Залізний закон пострадянського авторитаризму

9 октября 2012, 20:20
політолог
0
4302
Залізний закон пострадянського авторитаризму

У розрізі її становлення

Перед останніми грузинськими виборами я постійно зустрічався із численними думками, що, мовляв, Саакашвілі встановив у Грузії диктаторський режим, що він – “фашист”, придушує інакодумство і т.д.

Вибори розставили усе на свої місця. Хтось може собі уявити диктатора-фашиста, що програє вибори та визнає поразку?

Уявіть собі ситуацію. Гітлер звільняє Гіммлера з усіх постів через те, що у пресу потрапляють відомості про погане поводження з ув’язненими, та віддає під суд Гейдриха. Далі він бере участь у парламентських виборах, на яких, поруч із НСДАП, бере участь “Єдиний блок Комінтерну”, фінансований СРСР, що проголошує гасла на кшталт: “Розчавити нацизм”. Далі, він ці вибори програє, визнає поразку та звертається до громади. Мовляв, я, звісно, хотів дати вам новий порядок та панування арійської раси, але ви не хочете, то живіть із соціалістами-ліваками. Дамо їм можливість сформувати уряд.

Театр абсурду, чи не так?

Диктатори не просто не програють вибори. Вони їх не допускають. В принципі. Тобто, можуть проводитись якісь “вибори”, але реального вибору на них ніхто робити не буде. Бо сама сутність диктатури не припускає бодай теоретичну можливість для підданих диктатора засумніватися у його безсмерті, всесиллі та абсолютній владі.

Зараз популярним є питання: Чому Саакашвілі програв?Але відповідь на нього є дуже простою Він ПРОГРАВ тому, що ГРАВ. Тобто діяв у межах визначених правил. Сів за картковий стіл з іншими гравцями, та поступився їм. Не кричав, що вони шулери. Не дістав із-під столу підготовлений заздалегідь дробовик, не підібрав собі партнерів із числа власних охоронців і т.д. Просто сів за стіл, зіграв свою партію та програв. Справедливо чи ні – це інше питання, але можливість потенційної поразки закладена у самій природі гри.

Для лідера, який бодай теоретично претендує на демократизм, це нормальна ситуація. Для пострадянського автократа – нонсенс.

Але мене більше цікавить у даному контексті інше. Хотілося б поговорити про долю демократії на пострадянському просторі, де останнім часом спостерігається дві безумовні тенденції: 1) загальний відкат по відношенню до навіть таких скромних “стандартів 90-х”; 2) уніфікація пострадянської автократії.

Якщо у 90-ті у нас було прийнято захоплюватися “російським лібералізмом та свободою”, а у 2000-ні добрим тоном серед московських лібералів було сказати пару теплих слів про “український демократизм”, та ще й у Києві та Москві полюбляли дещо покепкувати щодо “білоруського диктатора”, то зараз скрізь один і той самий суцільний морок. Відмінності між Україною, Росією, Білорусією – це відмінності ступеню розвитку, а не природи. Хтось заможніший та організованіший, хтось – стабільніший, хтось – навпаки ледь животіє. Але природа влади та сама логіка політичних процесів – досить подібні.

Найцікавіше те, що усі пострадянські автократії встановлювалися лише через демократичні вибори. Ніхто не може пригадати кривавих переворотів, захоплення влади з танками та спецназом, які би привели до керівництва нинішніх пострадянських лідерів. Ніхто з них не був Піночетом. Вони пройшли через вибори. За них справді багато-хто проголосував. Завдяки популізму, вправним політтехнологам, випадку – це не так важливо.

Але загальна закономірність залізного закону встановлення авторитаризму через вибори не може не привертати увагу політичного аналітика.

Чому перемагають саме майбутні автократи?

Відповідь, насправді, є очевидною.

По-перше, лідер, який планує переобиратися на демократичних виборах, буде досить обережно ставитися до власних обіцянок, співміряючи їх із можливістю реалізувати. Адже ясно, що на майбутніх виборах доведеться за все відповідати. Майбутній автократ не надто переймається через такі дрібниці. Він може пообіцяти все, що завгодно. Побороти корупцію та особисто розстріляти усіх корупціонерів. Роздати кожному по мішку грошей. Вилікувати усі хвороби накладанням рук. Побудувати тунель на Місяць. Чим безглуздіше – тим краще. Все одно відповідати ні за що ніхто не буде.

То хто буде виглядати у очах виборця більш привабливо? У випадку нашого виборця той, хто обіцяє золоті гори. А це, очевидно, і є майбутній автократ. Оскільки роздаючи не виконувані обіцянки, він готується до того, що за них відповідати він не буде за жодних обставин.

По-друге, політик, що претендує на демократизм, має дотримуватися деяких стандартів “свободи слова”. Принаймні, він не може відкрито впроваджувати цензуру, закривати незручні ЗМІ і т.д. Таким чином, демократичний політичний лідер змушений визнавати існування значної кількості недоброзичливих критиків, які мають усі можливості на регулярних засадах мішати його з багном. Авторитарний вождь не має жодних подібних обмежень, він може робити в інформаційному просторі будь-що. А це все призводить до парадоксальних психологічних ефектів. Про лідера-демократа ніхто не чує зі ЗМІ нічого доброго, і він у історії та суспільній свідомості залишається як слабкий, недолугий, недієздатний, ні на що неспроможний, і навіть як про диктатора. А про справжнього автократа всі чують із офіційних каналів лише дифірамби, тому створюється враження, що його прихід приносить стабілізацію, організованість, стабільність і т.д.

По-третє, авторитарний лідер більше відповідає пострадянській суспільно-політичній ментальності та образу влади, що ґрунтується на патріархальних уявленнях. Правитель, щоб він кимось у нас сприймався серйозно, просто зобов’язаний вдавати з себе “царя”. Тобто обіцяти перевішати усіх злих бояр, грати перед камерами “політичними м’язами”, демонструвати власну значимість і т.д. Це логічно витікає із первообразу політичної влади, який утвердився на пострадянському просторі. Це не англосаксонський нічний сторож, який лише має слідкувати за правопорядком та дотриманням норм, але справжній поміщик, який має все планувати та усім розпоряджатися. І найпевніше цим критеріям відповідають саме лідери тієї чи іншої міри авторитарності. Вони сприймаються загалом як СПРАВЖНІ політики.

Загалом, у нас склалася політична модель, яку можна назвати (за аналогією до праці відомого дослідника) втечею від свободи”. З одного боку – наявні більшість формальних інститутів, що покликані забезпечувати вільний розвиток суспільства та щось схоже на демократію. Звісно – все це недосконале, але не йде у жодне порівняння із тим, що було у нас ще 20 років тому. Багатопартійність? Скільки завгодно. Вибори? Будь-ласка, обирайте. Але все це завершується тим, що із усіх альтернатив прозоро та відкрито обирається найгірша, що вже потім не випускає із своїх рук владу, спираючись на відверто авторитарні засоби здійснення влади.

Таке враження, що одразу після скидання ярма у нас виникає настільки сильне відчуття дискомфорту, що воно примушує нас вишиковувати ярмо наново.

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Гости Корреспондента
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.