Урядовий карго-культ та “талановиті родини” при владі

18 ноября 2012, 18:08
політолог
0
4728
Урядовий карго-культ та “талановиті родини” при владі

Дещо про систему ухвалення рішень та персон, що їх ухвалюють

Розгортання ситуації в Україні, яка, згідно до даних офіційної статистики демонструє не найкращі економічні показники, наочно показує усю глибину падіння, до якого нашу державу довели її талановиті правителі.

Найцікавіше, що клята статистика, яку, очевидно, використовують якісь вороги, демонструє усе це на тлі постійних заяв про черговий покращувальний прорив та якісь феноменальні прояви зростання.

При цьому, у нас: 1) подолано “хаос” (тобто будь-які залишки політичного плюралізму); 2) усі рішення санкціонуються із одного політичного центру; 3) як стверджують офіційні джерела, відносини із РФ суттєво покращали; 4) всі гілки влади поєднані в одну систему. Піночет би міг би лише позаздрити таким повноваженням, оскільки у нього в країні існувала хоча і пригнічена, але реальна опозиція (яка, зрештою, і змогла притягнути самого Піночета до відповідальності).

А от економіка падає.

Нічого дивного у цьому немає. Взагалі, зі сторони може видатися, що українське урядування нагадує швидше не систему продуманих дій, а якійсь вибагливий карго-культ.

Так само як меланезійці виконували ряд магічних дій, зміст яких вони все-одно не розуміли, аби домогтися довгоочікуваних посилок їжі з небес, так само і вітчизняні урядовці роблять визначений набір дій, які, як їм видається, мають забезпечити якесь економічне зростання.

Можна виокремити деякі основні риси даних каргокультних практик.

Перш за все, це віра в те, що простими заборонами на рівні нормативно-правових актів можна регулювати соціально-економічні процеси. Взяв, обмежив вільний продаж валюти – і інфляція миттєво пішла на спад. Все дуже просто. А якщо не допомагає, то можна посилювати адміністративний тиск, створювати чергові регулятивні комітети та контролюючі органи, проводити рейди, ухвалювати багатотомні НПА і т.д. Потім, в разі чого, можна буде сказати, що було зроблено все, що зробити могли, але світова рецесія/газова угода/втручання попередників/вторгнення марсіан виявилися сильнішими.

Далі, якщо не знають, як можна наповнити бюджет, то у нашому уряді неодмінно впроваджують чергові податки та побори. Це ж дуже просто, якщо немає грошей, то їх треба у когось відібрати. Хоча б і у тих клятих громадян, які міняють долари. І байдуже, що ці ініціативи лише заженуть валютні операції у тінь. Байдуже, що відбирати можна лише у тих, у кого щось є, а призначення податків та зборів у сучасній країні – це не стільки забір коштів, скільки регулювання соціально-економічних процесів. Може хоч щось можна буде урвати у когось. Якщо вдасться щось у когось відібрати, то це стане підставою для довготривалої пропагандистської роботи, у межах якої будуть розповідати, скільки ж чого відібрали для бюджету славні воїни-податківці у клятих та ворожих підприємців-спекулянтів. Якщо не вийде нічого, то можна буде призначити чергового ворога народу. Наприклад, це може бути дрібний підприємець, котрий не дає владі відібрати у себе гроші та нагодувати бабусь. У будь-якому випадку зусилля держави по розкуркулюванню якихось категорій не можуть не бути у нас популярними.

Ще один елемент карго-культу – це показний церемоніал покарання винуватих у чомусь чиновників. Президент критикує прем’єра, прем’єр критикує урядовців, урядовці критикують місцеві адміністрації, там теж знаходять кого критикувати і т.д. Таким чином, всі вони, походячи з одного джерела влади, створюють ілюзію того, що хтось за щось відповідає і щось дійсно робить. А відповідальність наче волейбольний м’ячик перекидається від одного командного гравця до іншого

Далі, невід’ємний елемент урядового культу карго – це проведення різноманітних нарад (за участю перших осіб чи без них), створення спеціальних комітетів, організація національних проектів, запровадження програм і т.д. Це не тільки створення враження про те, що хтось дійсно намагається вирішити якусь проблему, але й чудовий спосіб навіки заблокувати її розв’язання.

Звичайно, ритуали не можуть не супроводжуватися читанням відповідних заклинань, у якості яких у нас виступають:заклинання попередників, плачі через газовий контракт, зойки про світову рецесію і т.д.

Все це покликано створювати у громадян відчуття, що хтось усім цим і справді всерйоз управляє.

Але хто цей хтось?

У нещодавньому номері журналу Кореспондент було розміщено цікавий матеріал про родинні зв’язки у межах політичної еліти.

Цікаво, чи не так?

Але це все не відображає усієї проблеми, адже не показує, приміром, не настільки офіційні, але не менш близькі стосунки. Так що зв'язок має бути близьким.

Загалом, уся ця управляюча кліка постає у вигляді непорушного, спаяного на рівні ДНК утворення, що виключає можливості для інтеграції у дане середовище когось зі сторони.

При цьому, у кожного з тих, хто обіймає певні посади, є його близькі та рідні, яких необхідно перемістити до загальнодержавної кланової системи. Звісно, переміщують їх на рівень нижче, але з перспективами для того, щоб “вирости”.

Тому син президента у нас стає народним депутатом. Син народного депутата – депутатом облради. Син депутата облради – депутатом районної ради і т.д.

У результаті усі залишаються при ділі, усі обіймають посади, усі одержують необхідний статус із перспективами його успадкування.

Але є одна невеличка проблема. Хтось все одно має керувати цим утворенням.

Усі ті, хто займають більш-менш відповідальні посади, належать до залізобетонної частини правлячої еліти, яка обіймає свої пости за правом народження. Із цих же родин рекрутуються і адміністратори нижчого рівня і т.д. Звісно, щось реально робити вони і не можуть, і не бажають.

Тоді, можливо, це спеціально набрані технічні кадри? Знову ж таки, хто зі сторони може потрапити у це залізобетонне утворення? Очевидно, лише ті, кого допустять. Чи можуть допустити дійсно кваліфікованих та дієздатних, які в перспективі могли б замінити своїх господарів? Звісно, не можуть. Отже, беруть тих, хто небезпеки нести не може, а може лише десь виступати на публіці та усіляким чином демонструвати лояльність керівництву.

Так ми виходимо на ключову проблему управлінської системи України. Найголовніша її проблема полягає в тому, що наша управлінська система не є насправді управлінською. Це феодально-класова кліка, яка покликана забезпечити розподіл привілеїв серед обмеженого, але згуртованого класу. При цьому, ці привілеї відображаються у вигляді якихось державно-політичних посад, якими насправді не є.

Так, депутат у нас – це ніякий не депутат (себто чийсь представник), оскільки крім себе та тих, хто його у депутатство протягнув, він нікого не представляє. Це, швидше, певний феодальний титул, що означає не менш феодальні за своєю суттю привілеї (приміром, право на безкарне вбивство “плебеїв” або суд рівних за статусом – тих же депутатів). Так само і міністр – це не міністр, тобто політичний посадовець, що відповідає перед суспільством за реалізацію певного курсу, а вищий титул феодальної ієрархії. Цим титулом особливо наближених може вшановувати лише персонально монарх, так само як і позбавляти.

Так само як і глава місцевої адміністрації – це ніякий не адміністратор (тобто найманий управлінець із визначеною компетенцією), а реальний хазяїн якоїсь території, на якій він і суд чинить за своїм правом (до речі, останні наші вибори це продемонстрували), і відповідає землею перед тим, хто наділив його титулом та власністю – тобто перед монархом.

Тому і уся наша урядова каргокультність, очевидно, витікає саме із феодальної природи еліти. Просто перед урядом стоїть не надто проста задача. Перебуваючи в оточенні суспільств, що вже давно забули про реалії феодалізму, необхідно постійно, щоденно робити вигляд, що у нас є якась демократія,якійсь уряд, якесь управління соціально-економічними процесами і т.д. А не  просто єдина каста феодальних правителів, які між собою ділять матеріальні багатства країни, визначають базову соціальну ієрархію, будують власне багатство на основі адміністративних ресурсів, які перетворюються у гроші і т.д.

А які можуть бути адміністративні функції у феодалів? Це ж все задачі для плебеїв – чимось управляти, а феодали – вони правлять.

Тож не дивно, що наша країна знаходиться на останніх місцях за показниками ВВП на душу населення. Феодальна система управління неефективна в сучасних умовах. Вона дозволяє лише захоплювати ті чи інші маєтки (землю, заводи, фабрики), але не ефективно ними управляти. Відповідно, ті, хто мають це все організовувати, спроможні лише на ритуали карго-культу.

Наприклад, займатися заклинаннями світової рецесії, сподіваючись, що кон’юнктура знову зміниться, і наша металургія буде затребувана. Або здійснювати паломництва до Богу газу, що живе в далекій Москві, випрошуючи у нього навколішках трохи дешевих вуглеводнів. От усі ті, дії, на які вони спроможні: очікувати на зміну кон’юнктури та просити на поблажки у “вищих геополітичних сил”.

Як, приміром, у випадку із відомим газовим контрактом. Постійно повторюють, що він поганий, але що було зроблено, аби його змінити? Лише два, традиційних різновиди дій: благати у Путіна знижки та жалітися на попередників. Все.

А більше нічого і непотрібно. Нікому і не треба щось змінювати. аби протриматися, зберегти усе, що захоплено, уникнути холопських бунтів, протримати усе це якомога довше у незмінному вигляді. І для цих цілей урядовий карго-культ цілком підходить.

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Гости Корреспондента
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.