доволі успішно, комплексно і послідовно.

Новітні месиджі на тлі застарілих проблем

Європейські лідери в Ялті одностайно заявили про те, що Україна має унікальний шанс перейти у стосунках з ЄС до формату асоціативних відносин. Водночас, як завжди, звучали й традиційні «але». Цього разу їх було небагато, проте для української влади вони виглядали аж надто дражливо, якщо не сказати неприйнятно. Проблема нинішнього українського владного істеблішменту в тому, що для виходу з глухого за своєю суттю кута, в якому опинилася вся країна під назвою «Україна» через певні особисті образи та амбіції окремих радників, порадників та груп впливу, необхідно наступати на горло власній пісні під назвою «сильна влада». Маємо бути послідовними: сказавши «а», треба говорити «б». Якщо справи відкрито, то мають бути вироки.

Проте зі всіх офіційних і неформальних заяв та розмов у Ялті, до неї та після випливає доволі однозначний висновок: якщо Юлія Тимошенко та її колишні колеги-урядовці сидітимуть за ґратами, то Україні вже не бачити Угоду про асоціацію з ЄС. Тут як у тому відомому фільмі, котрий вже став улюбленою класикою всього пострадянського люду, — «вечером деньги — утром стулья».

Найбільш відверто за останній місяць із цього приводу висловився посол Німеччини в Україні Ганс-Юрген Гаймзьот, який зазвичай уникає якихось жорстких формулювань на політичні й тим паче заполітизовані теми. Суть його месиджа під час дискусії на тему «Україна — ЄС: вирішальний момент», котра відбулася 21 вересня вже у Києві, така: в Німеччині є політики, які ніколи не підуть на укладення Угоди про асоціацію з Україною, якщо за ґратами сидітиме бодай один опозиційний політик. Але ж таких політиків вистачає і в інших країнах. І то цілком для них нормально, що б ми їм не доводили на офіційному рівні чи як би не закликали від імені української громади.

Більше того, показовою видається прірва у вигляді діаметрально різних переговорних позицій щодо політичної мети, яка має бути закладена в Угоду про асоціацію (на це, правда, майже ніхто в наших ЗМІ не звернув увагу). Українська сторона наполягає на перспективі членства. Комісар Фюле натомість заявляє, що цього не буде. Більш однозначних офіційних заяв ми давно вже не чули. І що прикро: коли раніше принаймні жевріла надія, що це питання останньої миті можна буде якось «дотиснути», знайти прийнятне рішення, то зараз, після Ялти, сподіватися цього вже марно.

Звучала й новація з обох боків щодо застарілості статті, за яку судять колишнього прем’єра. Слабка втіха для країни, котра може врешті-решт постраждати. Не лідери, а саме вона, прості люди — українці…

Цікаво й те, що в Ялті ми отримали нових лобістів. Два роки тому пан Вулфовіц там само говорив, що Україні треба думати про проникнення в Азію, а не про європейську інтеграцію. Хоча в кулуарах автору цих рядків уточнював: «No, I didn’t mean that!» — і висував слушну ідею — рухатися в напрямку Європейського союзу через Азію. Тобто зробити себе економічно привабливою для Європи країною через широкомасштабне співробітництво з «азійськими тиграми», і в першу чергу з Китаєм.

У цьому році відбулася своєрідна геополітична сенсація, на яку мало хто звернув увагу. Представник Індії висловився за якнайшвидший вступ України до ЄС. Раніше у нас був один справжній лобіст — Польща. Тепер маємо Делі? Цікаво. Насправді ж тут доволі проста логіка. Україна в якості сірої зони не потрібна нікому, навіть далекій Азії. Її входження в європейський правовий, економічний та гуманітарний простір знімає багато проблемних питань і усуває головний біль для бізнесу і політикуму будь-якої країни, котра з нею хоче співпрацювати. ЄС, навіть з його дуже зарегульованими правилами, давно вже звичний і зрозумілий для всіх. То ж краще мати Україну в ньому, а не працювати з нею як ще з одним special case, яких і так у світі вистачає.

Росія теж послала месидж. Як? Просто нас проігнорувала. Навіть чиновники не першого рівня, попередньо заявлені у програму, отримавши, певно, жорстке «нєт» із Кремля, утрималися від приїзду в Україну. Натомість відбувався заочний обмін заявами між Ялтою та Сочі. Щойно наш президент висував якусь нову ініціативу, її одразу розбивав ущент колишній глава російської держави, а може скоро й новий старий її господар Путін. Москва чітко дала зрозуміти, що брати участь в обговореннях якихось європейських перспектив України вона не має намірів. Її бачення місця України на геополітичній мапі світу діаметрально протилежне. І цю позицію, що теж природно, зрозуміти можна. Інтереси різні, що ж тут вдієш…

Філософський закон про перехід кількості в якість працює не завжди

Цього разу з українського боку в Ялті були присутні майже всі найвищі посадові особи держави — президент, прем’єр, перший віце-прем’єр, віце-прем’єр, міністр закордонних справ, керівництво Адміністрації Президента та інші чиновники. Говорили складно, як правило, не відриваючись від заготовлених заздалегідь помічниками шпаргалок. Проте яка ж прірва була між тим, як вони себе позиціонували, а головне — як вели себе у кулуарах, порівняно зі спікерами й простими учасниками із Заходу і навіть Сходу!

Якось у 2006 р., беручи участь в Університеті демократії, котрий Рада Європи проводить щороку у Страсбурзі для 16 країн Східної Європи, упіймав себе під час виступу президента Словенії Мілана Кучана на крамольній думці. Коли ж українські керманичі без папірця, добротною англійською триматимуть у тонусі аудиторію протягом години, говорячи на актуальні для неї теми? Чи настануть часи, коли кожного українця буде переповнювати гордість за влучні відповіді лідерів української нації на незручні запитання якихось західних журналістів, експертів чи бодай студентів?

Колись Ющенко, у тому ж таки Страсбурзі, на хвилі ейфорії обіцяв за рік вивчити англійську мову. Не склалося. Але ж принаймні українською володів непогано. Натомість більшість наших урядовців віддають перевагу «великому и могучему», забуваючи, що служать вони іншому народу — українському. Ну а про зміст промов, гадаю, розводитись не варто. Достатньо одного прикладу. 88-річного президента Ізраїлю проводжали оваціями і стоячи після його феєричного спічу без папірців і підказок про те, що всі ми в одному човні, все у світі взаємопов’язано, світ змінюється і треба змінювати мислення та свої дії в ногу з історією. Жодний інший промовець не мав такого прийому, в тому числі, на жаль, і господарі заходу.

Переломний момент. Що далі?

По завершенню 8-го Ялтинського форуму залишився в душі осад. Ще 2007 р. член Європаламенту М. Сівець під час четвертої зустрічі YES говорив, що 2020 р. є «реалістичною датою вступу України в ЄС, не дивлячись ні на що». А цьогоріч у Ялті, до неї, та й вже після, дискусії точилися лише навколо того, чи підпише ЄС з Україною Угоду про асоціацію. Якщо так, то коли і що цьому заважає. Деякі навіть вже натякали на те, що не буде трагедії, якщо зараз ця справа зірветься, — можна буде зробити це пізніше.

А насправді мали б уже ставитися прагматичні запитання кшталту «А що далі?», «Як ліпше підготуватися до виконання Угоди?», «Коли настане слушний момент для подання заявки на членство?», «Які потрібні ресурси для підготовки до членства?» тощо…

Замріявся? Скидається на те. Але ж іще якихось два-три роки тому ці очікування були для всіх очевидні! Що ж сталося? Щось негаразд у датському королівстві, треба ситуацію змінювати. Причому негайно! Історія нікому й ніколи не пробачає всіляких викрутасів та відхилень від генеральної лінії. За втраченими шансами доводиться завжди жалкувати, але повернути назад їх зазвичай вже неможливо.

А невдовзі президент від’їжджає до Росії. У Ялті й після неї озвучувалася офіційна позиція, згідно з якою для України пріоритет № 1 — Угода про асоціацію, а розмови про вступ до Митного союзу нині взагалі недоречні. Проте на душі однаково якось тривожно. Пригадується, про ЄЕП теж було мало що чутно, ніхто його не анонсував. Наслідки вступу не аналізувались. Все було тихо. Аж якось, прокинувшись зранку, країна побачила в новинах, що Україна зробила ледве не епохальний прорив на російському напрямку, підписавши відповідні угоди. Що з ними сталося, всім нам добре відомо. Але практика кулуарних змін траєкторії зовнішньополітичних рухів так чи так лякає.

***

Підсумовуючи сказане, акцентуємо увагу на такому.

Україна вкотре перебуває на роздоріжжі. Але цього разу ситуація справді критична. Як би ми ні хотіли бути і там, і тут — не вийде. Так не буває. То що ж робити? А головне — як не вскочити в халепу, що не раз в історії вже бувало? Гадаю, відповідь, хоч і банальна, звучить доволі просто. Суть її зводиться до кількох пунктів.

1. Особисті образи й амбіції разом з недостатньо розумними помічниками та «иже с ними» треба відкласти подалі, а ліпше — вимести добротною мітлою. Думати слід про країну та її громадян — українців. За останні кілька місяців Україна багато втратила в очах і Заходу, і Сходу. Треба надолужувати. Як? Змінювати законодавство, але, що не менш, а може, й більш важливо, і власний стиль поведінки, спосіб позиціонування, якість розробки стратегічних рішень, свої дії. Те, що змарновано, не пізно ще надолужити. Хоча робити це треба дуже швидко й послідовно, вже сьогодні, бо історія зволікань не пробачає.

2. Попри всі забобони стосовно демократичних норм і стандартів лідерам ЄС все-таки бажано бути хоч на дещицю мудрішими з українським народом. Втратити через чиїсь недолугі дії чи хибні рішення нашу країну легко, бо вона вразлива й далека ще від усталених протягом століть форматів. Проте хто ж тоді буде реально підсилювати ЄС, допомагати у врегулюванні різного роду конфліктів, бути медіатором у відносинах з незручними партнерами ЄС тощо? Як тоді бути з українським людом, який мріє про європейське майбутнє? Невже вислів Олександра Кваснєвського «YES, we can!» вже не актуальний?

3. Стратегія-2020, що містила аргументи на користь вступу України до ЄС саме в тому році та яка раніше активно просувалася лідерами YES, вже неактуальна. Це очевидно для всіх. Її навіть немає вже на жодному сайті. Ну що ж, це реалії. Треба їх сприймати, якими вони є, але ж варто рухатись далі. Через рік має відбутися наступний, вже 9-й саміт у Ялті. Новий світовий устрій там навряд чи буде презентуватися. Часи не ті, та й немає в цьому потреби. Але нова Стратегія відносин Україна — ЄС, якби її там схвалили, була би ой як до речі. Її потребує як Україна, так і Євросоюз. Вірю в це свято! Адже від того, чи бути нам частиною ЄС, залежить конкурентоспроможність на глобальній арені та добробут кожного громадянина об’єднаної Європи.

І останнє. У Москві в суботу, та й потому, удар потрібно тримати. Принаймні ж останні місяці це виходить! Домовлятися треба. Проте не капітулювати! Хай країна спить спокійно, мріючи все-таки про близьку Європу, а не прокидається від жахливих снів, у яких ковбаса знову по 2,20, проте решта стандартів життя, його спосіб, можливості тощо визивають огиду. Адже знаємо, якими колись вони були і якими можуть знову стати.

Вперше опубліковано на сайті http://novaukraina.org/news/urn:news:1D8ADD4

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Гости Корреспондента
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.