Україні бракує моральних та інтелектуальних вчителів

20 сентября 2012, 07:16
0
3101

Українці опинилися поза культурними і суспільними процесами наодинці із задачами, які самостійно розв’язати неможливо.

Лист Данилу Яневському

Знову пишу із великим запізненням. Цього разу причина значно серйозніша. Попри передбачене законом право на необмежену кількість телефонних дзвінків, керівництво тюремного відомства та начальник колонії спочатку вимагали, щоб я не обговорював під час розмов політику взагалі і Януковича, ПР та мафію зокрема. Пречудовий сенсів ряд вийшов у захисників Межигірської рабовласницької республіки!

Звичайно, я відмовився жити по їх правилах. Відтак, зв'язок спочатку розривався, а потім взагалі зник. У відповідь на мої письмові заяви протесту мені оголосили дисциплінарне стягнення за те, що я смів безуспішно набирати телефонні номери більше часу, ніж мені передбачено графіком. Звичайно, після засудження на 4 роки за «незаконне святкування Дня міліції» такий підхід не є чимось дивним. Але спілкування мені все ж ускладнили.

Та менше з тими шістками...

Твій останній лист поставив дійсно складне питання: на чому тримається моя віра в краще майбутнє України.

І попри те, що ти наводиш багато депресивних показників наркоманії, алкоголізму, злочинності та інших тяжких хвороб українського суспільства, я все ж спираюся в моїй вірі саме на наших людей.

Так, ми живемо в постгеноцидному, посттоталітарному суспільстві, до якого на 100% пасує діагноз 150-річної давнини, зроблений Адамом Міцкевичем своєму народу: «Нещасні обставини, в яких залишається наша країна, потворно діяли й діють на спідлення співвітчизників».

На жаль, можна безкінечно підтверджувати ці слова реаліями сучасної України, яка останні десятиліття стала класичним підтвердженням слів ще одного великого поляка, Адама Міхніка: «Найгірше в комунізмі те, що приходить після нього».

Все це так, Даниле. Але, на наше щастя, у нас був Майдан. І саме цей вияв духовного і морального потенціалу українців є моїм Символом віри.

Про ті надії вже написано й говорено багато. Я все ж хочу розповісти, як в день виборів на Кіровоградщині, де під керівництвом представника Януковича пана Лозинського били і залякували людей, відключали світло під час підрахунку голосів і навіть підпалювали виборчі дільниці, на одній із тих дільниць бандюки з нардепом на чолі вимагали не підписувати протокол підрахунку голосі на користь Ющенка. Голова комісії, проста сільська вчителька, з якою вже «побєсєдовалі» і начальство району, і люди в погонах, довго дивилася на стіну класної кімнати. А потім встала і сказала: «Хай я ляжу в цей найкращий в світі чорнозем, але таки підпишу цей протокол».

Віриш, Данило, в мене й досі сльози навертаються на очі, коли я пишу ці ряди. Повір, що після МВС я не дивлюся на життя через рожеві окуляри. Але я впевнений, що підлість, криваві злочини і нелюдська байдужість не є фатальними для українського загалу.

Ми маємо чудовий народ. І коли ти питаєш, як йому дати краще життя, я відповім, що головною нашою проблемою є не вади громади, а брак її моральних та інтелектуальних вчителів.

Ще Платон в легенді про пастуха Гіга, а ближче до нас Голдінг в «Повелителі мух» показував, що в агресивній системі координат шкоринка моралі та культури легко руйнується, відкриваючи прірву звіриного в людях. ХХ століття багатомільйонно підтвердило це трагічними жнивами смерті в Україні. І починалися вони із знищення провідників та спідлення псевдоеліт.

Хочу зауважити, що говорячи про потребу вчителів, я не маю на увазі так звану інтелігенцію як прошарок освічених спеціалістів. Я кажу про ту, гноблену при царизмі, нищену про комунізмі і зжебрачену при незалежності верству людей, які в силу доброї освіти і перебільшеної свободи і гідності мають внутрішнє, аристократичне по духу зобов’язання вести людей. Не служити їм, як було модно говорити ще з народовольчих часів, не повчати їх, як практикувалося в часи радянського експерименту tabula rasa. А саме вести, тягнути, штовхати свій народ до кращих світових стандартів життя.

Тоффлер, здається, один із найглибших соціологів сучасного світу, чиї книжки були на робочих столах Клінтона і Ден Сяопіна, писав у своїй книзі «Третя хвиля»: «Еліти утворюють потужну машину неперервної дії, яка працює одночасно з демократичним механізмом, що включається лише періодично. Тільки розглядаючи ці дві машини разом, можна зрозуміти як державна влада проявляє себе в загальній законопродукуючій  системі».

Бо й справді – який сенс має голосування в дурдомі з книги Кена Кізі «Політ над гніздом зозулі», де електорат складався із 1/3 «овочів», контрольованих Системою, а ще 1/3 – з хронічних боягузів-мазохістів? Таке опудало демократії – ніщо, аж поки не прийде провідник, що запалює людей енергією свободи. Саме такої еліти із почуттям власної місії творення нового проекту України і бракує нам ці останні 20 років. Звідси йде хвиля слабкості і невпевненості в тому, що ми робимо і в що ми віримо. Це визначає неадекватний рівень суспільних дискусій і глибину стратегічного розуміння ситуації і населенням, і політиками.

Тому-то залишені поза культурним процесом, один-на-один із культом наживи і аморальності зомбоящика та злочинною практикою правлячої мафії, люди обирають виживання у крайній хаті. Ніякі технологічні системи комунікацій не здатні замінити чи бодай компенсувати функцію цієї ледь жевріючої верстви учителів. Без них можливий лише бунт, але не революція.

Більше того, глобалізація стала могутньою індивідуальною силою, яка крім позитиву вільного спілкування несе й негатив усамітнення, відмови від спільних дій в реалі. Фактично, навіть громадські активісти покинули «агору», де й мали б вирішувати спільні проблеми, і засіли в мережевих окопах.

Підсумовуючи проблему, я б сказав, що українці опинилися поза культурними і суспільними процесами наодинці із задачами, які самостійно розв’язати неможливо. Відтак, я думаю, що найбільше питання будівництва нової України, про яку ти пишеш, полягає в тому, як з’єднати Силу й Інтелект, як створити широкий надпартійний громадянський рух на чолі із лідерами моральної революції нації.

На жаль, їх вдало роз’єднують, відтискаючи потенційних провідників від гучномовців. У сучасному інформаційному світі, де непоказаного по телебаченню не існує для абсолютної більшості людей, власна система бидлізації витрачає величезні зусилля на це організоване навчання. Навіть безкінечний шумовий ефект незмінних гостей шустер-шоу є замовчуванням суті речей і кращих альтернатив.Саме тому я разом із тобою теж радію резонансу від возведення в сан архієпископа отця-ректора Бориса Гудзяка. Він – один із тих вчителів, яких ми потребуємо для духовного, морального і суспільного прогресу. Знаю це, бо саме його слова - «Гідність наша – це найцінніший скарб на світі. Кошт для її збереження немалий, ми маємо бути готові іти на жертви, інакше не буває» - надихали мене в перші місяці ув’язнення. Саме його приклад вчив мене, що добратися до джерел можна лише пливучи проти течії. Саме його служіння підсилює моє переконання, що Україна не втратила здатності являти провідників, здатних вести за собою суспільство.Наявність таких вчителів і ріст їхніх щасливих учнів – це і є наша дорога надії.

19.09.2012 року

Менська ВК №91

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Гости Корреспондента
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.