Рабство у нас не викорінити?

26 августа 2012, 19:23
політолог
0
8628
Рабство у нас не викорінити?

Або що найміцніше утримує діючий режим

Усім раджу подивитися, як одеські підприємці з ринку “Привоз” подавали на колінах “челобітную” до місцевого голови фракції ПР Г. Труханова, оскільки це чудова ілюстрація того, наскільки глибокими є проблеми у нашому суспільстві.

Нагадаю, що мова в даному випадку йде саме про підприємців, яких сам характер їх праці мав би спонукати до індивідуалізму, сподівання на власні сили, усвідомлення прав та інтересів, а, отже, і до серйозної громадянської позиції.

Будь-хто може бути безініціативним, але не підприємець, якого відсутність ініціативи призведе у нікуди.

І що ми бачимо у наших підприємців? Замість того, щоб діяти розумно, себто самоорганізовуватися, шукати шляхи впливу на владу, домагатися реалізації власних інтересів, вони подають “челобітниє” (як за давніх часів Середньовіччя).

Це непросто огидно. Це нерозумно та абсолютно неефективно.

Подібна модель поведінки має дві складові.

З одного боку – дивовижна надія на доброго баріна”, який приїде, розсудить, розбереться і т.д.

З іншого – дитяча, наївна віра дорослих людей в те, що якщо бухнутись на коліна перед “великою людиною”, то всі проблеми будуть одразу ж подолані. Хоча вони могли б,принаймні, подумати, що той, кого вони благають,не може безпосередньо не стосуватися першопричин їх бід.

Варто нагадати, що не так давно донецький чорнобилець вже ставав на коліна перед “баріном”, але це, судячи із загального розвитку подій, йому не надто допомогло. Та й не могло допомогти.

Люди, очевидно, не хочуть розуміти, що ті, перед ким вони повзають навколішки, самі нічого суттєвого не вирішують. Вони - це такі самі елементи системи, змушені “збирати дань”, відсилати її вище, виконувати завдання, які перед ними ставлять керівники, за що мають свою власну “долю”.

Люди не бажають думати, що падати на коліна перед чиновником – це все одно, що прикидатися мертвим перед зграєю голодних псів. Виказуючи власну слабкість та зневіру, вони лише роблять позицію бюрократів категоричнішою, залізобетонною.

Далі, “учасники акції” не бажають поміркувати над тим, що ніхто б у них не став би нічого відбирати, якби не одержав на це дозвіл від свого безпосереднього керівництва. І якщо дозвіл одержано, а завдання поставлене, то воно буде виконане. І благання точно цьому не завадять. Завадити міг би лише опір, але хто його чекатиме від рабів?

Нарешті, найголовніше. Вищеназвана особа, перед якою повзають на колінах, - це обраний самою громадою депутат. Його не прислали звідкись, не висадили з парашутом, не внесли на багнетах війська. Хтось його обрав. Хтось за нього голосував. Очевидно, аби накинути на себе пута такого собі добровільного рабства.

У нас зараз люблять повторювати, що у нас в країні – диктатура. Може й так, але кого і над ким диктатура?

Якби Махатма Ганді або Вацлав Гавел 80-х років дізналися про нашу диктатуру, то вони, мабуть, дуже б здивувалися.

Вільне створення партій? Будь-ласка. Участь у виборах? Скільки-завгодно. Роби що хочеш. Пиши що хочеш.

А що робимо ми? Голосуємо за одних і тих же, обираємо їх за дешеві подачки, аби потім повзати перед ними у багні, вимолюючи про барську милість.

І це все має більш ніж конкретні політичні наслідки.

1) Домінування вождізму перед серйозними політичними структурами, ідеологіями та програмами. Всі чекають на месію, який приведе їх у “кращий світ”. При цьому, цей месія наділяється суспільною свідомістю ледь не паранормальними здібностями. Але, від любові до ненависті у даному випадку залишається один крок, і вчорашнього кумира усі з радістю починають обливати брудом за зміни суспільно-політичної кон’юнктури.

2) Самі зміни усвідомлюються виключно як результат дій “великих людей”, а не самих громадян. Так само як Пугачов свого часу проголошував себе справжнім царем, бо боротьба за владу – лише царська справа, так і ми зараз чекаємо на істинного, доброго царя, що прийде та покарає усіх злих бояр”. Ічекати можемо довго.

3) Некритичне сприйняття політичних програм, схильність до підтримки популізму та безпідставних обіцянок, у які вірять не тому, що справді сприймають це все серйозно, а тому, що хочуть вірити. Люди живуть не реаліями, які огидні, а мріями, що колись воно буде краще. На цьому роблять політичний капітал професійні брехуни, що щедро роздають громадянам віру.

Найголовніше, що показують подібні приклади, - це характер ставлення в Україні до політичної влади, яка сприймається не як найманий менеджмент, що покликаний у межах визначеної законом компетенції виконувати обов’язки із публічного управління суспільством із звітуванням про виконану роботу на виборах, а як все ті ж самі “пани”, які мають безроздільну владу над життям та волею українців.

І як за таких умов пропагувати нову якість політики, необхідність жорсткого контролю громади над владою, якщо багато-хто з наших співгромадян залишився у ХІХ ст.? Кому розказувати, що не може бути оподаткування без представництва? Що влада має бути одмежена механізмом стримувань і противаг? Що вона має бути відповідальною та змінюваною? Коли дехто застряг у позаминулому столітті?

Зміни суспільства почнуться не на виборах, а зі зміни самої суспільної свідомості, із витравлення з неї усього того рабського, що ще там лишається.

Замість сакралізації влади – ставлення до неї як до найманого робітника.

Замість підданого – роботодавець-виборець.

Замість ірраціональної віри у краще – жорстке зважування переваг та недоліків та раціональний вибір.

Поки рабство не витравимо, нічого доброго у нашій країні не буде, адже раби не здані до творення. У тому числі і власної долі. Дуже сподіваюся, що це станеться раніше, ніж за 40 років (за правилом Мойсея”).

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Гости Корреспондента
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.