Страшенна таємниця про джерела фінансування виборчої кампанії?

7 октября 2012, 17:14
політолог
0
2905

Декларації та реальність

Цікавий момент. Коли спостерігаєш за розгортанням одночасно передвиборчих кампаній у кількох країнах, то мимоволі починаєш помічати різноманітні відмінності, які одразу впадають в око. А саме порівняння – найкращий засіб для встановлення та виділення певних національних особливостей.

Зокрема, можна згадати про українські передвиборчі фонди та загальні трати на виборчий процес, які особливо помітні при порівнянні із президентською кампанією у Сполучених Штатах.

Приміром, у вересні цього року виборчий штаб кандидата у президенти США Б. Обами прозвітував про те, що одержав за місяць 180 млн. доларів пожертв, які були спрямовані 1,8 млн. громадян.

От так, президент найпотужнішої світової держави змушений “побиратися”, прохати про гроші у громадян, аби бути переобраним. Впевнений, що українські політики могли б йому лише поспівчувати, адже самі вони до такого ніколи не опускалися і опускатися не збираються.

Скільки витрачають на вибори українські політичні партії?

На відміну від американського президента вони ніколи не зізнаються у цьому.

Численні експерти можуть лише робити екстраполяції та підраховувати загальні суми.

Зокрема, що лише на рекламну кампанію витрачено 500 млн. гривень, що сама “Україна Вперед” виділила на передвиборчу кампанію понад 60 млн. доларів. А загалом загальні витрати на всіх рівнях наближаються до 2,5 млрд. доларів.

Але цікаво інше.

У відповідь на логічні питання з боку журналістів про кошторис виборчої кампанії політичні лідери або роблять вигляд, що самі нічого не знають. Або намагаються під будь-яким приводом оминути запитання. Або вдаються до досить грубих нападок на осіб, які посміли запитати про передвиборчий кошторис. Іноді, обіцяють все розказати після виборів.

Якщо штаби кандидатів у США кричать на кожному кроці про те, скільки ж багацько вони залучили коштів, то українські політики сприймають питання про кількість вкладених у виборчу кампанію грошей ледь не як особисту образу, і відповідають на нього у кращому випадку мовчанням, а у гіршому – хамською істерикою. На кшталт того, що автори подібних питань – провокатори, що їх послуги хтось оплачує, а за ними стоять якісь підступні змовники.

Чим обґрунтована наступна відмінність? Очевидно, кількість залучених коштів для штаба Обами – найкраща реклама, оскільки відображає те, що не один мільйон громадян не просто підтримують кандидата-демократа, але й готові його спонсорувати. А це вже, зрозуміло, вищий прояв підтримки. Таким чином, обсяг коштів для штабу – це наочне вираження його політичної ваги, і про неї слід заявляти за кожної нагоди. Що у штабі кандидата і роблять регулярно.

Що ж маємо в Україні? Масштабних кампаній із залучення коштів виборців ніхто не проводив. Воно і не дивно, враховуючи ставлення громадян до діючих політиків. Можу припустити, куди б конкретно спрямовували ймовірних агітаторів – зборщиків коштів від імені, приміром, ПР.

Якщо той самий Сергій Леонідович раптово згадає, скільки саме вони у ПР витрачають на вибори, то це спонукає до запитання проте, звідки ці гроші узялися. А там вже зовсім поруч і питання про те, як співвідносяться партійний та державний бюджет. Тому краще робити вигляд, що нічого не знаєш та не пам’ятаєш.

Ясно,що якщо кошти є, але їх не дають виборці, то вони мають десь братися. І мова про дуже немалі кошти.

І джерел для них, насправді, може бути лише декілька. Це або кошти когось із дуже багатих громадян України, себто олігархів. Або іноземні джерела. Або кошти з бюджету. Бо тільки там зосереджені ресурси, достатні для оплати виборчих кампаній. Є, щоправда, ще один потенційний ресурс – продаж місць у списках та підтримки для мажоритарників.

Відповідно, партія, оприлюднюючи власні фонди, мусить визнати, що вона: 1) або олігархічний приватний проект, покликаний забезпечувати чиїсь індивідуальні інтереси – себто політичні маріонетки; 2) або група агентів  іноземного впливу – себто шпигуни; 3) або просто шайка казнокрадів; 4) або бізнесмени від політики – себто пройдисвіти.

Шикарний вибір, чи не так? Тому для політичного бомонду запитання про джерела фінансування – це гірше ніж питання про сексуальну орієнтацію, кримінальні зв’язки та підсобні дипломи разом узяті.

Припустимо, із “старими та основними гравцями” усе більш-менш ясно. Хто і як може їх фінансувати.

А як бути із гравцями відносно новими?

Зокрема, мова про КПУ, яка хоч і є політичним аксакалом”, але лише цього року проводить потужну рекламну кампанію. Одну з найпотужніших та найзатратніших. Самі комуністи стверджують, що вони кілька років збирали гроші завдяки партійним внескам. Версія красива, але не надто переконлива, враховуючи що офіційно партія – партія знедолених українців, мільйонерів там бути не повинно, а якщо скидатися “усім миром”, то як думаєте, скільки мав би внести кожен із 115 тис. членів партії? Звісно, не одну сотню доларів. Не лише на рекламу, але й на фінансування партійної структури. Чи може бути таке? Теоретично, так. Але тоді чому самі представники КПУ зараз вперто мовчать про кошторис кампанії? Чому вони вперто говорять, що нададуть дані після завершення виборів? Якщо їх фінансують свідомі громадяни через внески – цим слід пишатися, та оприлюднювати конкретні цифри. Як це робить штаб Обами. Чи пишатися все ж нічим?

А як бути із “партією нових лідерів”, тобто із “Україною Вперед?  Дуже потужна рекламна кампанія, а всі джерела фінансування – це 10 мільйонів від А. Шевченка та гонорари від продажу книги лідера партії. За всієї поваги – стільки на книжках у нас не заробляють.

Більш відвертою виглядає позиція В. Кличко, який називає особисті кошти основою 90-мільйонного бюджету партії  УДАР. Але і тут ціла низка питань залишається. Зокрема, щодо тих малих бізнесменів, які, наче, теж вкладають гроші у його політичний проект. Можна назвати їх кількість, середній обсяг внесків, географію? Якщо це все відповідає дійсності, то кращої реклами і не вигадаєш.

Проте у прозорості бюджетів є ще і інший, зворотній бік. Справжніх бюджетів ніхто і ніколи не оприлюднить тому, що тоді доведеться пояснювати і напрямки фінансування.

Приміром, у Польщі переможець останніх парламентських виборів витратив на кампанію 9,5 млн. доларів. Для України – це дитяча, несерйозна сума, оскільки мажоритарники-одинаки витрачають у нас співмірні суми.

Але розрив зрозумілий. У Польщі гроші, очевидно, йдуть на агітацію, а у нас “біла агітація” – лише незначна частина бюджету, який обов’язково має включати і джинсу, і купівлю членів виборчкомів, і підкуп виборців, і ще багато чого цікавого, що офіційно залишається забороненим, але неофіційно широко використовується у політичній практиці.

Партії можуть проповідувати скільки-завгодно прогресивну ідеологію, позиціонувати себе захисниками будь-яких категорій, висувати цікаві програми, але лише тоді, коли їх лідери будуть відверто говорити про те, хто, як і в яких обсягах їх фінансує, можна буде говорити про реальний прогрес у політиці. І, власне, джерела, форми та прозорість фінансування – це один із найважливіший критерій того, чи дійсно партія “нова”, чи лише “заретушована стара”.

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Гости Корреспондента
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.