Моя Країна мрій

21 октября 2011, 21:18
Дипломат (1997-11 рр.), експерт з європейської інтеграції, міжнародного та європейського права, директор Координаційного бюро єв
0
1998

Моя Країна мрій

Моя Країна мрій

2011-10-21 12:41:00. Аналітика.
Автор — Вадим ТРЮХАН

Кожного разу, коли повертаюся із Європи, перед приземленням літака в Борисполі спадає на думку одне й те саме: а що як за час моєї відсутності усе вже змінилося? Одразу мимоволі вимальовується Країна мрій, в яку хотілося би повернутись і жити.

Перше, що завжди спадає на розум, — по-європейськи ввічливі прикордонники, митники та міліціонери допомагають співгромадянам, на податки яких, до речі, живуть самі й годують свої сім’ї. Допомагають в усьому, на перше прохання. При цьому щиро посміхаються. А що, невже так не може бути? Хай не в усіх європейських країнах саме так. Але ж у більшості. І то не лише у Європі.

Нещодавно мій давній приятель приїздив до Києва з Японії, де працює за контрактом. Перше, що він вимовив після теплих обійм в аеропорту, — «Друзі, я в шоці! У Токіо поліцейські навіть нетверезій людині допомагають сісти в таксі, а закривши двері, посміхаються і вклоняються їй. А коли кинеш погляд у бік наших перегодованих „стражів порядку“, то одразу пересмикує від самовдоволених наглючих пик, на яких відсутній будь-який натяк на інтелект чи порядність».

І з цим живе кожен українець. Після всіх історій із загадковими смертями студентів у райвідділках, війнами в стилі Рембо в Одесі, даішниками в бузині тощо народ сприймає всіх правоохоронців не за тих людей, які охороняють права кожного громадянина, а за організоване злочинне угруповання під «дахом» держави чи провладних партій.

Відтак — дороги. Як хочеться їх мати такими, як у всьому цивілізованому світі! Ні, вони й зараз досить пристойні… коли їдеш із Борисполя до Києва. Але ж не далі! Хай навіть збудуємо кілька тисяч нещасних кілометрів центральних магістралей до Євро-2012, розбазаривши при цьому, як завжди, половину мільярдів, виділених з бюджету. Але ж решта шляхів — у такому стані, що по них хіба на бричках влітку та на санках взимку, а не сучасними автомобілями чи іншою технікою ганяти.

А що з потягами коїться! Таке враження, що вони родом десь із далекого Радянського Союзу. Якось, пригадую, років сім-вісім тому їхав з колегами на такій собі євроелектричці Брюссель — Париж. То вона так летіла, що машини на автобані, здавалося, просто стояли на місці. Але ж насправді вони мчали зі швидкістю за 200, адже то був справжній автобан, а не бетонка Харків — Дніпропетровськ, що застаріла задовго до свого відкриття.

Про комфорт і обслуговування годі й говорити! Посмішки, чистота, теплота… У нас же враження від якогось вагону з потягу на штиб Дебальцеве — Хмельницький та й переважної більшості інших такі, ніби ти побував у сюрреалістичній буцегарні на колесах з відхожими ямами замість туалетів.

Наступне, що турбує мене, як і кожного простого українця, — медицина. Наскільки ми всі від неї залежні, та як же сумно стає з перших кроків по коридору будь-якої державної лікарні, окрім, зрозуміло, тієї, що гордо називається «Феофанія»! Інша річ — новітні приватні клініки, які ростуть наче гриби восени і легко доводять, що комуністичний принцип «безоплатності медицини» давно вже валяється на смітнику, хоча й не де-юре, але точно де-факто.

Знову не обійдуся без європейських згадок. Перший досвід спілкування з тамтешніми ескулапами мав років 15 тому в невеличкому баварському містечку із непростою назвою Гарміш-Партенкірхен. То був справжній цивілізаційний шок! Попередній запис, привітна секретарка пана, ой ні, «герра доктора», чистота, комфорт, професійність, ефективність лікування тощо. І це незважаючи на те, що я для них був іноземцем (!), а не власним громадянином. Скільки років пройшло, а при згадці про цей епізод знову стає на душі якось легко!

Це вам не УЗД на апараті 50-річної давнини в українській лікарні, після якого людині можуть зробити таку операцію, що вона залишиться інвалідом назавжди, або так вирвати зуба дитині, що та помре… Навіть не віриться, що німці колись програли таку жахливу для людства війну. Крамольна думка — краще би програли її ми…

Іншого разу занесло мене до стоматолога в далекому Кніні в адріатичній Хорватії. Сталося це за якихось п’ять років після трагічних балканських воєн, від яких Шибенсько-Кнінська жупанія постраждала чи не найбільше. Проте в лікарні було все, як у німців.

А в нас… Нема про що говорити. А хочеться ж повернутися на батьківщину вкотре й побачити, що все інакше й ми так можемо. Як німці, хорвати чи інші європейці, американці тощо. Адже від того, наскільки здорова людина, залежить те, як вона працює, які платить податки і врешті-решт рівень заможності й авторитету всієї країни…

Не можна оминути у мріях і освіту. За наших часів усе було якось по-іншому. Так, то була радянська школа зі своїми вадами й недоречностями. Але ж були тоді й здобутки! Виграні олімпіади, вступи за конкурсом до універів, екскурсії, секції, практичні заняття, ремонти, трудові табори і т. д. Чого не було — то це такого відвертого хамства директорів, ректорів, учителів тощо, не було рутинного вимагання грошей з батьків, а байдужість узагалі вважалася чимось непристойним.

А зараз — усілякі фонди для «добровільних» внесків, фаворити, лайки, розводки, приписки… Радянську систему зруйнували. Але ж до сучасної європейської ой як ще далеко!

Вистачає керманичам від освіти розуму лиш на те, щоб гратися в ігри типу «12 чи 11 років мучити діток», як виписати закон «Про освіту», щоб у всього дорослого населення, котре має дітей, волосся стало дибки, як «мудріше» вкотре виправдати зрив переходу на Болонську систему, наскільки глибше в інтересах інших держав переписати історію власного народу, а також якого чергового володаря прославляти на першому урочистому уроці в школі. Прикро.

З такою школою далеко не заїдеш. У Євросоюз із поколінням, яке розпочинає доросле життя зовсім до нього непідготовленим, бо отримало спотворені знання явно не першої свіжості, не вступиш точно.

Мрію ж я про те, що в нас буде європейський лад в освіті й наші діти будуть конкурентоспроможні. Луганськ чи Івано-Франківськ мають конкурувати з Оксфордом, Гарвардом тощо. Нереально? В моїй Країні мрій — все можливо!

Наступна мрія — із розряду «„Рабиня Ізаура“ і „Санта-Барбара“ відпочивають». Маю на увазі нашу політику і керманичів держави. Усіх. За всі 20 років незалежності України. Так хочеться колись повернутись на рідну землю і з подивом дізнатись про те, що їх немає ні на ТБ, ні в Інтернеті, ні в газетах!

Ні, вони не зникли. Просто почали нарешті самореалізовуватись у своїй професії — стали більше працювати на країну за гроші, які платить їм народ, кожен українець. Через це їм просто ніколи стало займатися шоу та пустим піаром, не з руки красти в тих, хто їх винайняв, витрачати ресурс держави й народу на задоволення своїх особистих потреб та усунення тих, хто пропонує альтернативу.

У результаті прості українці стали краще жити й більше цікавитися письменниками, спортсменами, митцями тощо, забувши про цю ніби-еліту, яка насправді поки що виступає в ролі феодальної касти небожителів, чия місія — витиснути всі соки зі свого народу заради власної наживи.

А ще мріється таке: кожен українець — пишається своїм вибором, тими, кого він винайняв керувати своєю країною. Нові обличчя, з доброю освітою, вільним знанням іноземних мов (не говорячи вже про рідну!), професіонали, щиро віддані справі та власному народу. Конкурують ідеології, програми та плани дій щодо європеїзації країни, а не статки, компромати, популізм, адмінресурс і чорний піар. Політики приходять на якийсь чітко визначений контрактом із виборцями час, роблять справу і йдуть далі, в інші, більш грошовиті сфери. Бо ж на зарплату політика чи простого чиновника в Конча-Заспі чи Петрівцях садибу не збудуєш, а практика «відбивання» витрачених коштів уже в небутті, бо працює суд, але про це нижче.

Не оминути у мріях і її величність Феміду. Як же український народ потребує справжнього правосуддя, із чесними професійними суддями, які ухвалюють рішення виключно на підставі закріпленого модерновим законом права. Наскільки ми зачекалися тих часів, коли будь-хто, на чиєму боці правда, може це довести в суді на підставі доказів, а не завдяки товщині гаманця і потрібних зв’язків у владі.

Іноді здається, що в нашій державі побільшало би порядку, якби вся судова система кудись провалилася крізь землю. Адже тоді не було би рейдерства на основі неправосудних рішень, не вбивали б людей у райвідділках міліції. Бо «потрібні» покази лжезлочинців — а насправді добропорядних платників податків — нікому б не були потрібні. Не збурювали би народ виправдальні вироки черговому мажору, який, користуючись вседозволеністю, гарантованою статками й високим положенням своїх батьків, вбиває людей на дорогах без розбору тощо.

Утім, мрію я все-таки не про це. Без судів нам ніяк, бо тоді людина швидко перетвориться на тварину, що не може бути вибором справжнього українця. Мрію про такий суд, як у тій ніби близькій, та водночас надто ще далекій Європі, такий, до якого, коли біда змушує, кожен може звернутися з упевненістю, що правосуддя переможе.

Ще одна мрія — європейські правила гри для підприємців. Дивна річ. Логічно ніби має бути так, що державу утримує бізнес. Він — найбільший донор бюджету, а отже всієї соціалки, оборони, всіх слуг народу тощо. Це означає, що держава повинна його, як то кажуть, «холить и лелеять», створюючи якомога сприятливіші умови для розвитку бізнесу. Адже чим успішніший буде підприємець, тим багатшою буде й країна.

Насправді ж виходить чомусь vice versa. Кожен підприємець нагадує жебрака. Причому прислужуватись і вклонятися він має силі силенній всіляких представників держави — податківцям, пожежникам, міліціонерам, прокурорам, суддям, санітарам, мерам, депутатам тощо. Усім він щось винен. Кожен, кому він не до вподоби, може легко його розчавити.

Є, правда, окрема категорія, назвемо її «недоторкані», або простіше — «олігархи», як звуть цих людей у народі. Ніхто з них не винайшов iPhone чи Facebook, не написав якогось бестселера абощо. Просто вчасно змогли «освоїти», якщо говорити м’яко, деякі державні активи, а потім вже — справа техніки, пішла розкрутка. Їх, правда, небагато. Якихось пара-трійка десятків.

У чому ж секрет успіху цих людей — теж, до речі, українців? Все просто. Їхні статки дають змогу відчувати себе спокійно, адже всі і вся давно вже куплені. Боятись нікого. Платити податки немодно, не по-пацанськи. Краще — все на офшори.

Але ж так деградує країна! Мрію про те, щоб, як у Туреччині чи Китаї, держава допомагала всім, незалежно від статків чи роду, створювала такі правила гри, котрі піднімають цілі галузі, що для України мають стати справжнім клондайком, — туризм, сферу послуг, ноу-хау тощо. Мрію про часи, за яких всі держінститути будуть грати за правилами зі своїми найкращими (!) громадянами, адже підприємцями стають далеко не всі, а лише ті, в кого є хист і сміливість. І хай ці правила будуть по-справжньому цивілізованими, такими, що базуються на кращих європейських практиках і стандартах. А про ігри з правилами не буде й згадок.

Є ще й інші пазли та пазлики в цій моїй, можливо, дещо ідеалістичній Країні мрій. Захист природи, яку невпинно доводять до ручки, розвиток місцевого самоврядування, осучаснення армії, авторитет держави на міжнародній арені тощо, тощо, тощо…

Але зупинимось тут, адже літак приземлюється. Зараз вже вихід. Треба знову налаштуватися на «привітні» обличчя орди наших правоохоронців та інших «слуг» народу, запрягти якогось воза, щоб з’їздити в село, відвести дітей в школу і здати заразом чергові «благодійні» внески, сходити до «безоплатної» української лікарні і так далі по колу. А тут ще й країна через чергові «мудрі» рішення вождів котиться в безодню…

Мріяти довго не можна, нема коли, треба працювати й жити в тій країні, яка є, бо іншої Бог про запас не має. На жаль. Хоча чому? На щастя! Все одно вона у нас найкраща! Бо ж вона — рідна, своя, неповторна!

Водночас варто усім нам, українцям, нагадати, що кожна мрія народжується не лише для того, щоб її десь глибоко в пам’яті тримати і вряди-годи тішитись нею. Насправді мрія — це світоч в кінці темного тунелю, яким нам регулярно доводиться ходити, хоча й мимоволі. Мрія — це дороговказ для всіх нас, це те, чого треба прагнути і заради чого працювати й жити.

Якщо кожен українець робитиме все, на що здатен, аби його Країна мрій одного дня стала реальною країною з назвою «Україна» — країною, котра стала невід’ємною частиною Європи, яку шанують у світі та рвуться подивитись на її здобутки й красоти, країною, куди хочеться повертатися і де варто жити, то так врешті-решт і буде. Як свідчить історія, народ завжди свої мрії реалізовує. Для цього кожному варто лишень докласти максимум зусиль. І жоден олігарх, політик чи навіть армія «слуг» народу не в змозі стати цьому на заваді.

Перефразовуючи один відомий вінницький тост, завершу цей допис так: сам роблю так, як пишу, і всю шановну українську громаду до цього запрошую. Моя і ваша Країна мрій стане Україною.

Вперше опубліковано на сайті www.novaukraina.org


Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Гости Корреспондента
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.