Cаміт Україна - ЄС: Contra spem spero!

16 декабря 2011, 11:07
Дипломат (1997-11 рр.), експерт з європейської інтеграції, міжнародного та європейського права, директор Координаційного бюро єв
0
1472

19 грудня відбудеться ювілейний, п’ятнадцятий саміт Україна - Європейський Союз.

23 ЛИСТОПАДА 2011 р. ВАРШАВСЬКА ФОНДОВА БІРЖА. ПОЛЬЩА. ВІДНЕДАВНА ТУТ ПОЧАЛИ ПРОДАВАТИСЯ АКЦІЇ УКРАЇНСЬКИХ ПІДПРИЄМСТВ. ЦЕ ПЕРШІ ПЛОДИ УКРАЇНСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ ДО ЄС. ЩЕ БІЛЬШІ МОЖЛИВОСТІ ДЛЯ ПІДПРИЄМЦІВ З УКРАЇНИ ВІДКРИЄ УГОДА ПРО АСОЦІАЦІЮ

19 грудня відбудеться ювілейний, п’ятнадцятий саміт Україна - Європейський Союз. 

Ще якихось два-три роки тому українське суспільство спокійно очікувало б від нього двох речей: по-перше, рутинного підбиття підсумків першого етапу відносин, який характеризувався для обох сторін формулою «партнерство та співробітництво», а по-друге — визначення спільних дій, спрямованих на наповнення практичним змістом формату «політична асоціація та економічна інтеграція». Як інструмент формалізації досягнутих домовленостей серед низки інших документів без помпезності було б підписано й Угоду про асоціацію, що містить положення про поглиблену та всеосяжну зону вільної торгівлі.

Натомість наразі маємо дещо іншу картину. Цю подію розглядають як момент істини для України, а всі небайдужі до її майбутнього виступають в ролі глядачів гостросюжетного серіалу під назвою «Камо грядеши, Україно?»

Що ж трапилося за останні менш ніж два роки з нашою країною й навколо неї? Що так змінило раніше легко прогнозовані сценарії? Відповіді на поверхні. Про них — нижче.

ВІД ПОМАРАНЧЕВОГО ХАОСУ ДО БІЛО-БЛАКИТНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ

Наприкінці помаранчевого періоду України хіба що лінивий не критикував Ющенка й Тимошенко за неспроможність вивести за рамки державних інтересів власні егоїстичні амбіції.

Змучені популізмом та чварами помаранчевих вождів, неефективністю економічної політики та відсутністю реформ, українці повірили в лозунги біло-блакитних на кшталт «покращення життя вже сьогодні». У результаті четвертим Президентом України став Віктор Янукович, виходець із Донбасу, який зумів, як той Фенікс, відродитися з попелу після народного гніву бурхливих революційних місяців холодної зими 2004—2005 років і знову набрати вражаючої політичної форми. Через відсутність справжніх альтернатив цього разу він був приречений на успіх.

Новому Президентові повірили. Усі. І майже половина українців, і Європа, і світ у цілому. Він асоціювався з економічними реформами, підвищенням добробуту громадян, припиненням протистояння з Москвою, практичними результатами в євроінтеграційному напрямку, рутинною роботою. На свідомість простого українця вплинуло також і те, що він повторював слово «стабільність», як мантру. Саме цієї стабільності не вистачало Україні протягом усіх років президентства Ющенка та прем’єрства Тимошенко.

ВІД ЗАСТІЛЛЯ ДО ПОХМІЛЛЯ

Проте «медовий місяць» нового Президента України із власним народом раптово скінчився. Хоча далеко не всі одразу на це звернули увагу. Не вдаючись у деталі, виокремимо декілька етапних подій, які стали свідченням зняття маски й відкриття справжнього обличчя нової старої української влади. Чому нової старої? Дуже просто — більшість високопосадовців повернулися в давно відомі їм кабінети, а деякі й не виходили з них, перейшовши новій команді у спадщину від попереднього гаранта.

Першим дзвіночком стали Харківські угоди. То було щось неочікуване й незвичне. Безпрецедентний випадок в історії України, коли підготовлені на коліні юридично нікчемні, на думку багатьох знаних правників, документи на цілу чверть століття позбавляють її частини свого суверенітету й роблять уразливою в регіоні та світі. При цьому вигоди від них для країни далеко не очевидні.

Після цього — юридичний бліцкриг, так звана конституційна реформа. Україна стала унікальним прецедентом. Навіть основний закон, яким є Конституція, відтепер у нас ухвалює не народ чи його представники — депутати. Цю відповідальну справу передано в руки де-юре незалежних (?), проте чомусь спеціально дібраних чи інструктованих десь у кулуарах людей — вісімнадцяти суддів хай і найвищого за своїм статусом Конституційного Суду України.

Потім прийшла черга так званої адміністративної реформи. Чому так званої? Усе просто, адже навіть у документах її спочатку обізвали «оптимізацією» влади центрального рівня, пообіцявши невдовзі взятися й за регіони. Проте де-факто ішлося лише про скорочення та перетасовку державних службовців. Мета — зробити їх лояльними, готовими на реалізацію даних зверху рішень і до гри в мовчанку за потреби.

Ну а далі все пішло як по маслу, запрацював конвеєр. Абсолютна влада перемістилася до одних рук — Президента. Проте ці руки стали якимись множинними: усілякі радники, порадники, тіньові групи впливу, члени сім’ї тощо. Одна ж людина не може робити все, потрібен якийсь розподіл функцій і повноважень. У результаті з’явилися рішення, які невідомо хто ухвалив, без експертної експертизи, будь-яких публічних консультацій, дотримання процедури. Як наслідок — податковий Майдан, штурм парламенту афганцями, голодування чорнобильців, акції студентів тощо.

Прийшла черга й закручувати гайки — за логікою жанру почалися арешти. Не вдаючись у казуїстику написаного ще за сталінських часів законодавства, констатуємо головне: наступного дня після ухвали Кірєєва вся країна стала заручником волі тих, хто погодив її зверху. А в тих українців, хто колись підтримав нинішнього Президента, почалося глибоке й затяжне похмілля.

РОСІЙСЬКА «ДРУЖБА» — ГРА В ОДНІ ВОРОТА

Із Росією вийшло найнеприємніше — прикра непогодженість. На початку каденції Віктора Федоровича анонсували гучні проекти про консорціуми в суднобудівній, авіаційній та безлічі інших галузей. Протягом 2010 року відбулося тринадцять зустрічей лише на рівні президентів України і РФ, десятки зустрічей членів уряду та інших високопосадовців. У результаті ж виявилося, що йдеться лише про пусті обіцянки. Розуміння дружби в Москві й Києві кардинально протилежні. У нас сподівалися на якусь рівність, можливо, поступки в газових цінах у дусі 1990-х. Там же прораховували зовсім інше — як непомітно поширити свій контроль над економічним, гуманітарним і врешті-решт політичним життям України. Як долучити її всю до своєї цупкої зони впливу.

А ще ж є й такий феномен, як «Русский мир», про який стало модно говорити в певних колах. Для авторитетного переконання говорити в необхідності підтримки цієї ідеї навіть патріарх Кирило зачастив до України. Цікаво б почути відповідь: що це — новомодна духовність, переплетена з політикою, чи спосіб упливу на громадян України шляхом нав’язування їм політичних ідеологій іншої держави та думок про єднання зі «старшим братом», користуючись колишньою радянською термінологією?

А крім того, місяцями тривають якісь дивні надсекретні переговори щодо нового газового договору, у результаті котрого ми можемо вперше за свою історію вийти з надважливих для країни домовленостей із ЄС, за які боролись декілька років, адже положення Договору про Європейське енергетичне співтовариство ну аж ніяк не в’яжуться із практикою ведення бізнесу а-ля «Газпром».

Дякуючи Богу, у понеділок ніби все знову обнулилось — «новорічних подарунків» нам Міллер уже не обіцяє. Та й не треба, адже дешевий сир, як відомо, буває лише в мишоловці.

Як не прикро, але доводиться констатувати, що ще одну битву за взаємовигідні рівноправні відносини з Москвою ми програли. Взаєморозуміння немає, ціна на газ — чи не найвища в Європі, перспектив на самоокупні проекти не видно. Натомість ідеться лише про ультимативні «запрошення» долучитися до Митного союзу або якогось іншого суперінтеграційного об’єднання з єдиною метою — зупинити раз і назавжди наш рух у Європу.

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ГАМБІТ: СВІТЛО В КІНЦІ ТУНЕЛЮ Є!

2010 року в Брюсселя, як і в простих українців, були завищені очікування від зміни влади в Україні. До втоми від наших постійних вимог загалом додалося роздратування неспроможністю помаранчевих вождів домовитися між собою, відсутністю єдиного центру ухвалення рішень, використанням вояжів до Європи як місця для публічної критики один одного, відсутністю дієвих реформ тощо.

Януковича сприймали як прагматичного лідера, що зупинить практику пустих популістських заяв щодо вступу до ЄС, забезпечить стабільний економічний розвиток усередині країни та відновить нарешті конструктивні відносини з Росією. Після двох газових криз для Брюсселя це питання було чи не визначальним чинником при виробленні лінії поведінки з новим керівництвом України. На додаток до цього Янукович зумів потішити самолюбство лідерів ЄС, здійснивши свій перший візит 1 березня 2010 року саме до столиці Євросоюзу. Дарма, що він виявився змістовно порожнім, головне — здобуто символічне підтвердження незмінності європейського вектора як стратегічного пріоритету.

Мабуть, з огляду на ці обставини ЄС досить кволо реагував на перші ознаки згортання демократії, ігор із правилами, а не за ними, а також на невиконання раніше задекларованих обіцянок. Харківські угоди, «конституційна реформа», перші арешти представників опозиції, згортання свободи ЗМІ та деякі інші заполітизовані рішення пройшли практично непоміченими в ЄС.

Великою мірою це можна пояснити й тим, що в Євросоюзі протягом 2010—2011 років склалася чи не найскрутніша за всю його історію фінансово-економічна ситуація.  Практично одномоментно з наростанням фінансово-економічних проблем в Євросоюзі в Україні розпочалася багаторівнева кампанія у ЗМІ з дискредитації європейської ідеї як такої. Проте останні опитування громадської думки показали, що досягнуто протилежного результату. Уперше в історії незалежної України, згідно з опитуванням Центру Разумкова, 44% громадян виступають за вступ до ЄС і лише 31% — за інтеграційні проекти з Москвою. Такої більшості раніше не було, переважно йшлося про 50 на 50.

Разом з тим, становище в ЄС виявилося не таким вже й безнадійним. Греція врятована. Італія, Іспанія та інші проблемні країни з труднощами, але тримаються на плаву. Водночас Німеччина та Франція роблять неймовірні зусилля з метою порятунку зони євро. Програма максимум, на яку вони сподівалися, - погодження під час саміту ЄС 8-9 грудня ц.р. змін до установчих договорів ЄС, які б запровадили якісно глибшу форму інтеграції, через категоричне «ні» Лондона не вдалося. Проте знайшовся й план «Б». Всі держави-члени Євросоюзу, окрім Великої Британії,  домовилися укласти окрему міждержавну угоду, якою буде фактично створено фіскальний (бюджетний) союз з жорсткими правилами гри. За словами Прем’єра Італії Маріо Монті, «Нова Угода дисциплінує Європу».

Незважаючи на всі труднощі та непрості внутрішньополітичні події практично в кожній країні ЄС, ніхто не опускає рук, відбувається активний пошук ефективних шляхів розв’язання наявних проблем. Ніхто з ЄС не виходить, навпаки, усе ще стоїть черга на вступ до нього.

А ще символічним є те, що на саміті Євросоюзу, 9 грудня, було підписано договір про вступ Хорватії до ЄС із 1 липня 2013 року. Таким чином, невдовзі Хорватія стане 28 державою-членом ЄС. Сербія очікує статусу кандидата навесні, тривають переговори з Ісландією, Туреччиною. Не забуває Євросоюз і про інших.

Можна сміливо спрогнозувати, що на фоні своїх успішних просувань на інших фронтах Брюссель невдовзі перестане церемонитися з офіційною Україною. Принцип «більше за більше», запроваджений наприкінці травня, уже діє. Приклад із відмовою від програм бюджетної підтримки окремих галузей української економіки через унесення несумісних із нормами і стандартами ЄС доповнень до Закону «Про державні закупівлі» підтверджує цю тезу. У результаті втрачено десятки мільйонів украй потрібних нам коштів.

ДВІ АЛЬТЕРНАТИВИ ДЛЯ УКРАЇНИ

Протягом останніх місяців за Україну розгорнулася справжня битва. Російські керманичі публічно обіцяють якісь міфічні мільярди за долучення до їхніх інтеграційних проектів. Проте результати нещодавніх виборів разом із реакцією на них російського народу чомусь утримують нас від спокуси кинутися у дружні обійми.

Лідери ЄС телефонують Президентові Януковичу, євродепутати дають інтерв’ю-прогнози, роблять заяви. Президент Польщі як голова ЄС приїздить переконувати свого українського колегу ухвалити рішення, що відкриють двері в Європу. Європарламент уперше в історії за місяць ухвалює дві резолюції, які фактично містять дорожню карту реформ в Україні, і — о чудо — уперше в історії наших відносин — натяк на можливість подання заявки на членство. Конгрес Європейської народної партії 7 грудня ухвалює надзвичайну резолюцію щодо останніх політичних подій в Україні, закликаючи українську владу схаменутися...

В ЄС усю пікантність ситуації добре розуміють. Недарма менш ніж за тиждень до ювілейного саміту комісар Фюле робить останню спробу зламати кригу непорозуміння. 3,5 години заздалегідь не запланованих нічних перемовин на Банковій — чи не свідчення щирої зацікавленості в Україні. І то в непрості часи, після драматичного саміту ЄС і купи всіляких інших зобов’язань на Балканах (!).

То де ж вихід? Як зберегти обличчя всім і так, щоб потім не довелося кусати лікті? Як не ввести власну країну в халепу, із якої, як свідчить історія, вибиратися треба буде десятиліття? Навряд чи є простий рецепт, не та специфіка, занадто далеко завели самі себе у глухий кут, завелика ціна питання, забагато амбіцій, надто різні цінності й інтереси.

Проте вихід усе-таки очевидний, він на поверхні. Нагадаємо про наявні альтернативи. Їх усього дві, як би хтось не намагався знайти третю.

Перша — повернення на демократичні рейки розвитку. Тоді Угоду про асоціацію буде парафовано, підписано, вона набуде чинності без жодних політичних чи технічних затримок і стане інструментом для внутрішніх реформ і руху до Європи аж до членства в Євросоюзі.

Друга — відмова від складних рішень, на які чекає не так Європа, як власне — українське — суспільство. Це — шлях до відновлення союзу іншого — радянського — типу. Його особливість у тому, що ковбаси по 2,20 уже не буде. Проте решти відомих атрибутів ну ніяк не оминути. Так виглядає, що більшість українців розуміють, про що йдеться, — утрату незалежності, свободи, культури, рідної мови тощо.

За першим сценарієм, в Україні багатим треба буде ділитися з рештою народу, цінності стануть єдиними для всіх, набере чинності право. Другий лише гарантує таку собі міні-Європу в Україні для вузької касти можновладців, та й то не надовго. Більшість же народу матиме щось типу гетто посеред тієї ж таки географічної Європи.

Тому нам, простим громадянам, залишається сподіватися на краще. На те, що лідери ЄС мають дар переконання, наші ж демократично обрані керманичі — просте людське бажання — залишити позитивний слід в історії власної країни, а не завершити дочасно свою кар’єру так, як деякі відомі вожді народних революцій, арабські президенти тощо...

Вперше опубліковано на сайті http://www.day.kiev.ua/220805

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Гости Корреспондента
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.