"Нації та націоналізми мають недавнє походження і є результатом модернізації"

25 ноября 2011, 07:35
Політичний консультант, віце-президент Української PR Ліги
0
4190

"Якби не склалися певні, інколи досить випадкові історичні обставили, наші учні сьогодні могли би вчити як основний історичний предмет Історію Польщі або Історію Росії чи Історію Мало­росії

Тритижнева відпустка, найтриваліша в моїй кар'єрі,  дала можливість багато читати.  

Із наукової літератури дочитав випущену під егідою Інституту політичних та етнонаціональних досліджень роботу Лариси Нагорної „Національна ідентичність в Україні”. В монографії „висвітлюється широкий спектр проблем національної ідентичності як категорії соціогуманітаристики і як політико-культурної реальності в Україні”. Вельми цікавий конспект вітчизняної історії в контексті руху до модерної української нації через русько-українську ідентичність, малоросійство та радянську ідентичність. Мушу висловити крамольну думку (з точки зору моєї потенційної аудиторії) про переконливість автора у доведенні важливості радянських реалій у формуванні української національної ідентичності. „Надто рідкісна у світовій практиці модель адміністративно-територіального поділу СРСР, побудована на принципі територіального статусу етнічної належності, не врятувала українців від планомірного винищення шляхом Голодомору та репресій, але дала змогу зберегти почуття національної окремішності й волю до суверенізації”. 

Взагалі останнім часом чимало уваги приділив вивченню різних концепцій націй та націоналізму, починаючи з повторного перегляду знайомих ще з інститутських часів робот Сталіна «Марксизм и национальный вопрос» та „Марксизм и вопросы языкознания”.

А от що для мене було „новим”, так це „Культурні основи націй” Ентоні Сміта, „Уявлені спільноти” Бенедикта Андерсона, „Нації та націоналізм” Ернеста Гелнера, „Нація, націоналізм, національна держава в Німеччині та Європі” Дітера Лангевіша. Переконливою виглядає позиція модерністів, на чию думку „нації та націоналізми мають недавнє походження і є результатом модернізації”, в той час як до початку нової доби масам були притаманні суто місцеві та релігійні ідентичності, а еліти здебільшого керувалися принципом династичного служіння.  Сміт це переконливо доводить на аналізі аграрного суспільства. „Що дійсно зробило можливим уявити нові спільноти, - пише Андерсон, - була напіввипадкова, але вибухоподібна взаємодія між капіталізмом, технологією комунікації (друком), лінгвістичним розмаїттям людства”...

Жадоба книговидавців, для яких ринок здатних читати латиною виявися занадто вузьким, спонукав до стандартизації народних говірок, їхнього оформлення в упорядковані мови, на базі яких ширився книжковий ринок, даючи продукт доступний тепер не лише обраним.  І тут перед кожною потенційною спільнотою поставало різноманіття вибору, різні варіанти розвитку. Навіть Грушевський допускав і „національну смерть українського етносу”, і утворення на його основі двох націй.

Дуже цікаво пошук мовної, зокрема ідентичності, описано в розвідці знаменитого мовознавця ті літературного критика Юрія Шевельова „Українська мова в першій половині 20-століття”. Чехословаччина, у складі якої після Першої світової опинилося Закарпаття, була готова надати широкі права місцевій мові, але ж активна частина закарпатського суспільства розкололася і не змогла обрати собі літературний стандарт. Прага не брала на себе відповідальності визначати, яка мова є регіональною – українська, російська чи русинська. В умовах відносної чеської демократії знайти спільний знаменник не вдалося Щоправда, питанням переймалася Чеська Академія наук, яка, зазначивши, що „справа самого народу вирішити яку літературну мову вони обирають”, не радила творити нову русинську мову, а вважала за доцільне „запровадити українську мову в її тодішній галицькій формі”, оскільки „місцевий русинський діалект незаперечно малоруський”.    

Сталін же вчив: „Общность языка является первым необходимым признаком нации, ибо не может бать нации, части которой говорили бы на двух или нескольких языках, хотя может быть несколько наций, говорящих на одном языке”.

Це одна з причин, чому після приєднання Закарпаття до України більшовики ухвалили рішення на користь української.

Але якщо Сталін правильно оцінював роль, кількість та якість мови у творенні нації, то що тоді робити нам? Або нас, українців, не існує як нації, або нашу націю цементують російська мова, спільна для україномовних та російськомовних, прийнятна для всіх регіонів країни російська поп-культура (в той час як україномовна охоплює лише частину території), історичні міфи, де найбільш поширеними та відтак найбільш спільними є саме радянські історичні міфи.

В будь-якому випадку російська мова є поширенішою, ніж українська. В той час як етнічні українці є двомовними, етнічні росіяни, які становлять 17% населення країни, спілкуються лише російською, яка, виходить і є спільним знаменником двох етнічних спільнот української політичної нації – принаймні більшою мірою, ніж українська.

Однак, щоб не завершувати розмірковування на песимістичній ноті, процитую Ярослава Грицака, чиї „Страсті за націоналізмом” ще раз погортав під час відпустки. Грицак наводить думку Ендрю Вілсона про український націоналізм як про віру меншості.  (Вілсон.  „Несподівана нація”, дуже рекомендую цю книгу). З однією виразною поправкою: це віра найбільш можливої та найважливішої меншості в Україні. Дані національного опитування показують, що жодна з розмаїтих групових ідентичностей в Україні не може претендувати на абсолютну більшість. Але жодна інша не може конкурувати з українською ідентичністю щодо її популярності! в за­гальнонаціональному масштабі. Найближчими конкурентоздат­ними є не національні, а соціяльні ідентичності - ідентичності «ро­бітника» й «пенсіонера». У регіональному вимірі українська іден­тичність поступово втрачав у своїй популярності із Заходу па Схід та з Півночі на Південь. Але знову ж таки, па Сході вона поступа­ється лише соціальним ідентичностям, залишаючися найсильнішою в «національній ваговій категорії».

Сучасний «український проект», - пише Грицак,  постав унаслі­док співдії різних ідеологій і політичних рухів, у тому числі й тих, які були принциповими супротивниками української самостійності. Сучасна Україна не є творінням винятково національно свідомої інтелігенції; не менш важливим був внесок «окупаційних» політич­них режимів, а також численної часто політично неозначеної армії чиновників, офіцерів та інших службовців, що її традиційна іс­торіографія вважала за «колоніяльну». Так само не можна трактувати її лише як результат дії самих лише українських мас, забуваючи про присутність на українських етнічних землях упродовж усієї Історії інших національних груп. Кожна з цих течій і кожен із народів зробили свій внесок в «український проєкт», часто не усвідомлюючи цього та маючи на меті зовсім інші цілі. Визнання цього факту має надзвичайно важливе не лише наукове, але й політичне значення: співучасть у такому проекті в минулому передбачає, що всі, хто проживає на території України, незалежно від національності! й політичних уподобань, у майбутньому мають перебрати відповідальність за його результати.

Щобільше, учитель історії мав би пояснити, що «український проект» був одним із багатьох, які змагалися між собою па україн­ських етнічних землях, і його перемогу не було наперед визначено. Навпаки, в окремі моменти - як-от у 1860-х роках, після заборони україномовних публікацій в Російській імперії й тимчасової пере­моги москвофільства серед інших течій національного життя укра­їнців у Австрійській імперії - українська ідея мала дуже мало шансів на реалізацію. Учень української школи повинен розуміти, що якби не склалися певні, інколи досить випадкові історичні обставили, то він сьогодні міг би вчити як основний історичний предмет «Історію Польщі» або «Історію Росії» чи «Історію Мало­росії».

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Гости Корреспондента
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.