Чому мені бракує єврейської України?

7 апреля 2012, 13:45
Політичний консультант, віце-президент Української PR Ліги
0
5475

Ніколи вже не буде такої Одеси, таких Чернівців, такого Львова, такого Дрогобича, про який написав Шульц. Такого Києва, в якому народилася Голда Меїр

Придбані книжки складуються в таку собі чергу, кого за ким прочитати.  А інші трапляються випадково й руйнують плани.  Днями на Національному круглому столі Тарас Возняк презентував мені  "Бруно Шульца". Бруно Шульц  - ім'я, про яке широкий загал в Україні почув лише тоді, коли виник гучний скандал через незаконне вивезення із Дрогобича до Ізраїлю в музей Яд Вашем фресок цього митця.  В п’ятницю  за обідом буквально проковтнув інтерв’ю з Возняком "Єврейська спадщина Галичини", увечері  почитав "Цинамонові крамниці" та "Санаторій під клепсидрою", які "Вікіпедія" називає найвідомішими творами Шульца.

Останнім часом мене дуже цікавить тема українсько-єврейських стосунків. Не знаю, чому, але мені дуже шкода, що Україна значною мірою безслідно втратила  єврейську складову своєї ідентичності.  Ніколи вже не буде такої Одеси, таких Чернівців, такого Львова, такого Дрогобича, про який написав Шульц. Такого Києва, в якому народилася Голда Меїр, біографію якої замовив в книжковому Інтернет-магазині. 

І от тут тобі Тарас Возняк, а тут «Тиждень» знайшов іншу тему, ніж систематичне й тотальне паплюження опозиції. Найсвіжіше число майже наполовину присвячене темі українсько-єврейських стосунків, починаючи з «кривавого вира Хмельниччини, завершуючи сьогоденням».



Як багато цікавих, несподіваних фактів додається до загального уявлення про характер тих взаємин.  Вадим Скуратівський та Олексій Сокирко розповіли, що Лев Троцький, виявляється, «прочитавши книжку Леоніда Глібова, написав цілу збірку наслідувань  тих байок українською мовою», а його батько Давид усе життя спілкувався українською, бо «їдиш вважав мовою рабів,а російської так і не вивчив» - нетипова, щоправда, мовна поведінка українського єврейства, яке українську мову не вважало престижною, й перейшло на російську, як, власне, і велика частина самих українців.  

Цю тему досліджує Ігор Гирич у статті «Ставка на сильнішого»: «Євреї воліли по-старому домовлятися з поляками й росіянами в Україні як із панівними цивілізаційними силами». Євреї довго не визнавали українських національно-визвольних змагань, але вже в 1918 році не лише підтримали ЗУНР, а й «навіть виставили в УГА двотисячний Жидівський курінь». Хоча от банкір Рубінштейн ще в 70-і роки позаминулого століття допомагав київській громаді.  Один із лідерів УСДРП  Лев Юркевич вважав «пропаганду ідей самостійної України українським сіонізмом». Але врешті-решт знову перемогла ставка на сильнішого – тобто на більшовиків.

Ігор Лосєв розповідає, як з українців зробили найбільших погромників євреїв під час громадянської війни в Росії, попри те, що «на відміну від Петлюри, Денікін жодних покарань за погром для своїх підлеглих не вимагав, а коли після взяття Харкова до нього прийшла єврейська делегація із проханням звернутися до своєї армії із закликом не чинити їх, генерал відмовився. Дуже показав, що коли вже в наш час у Москві відбулося урочисте перепоховання праху Дєнікіна, жодна єврейська організація не виступила з протестом. А що було би, якби в Києві перепоховали прах Симона Петлюри?». Тему продовжує Олександр Пагіря в статті «Паризька провокація. Як більшовики запустили міф петлюрівського антисемітизму».

Вельми цікавим є матеріал знову ж Ігоря Лосєва про «символ порозуміння», Володимира Жаботинського, який «став уособленням єврейсько-української співпраці та пошуку компромісу». «Мав всі перспективи блискучої кар єри російського літератора з того самого ряду, що й Пастернак, Мандельштам, Багрицький, Бабель. Але для Жаботинського асиміляція єврейства була неприйнятною, хоча він добре розумів її причини і привабливість для багатьох своїх одноплемінників».

Це той самий Жаботинський, який казав написати на його могилі: «Це людина, яка уклала угоду з Петлюрою».  «Ні Петлюра, ні Винниченко, ні решта видатних членів цього українського уряду ніколи не були … «погромниками». Хоча я їх особисто не знав, усе ж таки я добре знаю цей тип українського інтелігента-націоналіста… Я з ним виріс, разом з ними проводив боротьбу проти антисемітів  і русифікаторі…. Ані мене ані решту думаючих сіоністів Південної Росії не переконають, що людей цього типу можна вважати за антисемітів».

Завершується ця унікальна добірка закликом професора Університету Бен-Гуріона  Шимона Редліха надати Андрею Шептицькому титулу «Праведника миру» за порятунок 150 євреїв. «Як згадувала Лілі Польман із Лондона, коли її впереш привели до митрополичого кабінету, він поклав їй голову на руку та промовив українською: «Не бійся, дитино».  Порятовані до цього часу боготворять Шептицького». Не дарма ж один із найпотужніших євреїв-олігархів кілька років тому долучився до створення фільму «Владика Андрей».

Одразу зазначу для всіх охочих: я не єврей. І, оскільки, хоча євреїв в Україні майже нема, а антисеміти все ще залишаються, мушу закрити коментарі. Щоб ні у кого не було взаємних образ.  

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Гости Корреспондента
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.