Як розуміти фашизм? (Рецензiя)

27 апреля 2012, 10:08
Старший научный сотрудник Института евро-атлантического сотрудничества, Киев
0
2173

Захiднi публiкацiï у галузі порівняльного вивчення палінгенетичного ультра-націоналізму 2004-2006 рокiв ("Критика", Historians.in.UA)

Roger Griffin, Matthew Feldman, ред., Fascism, London, 2004, т. 1: The Nature of Fascism; т. 2: The Social Dynamics of Fascism; т. 3: Fascism and Culture; т. 4: «The Fascist Epoch»; т. 5: Post-War Fascisms.

Angelica Fenner, Eric D. Weitz, ред., Fascism and Neofascism: Critical Writings on the Radical Right in Europe, New York, 2004.

Michael S. Neiberg, ред., Fascism, Adlershot and Burlington, 2006.

Arnd Bauerkämper, Der Faschismus in Europa 1918–1945, Stuttgart, 2006.

Richard Wolin, The Seduction of Unreason: The Intellectual Romance with Fascism from Nietzsche to Post-Modernism, Princeton, 2004.

Stefan Breuer, Nationalismus und Faschismus: Frankreich, Italien und Deutschland im Vergleich, Darmstadt, 2005.

A. James Gregor, The Search for Neofascism: The Use and Abuse of Social Science, Cambridge, 2006.


Як розуміти й означувати родове поняття фашизм? У чому сутність і актуальність фашизму? Які причини та наслідки фашизму? Чи можна говорити про такий феномен, як неофашизм, і, коли так, то наскільки він політично значущий? Як розвивалися і розвиваються міжнародні порівняльні дослідження фашизму? В чому подібність і відмінність різних наукових інтерпретацій фашизму?

Відколи закінчилася Холодна війна, нових статтей і книжок, що так чи так намагаються відповісти на ці запитання, дедалі більшає. Англійською та німецькою мовами за останні роки вийшло понад тридцять важливих нових збірок і монографій із проблеми порівняльного вивчення міжвоєнного та повоєнного правого екстремізму.

На продовження деяких інших недавніх оглядів історіографії сучасного ультранаціоналізму, опублікованих російською, англійською та німецькою мовами, тут подано інтерпретацію фашизму, яку наводить впливовий британський історик політичних ідей Роджер Д. Ґрифін. Зокрема, розглянуто понад 2000-сторінкову антологію «Фашизм», яка вийшла в серії «Основні поняття політичних наук» британського наукового видавництва «Рутледж» за редакції Ґрифіна та його асистента Метью Фелдмана.

Коротко представлено іще шість менших нових праць про класичний фашизм і неофашизм:

- збірник статтей на 300 сторінок «Фашизм і неофашизм: критичні дослідження правого радикалізму в Европі», за редакцією канадської германістки Анжеліки Фенер й американського історика европейського тоталітаризму Ерика Д. Вайтца; цей збірник було опубліковано в книжковій серії «Дослідження европейської культури й історії» англо-американського видавництва «Палґрев-Макмілен» (2004);

-600-сторінковий збірник статтей «Фашизм», що його уклав американський політолог Майкл С. Нейберґ; видання вийшло в серії «Міжнародна бібліотека есеїв про політичну історію» британського видавництва «Ешґейт» (2006);

- 200-сторінковий підручник «Фашизм в Европі в 1918–1945 роках» берлінського історика Арнда Бауеркемпера, що вийшов в «Універсал-бібліотеці» штутґартського видавництва «Філіп Реклям Молодший» (2006);

- дослідження на 375 сторінок «Спокуса нерозумом: роман інтелектуалів із фашизмом від Ніцше до постмодернізму» нью-йоркського історика політичних ідей Ричарда Воліна; що побачило світ у видавництві Принстонського університету (2004);

- 200-сторінкова монографія «Націоналізм і фашизм: Франція, Італія та Німеччина у порівнянні» гамбурзького історика Штефана Броєра; вийшла у дармштадському видавництві «Наукове книжкове товариство» (2005);

- 300-сторінкове дослідження «У пошуках неофашизму: користь і зловживання суспільними науками» італо-американського політолога Ентоні Джеймса Ґреґора; видане у видавництві Кембридзького університету (2006).



 Ґрифінова тлумачення родового фашизму

 
Роджер Ґрифін

Антологія «Fascism» за редакції Роджера Ґрифіна та Метью Фелдмана має п’ять томів, і її, без перебільшень, можна вважати за найвизначнішу із дотепер виданих праць у галузі порівняльного вивчення фашизму. Широта й глибина, з якою в десятках аналітичних і політичних статтей розглянуто більшість історичних феноменів, методологічних проблем і концептуально-термінологічних питань, що становлять суть порівняльного дослідження міжнародного фашизму, дають підстави рекомендувати цей п’ятитомник усім, хто бажає отримати найповніше уявлення про цю дисципліну. Ретельний добір і компетентне подання багатьох емпіричних досліджень, теоретичних підходів та індивідуальних поглядів надають виданню особливої цінности. Ґрифін намагається охопити весь спектр досліджень різних форм довоєнного, міжвоєнного та повоєнного фашизму і при цьому вміщує до видання велику кількість праць і тих авторів, чиї концепції не збігаються або й відверто суперечать власне Ґрифіновому розумінню «родового фашизму» (generic fascism).

Це
видання належить до низки тих статтей, що їх Ґрифін написав, зредаґував чи впорядкував раніше чи опісля, і книжок, де він подає нове означення та викладає причини доцільности своєї концептуалізації «родового фашизму». У засадничій монографії «Сутність фашизму» (The Nature of Fascism), опублікованій 1991 року в серії «Теми правої політики й ідеології» лондонського видавництва «Пінтер» (Pinter), а 1993 року перевиданої у видавництві «Рутледж» (Routledge), Ґрифін означив фашизм як «політичну ідеологію, мітологічне ядро якої, у її різних пермутаціях, становить палінгенетична (тобто така, що прагне радше до нового народження, аніж до відродження нації. – А.У.) форма популістського ультра-націоналізму». В результаті такої ідеологічної настанови фашизм при владі, як пізніше уточнив Ґрифін, «був не лише революцією цінностей, спробою відірватися від ліберальних, гуманістичних і, зрештою, християнських традицій, але продуманою спробою використати безпрецедентну потужність сучасної держави для соціяльної інженерії, для проведення фундаментальної зміни способу побудови та мет суспільства, аж до найменших деталей життя кожної окремої людини».

Після загалом прихильних, а подекуди захоплених відгуків на свою базову монографію Ґрифін зредаґував, окрім репрезентованої нижче великої антології 2004 року, три однотомові збірники: «Фашизм» (Fascism. Oxford: Oxford University Press 1995), «Міжнародний фашизм» (International Fascism. London: Arnold 1998) і «Фашизм, тоталітаризм і політична релігія» (Fascism, Totatlitarianism and Political Religion. London: Routledge 2006), кожен із яких також можна вважати вагомим внеском в історіографію фашизму.

Відтак до початку нового століття Ґрифін став, либонь, найвпливовішим західним теоретиком фашизму, завдяки чому в 2003–2004
 роках редакція падерборнського філософського журналу «Erwägen Wissen Ethik» зорганізувала детальне обговорення Ґрифінової концепції з участю двадцяти дев’яти міжнародних фахівців із фашизму, між яких такі відомі дослідники, як Ернст Нольте, Стенлі Дж. Пейн, Роджер Ітвел, Вольфґанґ Віпперманн, Леон Вайнберґ, Джеймс Ґреґор та інші.

Предметом цієї дискусії стали фундаментальні Ґрифінові статті «Нові лики (й нова безликість) фашизму в постфашистську епоху» та «Da capo con meno brio: на шляху до кориснішої концептуалізації фашизму». В них британський компаративіст різко атакує німецьких істориків нацизму за їхню погорду до розвитку історіографії порівняльного вивчення фашизму за межами Німеччини, захищає своє давніше спостереження щодо дедалі більшого консенсунсу в питанні визначення фашизму як родового поняття і подає низку нових понять щодо вивчення неофашизму. Надзвичайно цікаві дебати між Ґрифіном і його критиками, як і подальша окрема дискусія про адекватне оцінювання профашистських висловлювань досить відомого російського публіциста Алєксандра Дуґіна, було вперше опубліковано англійською та німецькою мовами в трьох числах п’ятнадцятого та шістнадцятого томів журналу «Erwägen – Wissen – Ethik» у 2004–2005 роках.

2006 року всі статті було зібрано, доповнено англійським перекладом статті Дуґіна «Фашизм – безмежний і червоний» і, разом із післямовою одного з батьків-засновників порівняльних досліджень фашизму, Волтера Лакера, передруковано у вигляді п’ятсотсторінкового двомовного збірника шістдесяти статтей «Fascism Past and Present, West and East: An International Debate on Concepts and Cases in the Comparative Study of the Extreme Right» у німецькому науковому видавництві «iбідем» (Stuttgart: ibidem-Verlag 2006).

Збірник «Фашизм» видавництва «Рутледж» (2004 p.)

П’ятитомна лондонська антологія Ґрифіна и Фелдмана «Фашизм», що вийшла два роки перед тим, містить сто статтей, есеїв, документів і уривків, що їх написали десятки найрізноманітніших авторів: політологи, історики, філологи, соціологи, політики, літератори, публіцисти. Ці статті, як пояснює Ґрифін у вступі, не «є добіркою класичних праць, не кажучи вже про канонічні тексти». Їх радше «вибрано через ефектність, аби проілюструвати ті великі кількісно частини мозаїки, котрі складають “фашизм” як широку дисципліну накових досліджень». Їх розмаїття можна розглядати як таку собі відповідь на центральний виклик дослідникам-компаративістам фашизму, що його вже 1928 року сформулював британський прибічник «універсального фашизму» Джеймс Барнс: «Фашисти в кожній країні повинні зробити фашизм власним національним рухом, приймаючи символи й тактику, що відповідають традиціям, психології та смакам їхньої землі».

Подані в антології тексти зібрано в такі розділи:

- перший том: 1. «Перші реакції на фашизм», автори – Бертран Расел, Ґерман Раушнінґ, Джордж Орвел; 2. «Виникнення та криза досліджень фашизму» – Стенлі Дж. Пейн, Юджин Вебер, Зеев Штернгель, Джордж Л. Моса, Ґілберт Алардайс, Тим Мезон; 3. «Новий консенсус і його критики» – Роджер Ітвел, Пейн, Стивен Шенфілд, Дейв Рентон, Роберт О. Пакстон, Джеймс Ґреґор, Стейн Уґельвік Ларсен;

- другий том: 4. «Марксистські· та комуністичні теорії фашизму» – Дейвід Бітем, комінтернівські дебати про фашизм, Р. Палме Дат, Мартин Кічен, Роберт С. Вістрич; 5. «Немарксистські теорії фашизму» – Хосе Ортеґа-і-Ґасет, Карл Мангайм, Стивен Тернер, Талкот Парсонс, Хуан Х. Лінц, Джералд М. Плат, Детлеф Мюлберґер; 6. «Фашизм і Модерн» – Герберт Маркузе, Ганна Арендт, Баринґтон Мур молодший, Генрі А. Тернер молодший, Еміліо Джентиле, Петер Фритцше, Зиґмунт Бауман;

- третій том: 7. «Фашизм як· заперечення або революція культури» – Альбер Камю, Катя Мандокі, Еміліо Джентиле, Ґюнтер Берґгаус, Ґрифін, Марк Антліф; 8. «Аспекти фашизації культури», з підрозділами, присвяченими фашизмові в Італії – Джовані Джентиле, Бенедето Кроче, Філіп В. Каністраро, Трейсі Г. Кун, Мейбл Березин, Емілі Броун, нацизмові – Клаус Вондунґ, Бернд Гюпауф, Єн Бойд Вайт, Лінда Шулє-Засе, Британському союзові фашистів – Томас Лінеган, повоєнному «метаполітичному», тобто впливовому на рівні суспільних еліт, фашизмові – Ґрифін, Еліот Німан;

- четвертий том:· 9. «Европейський фашизм», із підрозділами про фашистські режими в Італії – Еміліо Джентиле, Німеччині – Ян Кершоу, фашизм під авторитарним консерватизмом, у Португалії – Антоніо Коста Пінто, Іспанії – Пейн, Угорщині – Іґор Деак, Румунії – Раду Іоанід; про фашизм за лібералізму, у Великій Британії – Філіп М. Купленд, Фінляндії – Лорі Карвонен, Швеції – Лєна Берґрен, Франції – Кевін Пасмор; про «парафашизм» у Франції – Джуліан Джексон, Ірландії – Майк Кронін; 10. «Фашизм у Латинській Америці», Бразилія – Геліґо Триндад, Чилі – Маріо Шнайдер, Арґентина – Альберто Спекторовскі; 11. «Фашизм в Африці, Азії та США», Південна Африка – Партик Дж. Фарлонґ, Китай – Фан Ґон, Японія – Тетсунарі Мацузава проти Ґреґорі Дж. Касзи, США – Лоренс Деніс);

- п’ятий том: 12. «Перспективи· повоєнного фашизму» – Крис Бамбері, Волтер Лакер, Мартин Блінкгорн, Ніколас Ґудрик-Кларк, Ганс-Ґеорґ Бетц, Стив Бастоу; 13. «Найправіші політичні партії та фашизм», Італія – Антоніо Каріоті, Австрія – «Інтернаціоналіст», США – Чип Берлет, Метью Н. Лайонс, Франція – Кристофер Флуд, Росія – Маркус Матиль; 14. «Наступ неофашизму на “ліберальну гегемонію”», зокрема статті Дебори Е. Ліпстадт про заперечення Голокосту, Ричарда Дрейка про Юліуса Еволу, Роя Старса про Юкіо Місіму, Джефрі М. Бейла про французький «Новий опір», а також Джона М. Котера про субкультуру рок-н-ролу «білої сили» та скінгедів; 15. «ЗМІ та фашизм після 11 вересня» – Нік Лоулз, Міна Содман, Майкл Рейнолдс, Кевін Куган, Біл Вайт, Трой Саутґейт, Ґрем Еткінсон, Ґрифін; 16. «Постскриптум» зі статтями Чипа Берлета «Поняття та концепції» й Умберто Еко «Первісний фашизм».

Отож фахівцеві це видання може прислужитися як такий собі компендіюм різноманітних відомостей про особливості різних видів, утілень, осмислень, пояснень фашизму, а викладачеві правити за основу для читання ґрунтовних лекцій про фашизм. Діяпазон проблем, розглянутих в антології, такий широкий, що здається неможливим адекватно обговорити всі питання в одній оглядовій статті. Тому тут згадано лише декілька вибраних проблем, які є особливо цікавими й радше ілюструють, ніж охоплюють, спектр уміщених в антології тем.

Приміром, коли говорити про фашизм як родове поняття, то Ґрифін раніше критикував Волтера Лакера за те, що той умістив до своєї монографії «Фашизм: минуле, сьогодення, майбутнє» (Fascism: Past, Present, Future, Oxford: Oxford University Press 1997) не тільки різні варіянти крайнього, революційного націоналізму, котрі використовують релігію як важливий критерій для встановлення національної належности, але й певні релігійно-фундаменталістські рухи.

Як ілюстрацію цієї суттєвої відмінности Ґрифін наводить в антології приклад південноамериканського фашистського угруповання «
Afrikaner Ossewabrandwag» (дослівно: Вартовий африканерського бичачого воза), представники якої, не будучи релігійними фундаменталістами, все ж розвинули «фундаменталістську версію голандського реформаторського християнства як індикатора національної ідентичности й основи духовних цінностей, що надає цьому явищу віддаленої подібности до фінського руху «Лапуа», іспанської «Фаланґи» чи румунської Залізної ґвардії» (тобто інших різновидів фашизму).

Враховуючи те, що багато які здогадно революційно-ультранаціоналістичні повоєнні угруповання не визнавали вживаної до них наліпки «фашизм», варто згадати, що вже передвоєнна «Фаланґа» «заперечувала свою фашистську сутність, аби її рух не сприймали як “іноземний”, а отже, неіспанський». Те, що таких профашистських високоінтелектуальних повоєнних рухів, як европейські «нові праві», що набули слави й у постсовєтській Росії, не можна не брати до уваги, ілюструє приклад сьогоднішньої Франції. Там «у створенні більш-менш стійкого загальнонаціонального фундаменту підтримки [для Національного фронту Жана-Марі Лє Пена. – А.У.] вагому роль відіграли нео-праві інтелектуали завдяки їхньому мозковому центрові GRECE [Група вивчень і досліджень Европи. – А.У.] і пов’язаним із ним публікаціям. Вони забезпечили Національному фронтові вишуканий, демократично “респектабельний” дискурс расистського та націоналістичного Третього шляху, в основі якого – ідеї ідентичности, коріння та відмінности, що достатньо відрізнялися від формул “класичного” фашизму, щоб уможливити організації [Національному фронтові.– А.У.] доступ до партійної системи». Через цю та низку інших причин такого штибу не варто, аналізуючи сучасну політику, зосереджуватися винятково на виборчих успіхах і провалах ультранаціоналістів. Другий приклад неадекватности підходу традиційної політології, часто-густо сфокусованої лише на «велику» політику – нова міжнародна мережа маленьких, але іноді ефективних угруповань, що часто перебувають поза межами офіційних партійних систем своїх країн. Ці праві утворення (Ґрифін називає їх «групускулами») «стали домінантним проявом фашизму в XXI столітті, що робить оцінку сили [неофашизму сьогодні], базовану винятково на спостереженнях високопрофільних політичних партій, глибоко ненадійною».

Єдине критичне зауваження щодо цього проєкту стосується занадто високої ціни п’ятитомника: 760 фунтів стерлінґів або ж 1370 доларів США.

Збірник «Фашизм і неофашизм» видавництва «Палґрев-Макмілен» (2004 р.)

Видання Анжеліки Фенер і Ерика Д. Вайтца «Fascism and Neofascism: Critical Writings on the Radical Right in Europe» містить п’ятнадцять високоякісних статтей, що належать і до гуманітарних, і до суспільних наук та обіймають широке коло проблем, пов’язаних із порівняльним дослідженням фашизму. Воно могло би бути добрим додатком до антології Ґрифіна та Фелдмана. До збірника ввійшли статті Ендрю Г’юїта про ідеологічні позиції в дебатах про фашизм, Лутца Кепеніка про культ особи та нацистську політику, Клаудіо Фоґу про співвідношення італійського фашистського стилю, образотворчих мистецтв і «постісторичного» уявлення, Клауса Бундґорда Гристензена, Нільса Бо Поульсена та Петера Шарфа Сміта про ставлення данського фашизму до військ СС, Даґмар Герцоґи про ґендерне питання та секуляризацію в нацистській Німеччині, Дитгельма Проу про «фантом фашизму» в оцінках нинішнього насильства проти імміґрантів, Дейвіда Карола про перетворення фікції «раси» на реальність, Марії Букури про нові радикальні рухи в Румунії, Йоахіма Керстена про екстремістські молодіжні угруповання в об’єднаній Німеччині, Івана Чоловіча про футбольних фанатів і війну в колишній Юґославії, Торе Бйорґо про націоналістичний і расистський дискурс у Скандинавії, Мішеля Вієвьорка та Франкліна Г’ю Адлера про різні аспекти найправішої течії у Франції, Ричарда Ґолсана про роль «Чорної книги комунізму» для порівняльного вивчення фашизму, Анжеліки Фенер про фільм Фридера Шляйха «Отомо».

І хоча більшість статтей варті уваги, претензія редакторів збірника оголосити визначальним принципом його композиції питання про те, «якою мірою сучасні екстремістські праві пов’язані з класичним фашизмом», видається невиправданою. Тільки деякі статті, як-от праця Проу, можуть прислужитися у пошуках відповіді на це питання. А загалом ці самі по собі непогані дослідження занадто розмаїті, аби можна було простежити якусь нитку зв’язку. Цікавий для високоспеціялізованої авдиторії том може бути використаний на семінарах як додаткове читання, тобто у поєднанні з іншою літературою, яка пояснить історичний контекст. Проте як така збірка статтей Фенер і Вайтца здається дещо випадковою.

 Збірник «Фашизм» видавництва «Ешґейт» (2006 р.)

Подібну оцінку можна дати й Нейберґовому перевиданню 26 важливих журнальних статтей із царини історіографії ненімецьких різновидів правого екстремізму – такий заголовок, либонь, пасував би цій збірці більше, ніж її справжня назва «Fascism». Для такої компіляції цей термін не зовсім правильний, бо видання не повністю репрезентує актуальні тенденції, панівні означення і теорії в царині порівняльного вивчення фашизму. Проблема полягає не тільки і не так у тому, що Третій Райх розглянуто в іншому збірнику книжкової серії Джеремі Блека «Міжнародна бібліотека есеїв із політичної історії» (в якій видано «Фашизм» Нейберґа), тож його том містить лише декілька досліджень, присвячених розглядові нацизму серед інших рухів. Мовчить назва збірника і про те, що в ньому немає окремої статті бодай про один східноевропейський різновид міжвоєнного фашизму та хоча б одну форму повоєнного фашизму.


Майкл С. Нейберґ

У Нейберґовому вступі та в його виборі статтей із різних наукових журналів дивує й те, що він, очевидно, охоплює «широким означенням фашизму», про яке йдеться в його текстах, також франкоїзм. Розглядати ідеологію правління в Іспанії генерала Франко як фашистську – класифікація, з якою сьогодні погодиться мало хто з дослідників. Те саме стосується й Нейберґового рішення називати не тільки прагнення Мусоліні, але і його режим «тоталітарним». Хоча багато які порівняльні вивчення тоталітаризму посилаються на схвальне використання Мусоліні цього поняття, політичну систему Італії 1922–1943 років зазвичай не вважають за різновид родового поняття тоталітарної держави.

Такі от хибні класифікації суттєві, бо вони впливають на загальну Нейберґову оцінку природи фашизму у вступі, де автор доходить висновку, що у випадку фашистської Італії, «як і в багатьох інших, навіть тоталітарний уряд не призвів до абсолютної революції (або, як перефразували би більшість фашистів, відродження) соціяльних узаємин, чого прагнули багато хто з фашистів. Антоніо Казорла-Санчес [у нарисі про режим Франко в цьому збірнику. – А.У.] робить такий самий висновок на політичному рівні. Всупереч нахвалянням іспанських націоналістів змінити традиційну для Іспанії неефективну та корумповану управлінську систему, ця стаття демонструє дивовижний континуїтет у діяльності уряду, особливо на місцевому рівні. Такі висновки підважують погляд про неминучість політичних змін у фашистських режимах, ініційованих керівними колами держави».

Тезу, очевидно, можна було би проілюструвати переконливіше, взявши до уваги, приміром, поняття «пара-фашизму», що його запровадив Ґрифін. (До речі, відсутність у цьому виданні Ґрифіна, побіжно згаданого у Нейберґовому вступі, але не запрошеного до дискусії, впадає у вічі.) Термін «пара-фашизм» Ґрифін запропонував на позначення деяких режимів 1930-х і 1940-х років, у тому числі режиму генерала Франко в Іспанії, які мавпували італійський і німецький фашизм, але, будучи антидемократичними й націоналістичними, все-таки обходилися без істинно палінгенетичних ідеологій і справді революційних прагнень.

Попри критику, важливо наголосити, що перевидані в Нейберґовому виданні статті мають, за рідкісним винятком, високу якість. До тому ввійшли дослідження Волтера Л. Адамсона про модернізм та італійський фашизм, Ґілберта Алардайса про потребу «дефляції» поняття фашизм, Еміліо Джентиле про фашизм як політичну релігію, Роберта О. Пакстона про п’ять стадій розвитку фашизму, Роберто Віварелі про інтерпретації походження фашизму, Е. Спенсера Велгофера про роль в успіхах фашизму в міжвоєнній Італії таких чинників, як класова належність, громадянське суспільство та раціональний вибір, Казорла-Санчеса про локальну політику в процесі становлення режиму Франко, Александра де Ґранда про жінок за часів італійського фашизму, Маури Е. Гамец про міжвоєнний італійський антисемітизм, Стефано Луконі про расове законодавство Мусоліні 1938 року, Стенлі Пейна про фашизм і правий авторитаризм на Іберійському півострові, Сари Шац про Другу іспанську республіку, Джона Бінґгема про означення французького фашизму, Джона Гелмена про піднесення французького фашизму, Ніколаса Гілмена про повоєнний британський фашизм, Вільяма Д. Ірвіна про французьку ліґу «Croix-de-Feu» («Вогненний хрест»), Дейва Рентона про британську фашистську ідеологію, Дж. К. Вебера про Британський Союз фашистів, Пітера Г. Амана про американський фашизм 1930-х років, Філіпа А. Біна про італійський фашизм й італо-американську ідентичність, Ораціо Чикарелі про міжвоєнне Перу, Пітера Дууса та Деніела І. Окімото про ставлення фашизму до міжвоєнної Японії, Хайме Антоніо Етгепаре та Гейміша І. Стюарта про нацизм у Чилі, Маркуса Кляйна про чилійський фашизм і Народний фронт, Рикардо Сильва Зайтенфуса про італійський фашизм і Бразилію. Та я не певен, що рекомендував би цю книжку першою, якби мене запитали, як краще витратити 135 фунтів стерлінґів (роздрібна ціна збірника), щоб отримати добрий огляд про стан сучасних порівняльних досліджень фашизму. Нейберґів збірник, навіть більшою мірою, ніж компіляція Фенерса та Вайтца, потребує доповнення іншими книжками та статтями з теми, аби стати корисним для студентів, що хочуть скласти адекватне уявлення про нещодавні досягнення в порівняльному вивченні міжвоєнного правого екстремізму.

Підручник «Фашизм в Европі в 1918–1945 роках» видавництва «Реклям» (2006 р.)

Тоді як Нейберґів збірник дає загалом спотворене враження про нинішній стан міжнародних вивчень фашизму, монографія Арнда Бауеркемпера «Der Faschismus in Europa 1918–1945», виконує те, що обіцяє її титул, і книжку можна рекомендувати як рентабельну інвестицію для отримання короткого, але багатостороннього і достовірного огляду класичного европейського фашизму. Глибоке знання теми, зрозумілий опис усіх важливих тем і питань у вивченні міжвоєнного фашизму, а також приваблива роздрібна ціна - 5,40 евро - робить цю невеличку, але змістовну книжку вагомим внеском вступу до «фашизму» як широко вживаного родового поняття в німецькі історичні та політичні науки. Це майже ідеальний підручник, що має добрий баланс між обговоренням концептуальних проблем і пояснювальних теорій, з одного боку, й емпіричним аналізом – із другого.

Арнд Бауеркемпер

Ця монографія дає собі раду із завданням адекватного аналізу всіх чільних представників міжвоєнного европейського фашизму, не забуваючи при цьому розповісти в окремому розділі про один із найпоказовіших епізодів з історії фашизму: спробу створити фашистський інтернаціонал. І тільки після мого захоплення змістом і стилем цієї дуже корисної роботи Бауеркемпера ризикну зробити маленьке зауваження з приводу авторової критики Ґрифінового означення фашизму. Навіть ця ремарка стосується меншою мірою особисто Бауеркемпера, а радше однієї із загальних тенденцій серед істориків, які вивчають фашизм, що їх він репрезентує.

Бауеркемпер відтворює суть багатьох наскоків на Ґрифіна, в яких говорилося, що британський історик нібито претендував всеохопно зінтерпретувати фашизм як історичний феномен, зосередившись на фашистській ідеології та її означенні як «палінгенетичного ультранаціоналізму». Це, наскільки мені відомо, не було метою Ґрифінової характеристики фашизму. Його означення було сформульовано лише як інструмент для зідентифікування тих емпіричних феноменів, що їх мають вивчати під заголовком «порівняльний фашизм», приміром, для того, щоб відрізняти фашистські угруповання від нефашистських форм радикальної правої політики (наприклад, від ультраконсерватизму чи релігійного фундаменталізму). І тільки задля цієї простої мети – вибір, які реальні політичні явища мають розглядати дослідники фашизму, а які ні – Ґрифін запропонував зосередитися на фашистській програмі та картині світу. А те, що для повного осмислення та пояснення фашизму важливі й інші елементи, крім ідеології (психологія, традиції, економіка, міжнародний контекст, інституційні обмеження, політичні можливості тощо), наскільки мені відомо, Ґрифін не лише не підважує, але й демонструє у розділах сьомому «Психо-історичні основи родового фашизму» та восьмому «Соціяльно-психологічні передумови успіху фашизму» його засадничої монографії 1991 року. Якби Ґрифінів підхід і справді був дещо наївним, як це подають декотрі з його критиків, то чого б цим критикам витрачали стільки часу, енергії та чорнила, нападаючи на його теорію?

Приміром, Бауеркемпер, можливо, справедливо критикує Ґрифіна за його «зосередженість на фашистській ідеології». Але мені, наприклад, було годі виділити – крім посилань на прототипний італійський фашизм – критерії, згідно з якими Бауеркемпер вирішив увести певні емпіричні явища (партії, рухи, режими) до свого дослідження, а інші – ні. Він детально аналізує різні означення фашизму, багато пише про сутність і динаміку фашизму; однак я не міг простежити перебіг його думок, чому той чи той феномен має бути названо фашистським, а інший – ні. Очевидно, Бауеркемпер покладається у виборі об’єктів дослідження на авторитетний, але неформальний консенсус низки видатних дослідників старшого покоління (скажімо, на вже згаданих Моса, Джентиле, Лінца, Пейна) про те, які рухи та режими становлять різновиди родового фашизму – угода, котра існувала ще до Ґрифіна. Однак ця неформальна домовленість була відправним пунктом і для Ґрифіна, і навіть стала темою декотрих його публікацій.

Попри цю, як мені здаться, незначну суперечність, вихід у світ, ціну і великий наклад книжки Бауеркемпера в Німеччині можна тільки вітати, це має покласти край пануванню в німецькій історіографії «особливому шляху» й дальшому відторгненню поняття «фашизм» як родового поняття.

Монографія «Спокуса нерозумом» видавництва Принстонського університету (2004 р.)

Те, що «зосередження» Ґрифіна на ідеях може бути адекватним підходом не лише з прагматичних причин, а його інтерес до повоєнних розвитків (який також часто критикують історики міжвоєнного періоду, зокрема і Бауеркемпер) заслуговує на увагу, проілюстровано в новій монографії Воліна «The Seduction of Unreason: The Intellectual Romance with Fascism from Nietzsche to Post-Modernism». Як великий внесок у сучасну інтелектуальну історію Волінова праця аналізує різні політичні наслідки ідей і наслідків мислення Жозефа де Местра, Йогана Ґотфрида Гердера, Артура де Ґобіно, Фридриха Ніцше, Освальда Шпенґлера, Карла Шміта, Карла Ґустава Юнґа, Мартина Гайдеґера, Ганса-Ґеорґа Ґадамера, Жоржа Батая, Мориса Бланшо, Жака Дериди, Мішеля Фуко та Жана Бодріяра.

Ричард Волін

У двох «політичних екскурсах» Волін зазначає, як ідеї цих та інших авторитетних мислителів, котрі так чи так підважували основні західні цінності, як-от раціоналізм і права людини, перед Другою світовою війною через німецьку «консервативну революцію» впливали і до сьогодні впливають через европейських так званих «нових правих» на правоекстремістські партії, так само, як і на політичний мейнстрим. Волінове використання терміна «фашизм» у титулі книжки, щоправда, може іноді ввести в оману, позаяк тільки декотрі з протагоністів його прекрасного дослідження були безперечними фашистами. Однак Волінова праця є цінним доповненням не тільки до історії ідей, але й до порівняльного вивчення фашизму. Праця містить багато яскравих прикладів, що ілюструють, чому і як ідеї загалом мають наслідки і як саме правоекстремістські рухи можуть використовувати антираціональні й антидемократичні думки чільних інтелектуалів, щоби виправдати, зокрема, політичний авторитаризм, етнічні чистки й державне насильство. Тому, крім того, що ця книжка є цінним внеском не лише в культурологію та історію наук, її також можна використати в семінарах з екстремістської політики. Ця праця переконливо спростовує твердження про те, що ідейні джерела крайнього націоналізму та фундаменталізму і в міжвоєнній, і в повоєнній Европі можуть бути породжені лише в середовищі марґінальних науковців і публіцистів. Волінова праця ілюструє, як деякі тенденції антигуманізму XIX і XX століть зіграли свою роль і, почасти, далі функціонують як каталізатори поширення аскриптивних поглядів на сутність людини та радикально правих ідеологій.

Монографія «Націоналізм і фашизм» видавництва «Наукове книжкове товариство» (2005 р.)

Хоча монографія Штефана Броєра «Nationalismus und Faschismus: Frankreich, Italien und Deutschland im Vergleich» на перший погляд нібито подібна до Бауеркемперової книжки, у ній представлено проєкт дещо іншого напрямку. Броєрове дослідження було, очевидно, розроблене як альтернатива чи своєрідна репліка на класичний твір Ернста Нольте «Фашизм у своїй епосі» 1963 року (Der Faschismus in seiner Epoche: Action françaiseItalienischer FaschismusNationalsozialismus. München: Piper 1963), в якому увагу зосереджено на ультранаціоналізмах Франції, Італії та Німеччини в тих-таки міжвоєнному та воєнному періодах. Броєрова книжка містить нову інтерпретацію класичного фашизму і подає, крім великої кількости емпіричних даних і чималої типології різновидів націоналізму, нове ориґінальне означення фашизму. Як і попередні Броєрові дослідження, ця праця є насиченим та інформативним текстом, що сповнений викривальних деталей, захопливих спостережень та інтеліґентних потрактувань, читати її – саме задоволення. Автор розпочинає з усебічного обговорення поняття націоналізму і, відштовхнувшись від цієї основи, розвиває пізнавальну типологію його різноманітних форм. Ця частина як така є цінним внеском у вже наявну літературу з націоналізму, позаяк відмінності, що їх Броєр проводить між різними типами та підтипами націоналізму (ліберальний націоналізм, націоналізм лівого та правого штибу тощо), розвивають основу для розшифрування парадоксу різноманітних функцій, що їх націоналістичні ідеологи здійснювали в різні періоди новітньої світової історії та в різних реґіонах світу. Більша частина досліджень містить добре структуровані розділи про розвиток і природу фашизму у Франції, Італії та Німеччині перед Першою світовою війною і в період між світовими війнами. Об’єднавши велику кількість первинних і вторинних джерел, Броєрові вдалося подати прекрасний огляд цих фашистських рухів.

Тоді як емпірична частина дослідження складається з багатьох корисних і плідних спостережень та інтерпретацій, його основна теоретична ідея – нове осмислення родового фашизму, напевно, не знайде багато прибічників. Така суперечність нагадує іншу важливу Броєрову працю, «Анатомія консервативної революції» (Anatomie der Konservativen Revolution. Darmstadt: Wissenschaftliche Buchgesellschaft 1995), яку також приємно читати, але вона, зрештою, зробила лише невеликий внесок у розвінчання поняття «консервативної революції», до чого Броєр відверто прагнув. У «Націоналізмі та фашизмі» Броєр знову подає дуже цікаве дослідження, у котрому, однак, він також доходить висновків, що як такі навряд чи матимуть вплив на порівняльні дослідження правого екстремізму. Це пов’язано з тим, що Броєр відмовляється тут від концептуалізації фашизму як ідеології і, замість цього, ототожнює «фашистський мінімум», тобто характеристики, здатні об’єднати всі фашизми, з «поєднанням насильства, харизми та системи патронату в рамках однієї політичної партії». Ця формула як дефініція фашизму настільки ексцентрична, що навряд чи варто окремо її обговорювати. Вона порушує більше питань, аніж дає відповідей, і притьмом збільшила би кількість тих партій у міжвоєнній і повоєнній історії, котрі довелося би називати «фашистськими». Броєрова формула, можливо, могла би стати корисною не як концепція для розмежування фашистських і нефашистських партій, а як гіпотеза про можливий причиновий зв’язок між фашистською ідеологією, з одного боку, й організаційними та поведінковими виявами фашизму у межах партійної політики, із другого. Чи є підстави всі партії, натхненні фашистською ідеологією, характеризувати як такі, що вдаються до насильства, мають харизматичного лідера та систему патронату? Якщо так, то чому? Або, якщо ні, то чому ні? Тоді як у такий специфічний спосіб Броєр, можливо, зробить внесок не тільки в дослідження націоналізму взагалі, але й у теорію фашизму зокрема, я все-таки маю сумнів, що його формулу серйозно сприймуть компаративісти як означення сутности родового фашизму та застосують її як дефініцію в емпіричних дослідженнях. Найвідомішими такими прикладами, либонь, є «опір практичній і теоретичній трансцедентності» Ернста Нольте або «диктатура розвитку» Джеймса Ґреґора.

Монографія «У пошуках неофашизму» видавництва Кембридзького університету (2006 р.)

Монографія Ґреґора «The Search for Neofascism: The Use and Abuse of Social Science» 2006 року, очевидно, матиме долю Броєрової монографії. Нова книжка Ґреґора також сповнена цікавих спостережень і незвичайних перспектив на історію антидемократичних рухів та їх вивчення у XX столітті. Однак Ґреґорів підхід до компаративістської інтерпретації ідей Юліуса Еволи, Маркуса Гарвея, Елайджі Мухамеда та Ґамаля Абделя Насера, так само, як і Італійського соціяльного руху (Movimento socialo italiano), Мусульманського братства, Індійської народної партії (Bharatiya Janata Party) та Компартії Китаю, матиме лише частковий резонанс у середовищі дослідників класичного фашизму та неофашизму. І хоча я вважаю провокаційну монографію Ґреґора корисною тим, що вона змушує нас наново розглядати емпіричні та методологічні основи звичної термінології, понять і класифікацій, цю книжку варто сприймати обережно й на семінарах послуговуватися нею із застереженнями. Тим, що Ґреґор класифікує політичну систему сьогоднішнього Китаю як фашистський режим, а ідеї Еволи як нефашистські, він, приміром, виходить далеко за рамки деяких основних загальників у вивченні сучасної міжнародної політики. Ґреґор має й сумнівну тенденцію змішувати у поданні різних поглядів на фашизм очевидно політизовані публіцистичні тексти (іноді навіть виразно публіцистичного характеру), з одного боку, і більш чи менш наукові праці, з другого. Іноді він представляє результати досліджень своїх колеґ, не останньою чергою Ґрифіна, невідповідно.


Ентоні Джеймс Ґреґор

Ґреґор має рацію, коли вказує на багато недоладностей у тому, як уживають слово «фашизм» поверхові журналісти, політичні аґітатори, заанґажовані публіцисти, й коли нагадує їм про наукові стандарти концептуалізації класифікаційних термінів. Однак те, що в заголовку книжки він покликається на «зловживання суспільними науками», а також очевидна впевненість Ґреґора в академічності власного підходу стають менш доречними, коли він критикує монографії, видані в наукових книжкових серіях, або статті, опубліковані в спеціялізованих журналах. Автори таких досліджень, очевидно, так само намагаються зробити свій внесок у наукове розуміння обговорюваних проблем, як і сам Ґреґор. Тому протиставлення «наукового» й «ненаукового» стає тут непродуктивним. Дивно до того ж, що коли Ґреґор переходить від «журналістів і сенсаціоналістів» до академічних осмислень фашизму, то як приклад для академічних осмислень явища цитує горезвісне означення, що його 1933 року дав фашизмові Комінтерн (воно чимало посприяло тому, що ліві сили у міжвоєнній Европі недооцінили динаміку та популярність фашизму). Все це створює непотрібну плутанину між відомою тенденцією зловживання словом «фашизм» у журналістських і політичних дебатах, з одного боку, і справедливим академічним дискурсом про те, як найкраще осмислити «фашизм» як родове поняття і класифікаційний термін, із другого.

За Ґреґоровою книжкою читачі, не обізнані з історіографією фашизму, можуть зробити чимало неадекватних висновків про сьогоднішнє його порівняльне вивчення. Скажімо, коли Ґреґор на першій сторінці критикує тих, хто «ідентифікує уряд Сильвіо Берлусконі в Італійській республіці з неофашизмом», і в посиланні до цієї сентенції згадує Ґрифінову статтю в оксфордському «Journal of Political Ideologies» (London: Routledge), можна зробити висновок, що Ґрифін і цей журнал – політично заанґажовані. Потрібне знайомство з Ґрифіновими працями та з редакційною політикою «Journal of Political Ideologies», щоб відповідно оцінити Ґреґорову заяву.

В інших контекстах Ґреґор не раз цитує авторитетних компаративістів Стенлі Пейна та Роджера Ітвела на підтвердження власної інтерпретації фашизму, котру однозначно подано як альтернативу до Ґрифінового підходу. В цьому випадку також треба бути обізнаним, що і Пейн, й Ітвел не раз однозначно схвально відгукувалися про Ґрифінову концепцію та його внесок в осмислення фашизму як родового поняття. Крім того, вони сформулювали означення фашизму ближче до «палінгенетичного ультранаціоналізму» (Ґрифін), ніж до «диктатури розвитку» (Ґреґор).

В іншому місці Ґреґор стверджує, нібито з-поміж дослідників неофашизму «дуже небагато зважилися на те, щоб вибрати порівняльне вивчення історичних марксистсько-лєнінських і фашистських режимів як преамбулу до власних розвідок». Зокрема німецькі читачі сприймуть цю й інші подібні Ґреґорові заяви як кумедні, бо в Німеччині існує окрема політологічна піддисципліна «Extremismusforschung» (дослідження екстремізму), що спирається саме на цю преамбулу, має власну секцію в Німецькій асоціяції політичних наук і видає низку профільних видавничих серій.

У Ґреґорових читачів, можливо, складеться враження, що використання терміна «фашизм» позначено певною екстраординарною відсутністю наукової точности й дисципліни. Хоча на це, звісно, є чимало прикладів, та здається, що й багато які інші терміни, часто-густо використані в політиці, журналістиці та політології – «демократія», «тоталітаризм», «соціялізм» тощо, – страждають на таку саму семантичну інфляцію внаслідок їх невідповідного вжитку в середовищі політично заанґажованих публіцистів і псевдонауковців. Отож термінологічна плутанина, з приводу якої Ґреґор бідкається у контексті використання поняття «фашизму», не є, всупереч враженню, яке справляє його книжка, специфічною прикметою історіографії фашизму.

Попри ці критичні зауваження, Ґреґор формулює в монографії декілька релевантних концептуальних запитань і подає на розгляд компаративістів низку нових феноменів-кандидатів на можливе позначення їх як «фашистських» (хай навіть тільки для того, щоб відкинути таку класифікацію). Тому я все-таки рекомендував би цю книжку – надто фахівцям із теорії та прикладів родового фашизму – як працю, що хай іноді і вводить в оману, але стимулює самокритичне переосмислення наших базових настанов у вивченні фашизму та свіжий погляд на його сьогоднішній стан.

 ***

Загалом усі сім досліджень, тут коротко розглянуті, так чи так роблять цінний внесок у розуміння фашизму як родового поняття. Якщо взяти до уваги, що тільки двадцять років тому порівняльні дослідження фашизму, здавалося, занепали в англомовному світі й майже повністю зникли в Німеччині, то сьогодні вони переживають бум у таких дисциплінах, як новітня історія, культурологія та порівняльна політологія. Через нову хвилю націоналізму та фундаменталізму після закінчення Холодної війни згадані вище дослідження Ґрифіна, Фелдмана, Фенер, Вайтца, Нейберґа, Воліна, Бауеркемпера, Броєра та Ґреґора дають змогу не тільки розширити наше знання сучасної европейської історії, але й краще зрозуміти той світ, у якому ми живемо сьогодні.


(Критика: Рецензії. Есеї. Огляди. - Київ: Видавництво "Часопис", 2008. - No 7/8. - С. 12-16. http://krytyka.com/)
Фашизм и неофашизм в сравнении: западные публикации 2004-2006 гг.
//
Форум новейшей восточноевропейской истории и культуры. 2007. T. 4. № 1. 18 c.
Переклала з російської Катерина Демчук за рукописом.

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Гости Корреспондента
ТЕГИ: ксенофобия,нацизм,фашизм,расизм,неофашизм. расизм,национализм,фашисты,экстремизм,тоталитаризм,политология,Неонацизм,неофашизм,фашист,радикалізм,неонацисти,фашиствующие молодчики,ультраправі,нацболы
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.