Блефолюція. Теорія і практика

8 июля 2012, 13:07
політолог
0
4721
Блефолюція. Теорія і практика

Як варіант революції ”по-українськи”

Коли 2010 року обрали нинішнього президента, який за півроку перетворив обмежені повноваження часів В. Ющенка на безмежну владу абсолютного монарха, то його політичні опоненти пояснювали цю легкість підкупом та залякуванням нещасних депутатів, суддів або голів органів місцевого самоврядування.

Звісно, вони кривили душею, і для стороннього спостерігача це все нагадує ситуацію, коли мазохісти жаліються на розгін їхньої демонстрації кийками.

Можливо, когось хтось і справді купив, але більшість цілком добровільно шукала усіх можливостей, аби прислужитися новому режиму. У цьому полягає сутність українського державного мужа, що дісталася йому у спадок від радянського періоду.

Яким чином міркували численні представники української політичної еліти?

1. Нинішня влада – це надовго (якщо не назавжди). 2. Вони мають силу, а тому скоро матимуть усю владу. 3. Якщо я опиратимусь, то мене знищать, а якщо буду грати за їхніми правилами, то можу розраховувати на премію.

Ключовий момент – віра в те, що тепер править сильний хан, що особливо важливо для напівазійської бюрократичної ментальності. Слабкому хану небезпечно служити зі всією старанністю, оскільки його завтра можуть повалити, пригадавши цю старанність його холопам. А от сильному хану служити – одне задоволення.

Тому судді бігли підтюпцем, аби лише встигнути ухвалити рішення, яке може сподобатися пану-господареві.

Не тому, що їх справді примушували, а тому, що боялися, що на їх місце скоро знайдуть когось менш вибагливого.

Тому депутати вишинкувалися у більшість, аби лишень не опинитися там останнім. Оскільки перший ренегат мав право розраховувати на преміювання, а от останній взагалі міг залишитися без нічого.

Наше суспільство просто повернулося до звичного, зрозумілого та знайомого стану справ. Більшості громадян України був просто потрібен цар, якому можна було б служити, на якого можна було б перекладати відповідальність за власні дії (або бездіяльність), якому можна було б жалітися та писати доноси, якого можна було б адресувати мовчазні прокльони на затемнених вечірніх кухнях.

Цей режим можна назвати ”автодиктатурою”. Самі себе переконуємо, що у нас ”диктатура”, самі вправляємось у виконанні вимог ”диктаторів”, самі себе залякуємо, самі підкорюємось залякуванням та змагаємось и виконанні панських забаганок, самі обвинувачуємо.

Нам потрібен був диктатор. Ми його вигадали, сконструювали, аби служити йому та підкорятися.

Але вся ця система дуже хитка та непевна. Вона не має під собою жодних реальних підстав, а заснована лише на певній мовчазній згоді суспільства.

Суспільство вірить, що з нинішнім станом справ нічого не можна зробити, тому воно йому мовчки підкорюється, посилюючи власне враження про нездоланність режиму. Як і будь-яке самонавіювання, воно лише посилюється з часом, стає все більш і більш реалістичним.

Але те, що легко дається, може бути так само легко втрачене.

Конституційний суд цілком може зібратися та сказати, що він пожартував восени 2010 року. Мовляв, не мали вони тоді відповідних повноважень. І більшості може терміново вийти кілька десятків депутатів, раптово усвідомивши власну потребу боротися за Україну. Мери міст можуть в одну мить розфарбувати власні чуби в жовто-блакитні кольори та витатуювати у себе на чолі тризуба. Все це вже було 2004 року.

Що для цього потрібно? Лише одне – проведення у країні чергової блефолюції.

Цей термін я вигадав на позначення українського феномену, національного різновиду революції, що заснований не на діях, а на блефі.

Яскравий зразок блефолюції – це ”Майдан-2004”, коли величезна кількість громадян на вулицях переконали чиновницьку, політичну та суддівську братію, що тодішній президент Л. Кучма та його ”спадкоємець” – це актив, якого краще позбутися.

Відповідно, прозрів Верховний Суд, який раптово усвідомив, що вибори були неправильними. Народні обранці так само раптово кинулись переобирати склад ЦВК, а спікер – рятувати країну.

Усі пригадують, як по мірі накопичення людей на Майдані, помаранчеві шалики одягали політики. Зрештою, на трибуні Майдану опинився і сам М. Я. Азаров. Чому? Очевидно, у той самий момент Микола Янович те хотів разом з іншими йти на дно, а тому приєднувався до того, хто тоді видавався сильнішим.

Отак і відбувається ”блефолюція”.- забіг на швидкість пацюків з одного човна на інший, який публічно називають звільненням човна від пацюків ”.

Тобто наче щось революційне, але усі депутати, судді ,чиновники, які встигли вчасно перефарбуватися, залишилися на своїх місцях.

Фактично, хід подібної ”блефолюції” більше нагадує не революційні перетворення, а гру в карти, під час якої гравці оцінюють активи та можливості інших, та роблять вибір. Головна задача блеолюції – переконати, що за тобою сила, що ти всіх переможеш. Якщо ти зможеш це зробити, то ти швидко одержуєш необхідну підтримку депутатського/суддівського/чиновницького/міліцейського болота, якому абсолютно байдуже, кому служити.  Хоч лисому дідьку, хоч королю мавп, аби він не зазіхав на їх кастові привілеї.

В принципі, немає жодних причин, які б завадили це повторити удруге.

Тобто певними масовими політичними діями переконати державно-політичну обслугу діючої влади хутко зрадити господарів, підшуковуючи собі нових панів.

Звісно останні стали значно ”розумнішими”, активно нав’язуючи на всі ключові пости (зокрема, у силових відомствах) людей, на яких вони можуть повністю розраховувати. Але генерали не будуть стріляти у ворогів. Так само як не буде розганяти демонстрації Генеральна прокуратура, що вже давно перетворилася на основного реципієнта національного бюджету.

Існуюча в Україні політична система – це навіть не колос на глиняних ногах, а величезна купа багна із позолоченою короною. Корону прибрати легко, але куди діти багно? Цього ніхто поки не знає, і тачки або відер для його вивезення ніхто не має.

У цьому принципова відмінність України від Росії. Якби у нас на вулиці Києва вийшла б така сама кількість людей, яка з півроку тому збиралася у Москві, то це мало б просто разючі політичні наслідки.

А у Росії не буде нічого, навіть якщо зберуться кілька мільйонів, адже природа путінського режиму зовсім інша, і впливати на нього майданними методами неможливо. Хай збереться хоч мільйон, путінська номенклатура і не подумає здавати свого керівника, а в цьому – весь сенс подібних дій.

Більше того, ”білі стрічки” лише об’єктивно посилюють владу Путіна, оскільки дозволяють останньому залякувати громадян перспективами вторгнення армій ЦРУ та Держдепу. Дивіться, підступні вороги вже загітували сотні тисяч запроданців та хочуть повалити та окупувати наш нафтовий рай”.

 В Україні наче подібна революція може відбутися, але лише у формі блефолюції. Тобто шляхом заміни перших осіб та перефарбування еліти. Що, звісно, нічогісінько не змінить та не може змінити.

 

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Гости Корреспондента
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.