Нова Рада стала. Післяхроніки.

14 декабря 2012, 12:25
Політичний експерт
0
1129

Клятви на Біблії, крові і дітях не допомагають.

Виборча система України, як єдиний і легітимний спосіб формування вищої влади, потерпіла фіаско. Вперше за історію Незалежності. У парламент прийшли політичні сили і мажоритарії, які не тільки не мають спільних цінностей, але й зрозумілої для виборців програми дій. У нових геополітичних реакціях і різнонаправлених векторах розвитку після-кризового світу. З розумінням того, що світова фінансово-економічна криза то опускається на своє чергове дно, то замінюється хиткою надією на таке ж піднесення. Але найголовніше, що вона, здається, породила цивілізаційну кризу: єдиний і надійний центр-Захід-управління світом все більше розмивається під тиском амбіцій Китаю і Росії. Нестабільність глобальної фінансової системи поступово накладається на крихкість спільних цінностей поствестфальського світу і його організації після Ялтинської конференції.

     Нищівний удар по ослабленій виборчій демократії нанесла «мажоритарка». Так би мовити, у національному виконанні. За незначним виключенням, переможців в одномандатних округах визначила влада. Її консолідований адмінресурс, тотальний інформаційний і психологічний тиск на виборця, залякування, підкуп, споювання, деморалізація, включення у політичний процес боротьби міліції, суддів, постійна маніпуляція свідомістю громадян на центральних телеканалах, викривили реальну картину волевиявлення. Реально воно було керованим і невільним. Влада жорстко управляла виборами. Точніше, процесом голосування і підрахунком голосів. Саме тут були застосовані брутальні й масові фальсифікації. Таким чином була також створена ціла армія готових на все «фальсифікаторів» напередодні президентської кампанії. Вона привела у Верховну Раду не політиків і законодавців, а представників місцевих кланів, «вірнопідданих клієнтів» влади і різноманітний політичний мотлох статистів, корупціонерів і навіть кримінальних елементів. Без будь-якої політичної, світоглядної, і моральної позиції.

Їх антагоністами мають стати мажоритарії Західної України, Києва і ті демократи-опозиціонери, яким пощастило на виборців-громадян, що не проміняли свої ідейні переконання на гречку. Але їх зовсім мало 57 чоловік. І це лише 25% від усього мажоритарного корпусу.

Вкотре свою недемократичність і авторитарність показує пропорційна складова виборчої системи. Закриті виборчі списки із непрозорою системою їх формування, впливом на цей процес не членів партії і з’їздів, а декількох партійних лідерів, втаємниченість і несправедливість у підборі кандидатур, кумівство і сімейність політичних прислужників «вимили» із парламенту професіоналів і політиків-патріотів. Безпринципна боротьба проти внутрішніх «конкурентів» та потенційних політичних лідерів перетворили їх в прибутковий політекономічний бізнес. Повністю припинено партійне будівництво. Особливо за межами столиці. Реально зникла внутрішня конкуренція. Перш за все інтелектуальна. Нові, навіть не креативні чи інноваційні ідеї, розчавлені містечковими дискусіями, відкритим невіглаством і телевізійними колективами неофітів разом із жрецями Мельпомени. Клятви на Біблії, крові і дітях не допомагають. Резонансна втеча від Арсенія Яценюка на старті роботи нової ВР сім’ї із двох тушок Тапалових засвідчує нікчемність персональних зобов’язань. У тому числі й поважних політпартійних лідерів. Можливо, це тільки початок нового витка ідейної кризи опозиції, яка так, поки що, і не відбулася. З огляду на її запит розгубленим суспільством.

Спробуємо взяти декілька уроків політичного виживання у нових реаліях.

Перший. В парламент не пройшов корпус законодавців, здатний до ініціативних, прогресивних антикризових дискусій і реформ. Ні партія влади, ні тринеєдина опозиція в час виборів і перед присягою українському народу, чи в час її колективної формалізації про програми законодавчих, політичних, економічних, соціальних чи адміністративних реформ, не згадували. Навіть всуї.  В кращому випадку говорили або робили те, що хотів в даний момент почути чи побачити виборець. «Януковичу – імпічмент», «Юлі – волю», « в «морду» адептам «руського яpыка». Партія влади у своєму голлівудському прес-центрі жодного разу (!?) не продемонструвала мозковий штурм проблем розвитку і стратегій виходу на його новий рівень. Як мінімум, подолання глибокої національної кризи. Опозиція обмежилася мітинговими постпорамаренчивими «сліпими» гаслами, діючи непослідовно, протирічно і неефективно. Навіть спільної заяви опонування, опору пануючій регіональній еліті в грубому нехтуванню нею суспільних цінностей і стратегії боротьби за владу, вона не спромоглася зробити. Наприклад, в Харкові за час виборчої кампанії опозиція провела аж…. три брифінги: два за участю лідерських київських груп, а один – кандидата від БЮТу, залитого  зеленкою О. Кірша. Мінімум журналістів, мінімум суспільної цікавості.

      Кон’юнктурщина, бездіяльність, непрограмність  скинули на парашуті в єдиний вищий орган українського народу не професіоналів, освічених організаторів і політичних спеціалістів, а членів кланів, довірених консільєрі і різноманітних власників бізнесу.

Тому, другий. Він є важливим для розуміння політичної суті парламенту. Абсолютна більшість його членів є прямо чи більш завуальовано,  представниками крупного і великого капіталу. Таким чином в законодавчий орган привнесені закони економічного ринку, закони накопичення капіталу. Вони вже знищили принципово іншу політпартійну конкуренцію, замінивши  її економічною в межах класичної марксової схеми: «товар – гроші – товар». Тому, «покупка тушки» скоріше в цих умовах є нормою, аніж відданість ідеї і вірність політичним зобов’язанням . Ми мусимо з вами чітко нарешті усвідомити, що бізнес апріорі не може бути в опозиції до влади. Ніде і ніколи. Найбільше української. Депутати – бізнесмени від опозиції, якщо й не перейдуть у ПР за винагороду або під тиском втрати бізнесу вийдуть із фракції, то неминуче будуть в тій чи іншій формі вимушено співпрацювати із владою ховаючись за «незалежністю» і конфліктом із керівництвом.

    Слідкуйте. Це видно неозброєним оком.

    Найбільша проблема - це легітимізація таким чином корупції. Зрощення влади і бізнесу легальними виборами створює її найбільш небезпечний симбіоз – політекономічну корупцію. Це дозволяє президентській владі легко маніпулювати парламентом і повністю контролювати законодавчий процес. А це означає, що й політичний. Відкриті і таємні нитки і ниточки густими комунікаціями простяглися від Банкової до сесійної зали.

     Третій. Песимістичний. Рівновіддаленість владного і опозиційного депутатських корпусів від українського виборця. Влада приречена. Перш за все неминучим і стрімким заглибленням у вир кризи. Опозиція з виборцем не працює, немає з ним діалогу, не мобілізує його для протесту. Попри рейтинги, громадяни у своїй більшості зовсім не готові публічно-мітингово підтримувати ані владу, ні опозицію. Правда, у влади є одна досконала перевага – адмінресурс.  Він спроможний організувати й мертвих для її підтримки. Опозиція ж у реальному опорі владі не може спертись навіть на 10% своїх прихильників. У тому числі й «ядерних». Справа не в апатії і стомленості її виборців. Їх недовіра – наслідок безідейності опозиції, її непослідовності, нездатності до дієвого супротиву, пасивності і, навіть, постійних незрозумілих хитрощів, внутрішніх маніпуляцій. Це нарощує скепсис електорату і масових «противсіхів». Чи може пояснити три неєдина опозиція мету бурхливого руко протесту при відкритті першого засідання Верховної Ради нового скликання, якщо влада так легко і з демонстративного значущою перевагою спокійно, з першого разу обрала спікера і прем’єр-міністра? В опозиції не виявилось навіть свистка, аби туди вийшло повітря.

    У той же час влада й опозиція спільні в політичній самодостатності. Кожен переконаний, що в певний час і при певних обставинах за ними «підуть маси», перевірені для перемоги.

      Влада-опозиція ставлять перед собою одну й ту ж надмету – до 2015 року мобілізувати під своїми гаслами максимальну кількість виборців. Достатню для переконливої перемоги свого кандидата. Лідер влади вже відомий – Віктор Янукович. Реально він уже розпочав виборчу кампанію. Натужний скрип мозкових звивин його чисельних політичних консультантів і різномастих технологів відчувається не тільки в інформаційно-політичному просторі України, але й за її межами.  Єдиного кандидата в президенти опозиція немає. Усі зарились в окопи і чекають нервових зривів своїх «конкурентів» або підписання сепаратної угоди з президентом. Спроба зніяковіло, опустивши очі, висунути «соратниками» в’язня сумління Юлію Тимошенко, наштовхнулась на опір інших, своїх кандидатів, які вже міцно осідлали коней парламентських фракцій, і добре підготовлений дискредитацій ний артилерійський вогонь Банкової.

    На відміну від монолітної влади, опозиція зовсім не готова до об’єднання і традиційно «тримає дулю в кишені». Кращий момент – входження у парламент, втрачено. Виглядає так, що за пасками шароварів  її трьох поводирів вже стирчать розмальовані булави. Боротьба за лідерство може бути довгою і втратною для опозиції. Віктору Януковичу симпатичні усі троє. Але готувати від буде собі у якості суперника лідера «Свободи», яка виписала собі квиток на війну чим налякала навіть Євросоюз. Вчора вона показала професійну готовність до неї, ще не знаючи, що Європарламент вже виставив їй червону картку. Вона програла, ще не почавши свою реальну політичну історію.

         Президент боїться тільки виклику Тимошенко. Психологічно і стратегічно. Поки що. Тому, жоден з букмекерів не приймає ставок на можливість її реабілітації і, навіть, амністії чи помилування до 2015 року.

        У будь-якому разі опозиції треба нагально вирішувати дві взаємно поєднані задачі: відновлювати й шукати широку довіру виборців як на Заході, в Центрі, так і на Сході-Півдні, і домовлятись із зростаючою армією «противсіхів». Опозиція мусить увідомити, що саме вона їх породила і вигодовує своїми рефлексіями і безідейністю.

     Це неможливо. Якщо не вирішити наступні два завдання: об’єднатись в один національний  опозиційний фронт з єдиною, підтриманою суспільством програмою, і висунути вже у наступному році єдиного кандидата в президенти. Саме цей момент, а не результати президентських виборів, буде істинною перемогою опозиції і виборців. Правда, для цього потрібно зробити те, що ніхто до цього часу зробити не зміг – професійно взяти на себе відповідальність за долю України і публічно відмовитись від особистих і корпоративних амбіцій на владу. Подолати у собі вікову хворобу, якою на пострадянському просторі найбільше і найтриваліше хворіють українці. Особливо їх самозвані чи наказні лідери. Проте, антидота від неї поки що немає.

     Потрібно, якимось чином, перейти від важкого синдрому боротьби за владу і її вузького використання в інтересах пануючих еліт, до боротьби за державу. Як національну ідею українців. Європейську і прогресивну. Із реальним розподілом влад, конституційною системою стримувань і противаг, домінуючими верховенством права, рівністю в доступі до усіх спільних ресурсів, гарантіями свобод, справедливого правосуддя, захисту природних прав. Звичайно, мова має йти, таким чином, про своєрідне перезаснування держави українців, яка все більше згниває елітами і розбратом, іржавіє усіма механізмами управління нею.

     Ну, хоча би тому, що великороси будують «сильное государство» і закликають Україну через ЄвроАзЕс їм цьому сприяти. Пануючим і опозиційним силами варто почути президента Росії, який у щорічному посланні Федеральним зборам 12.12.12 року заявив, що « Россия веками развивалась как многонациональное государство - изначально так было, - государство-цивилизация, скрепленное русским народом, русским языком и русской культурой мы остаемся единым народом". Вспоминаю одну из своих встреч с ветеранами. Там были люди разных национальностей: и татары, и украинцы, и грузины, и русские, разумеется. Один из ветеранов, не русский человек по национальности, сказал: «Для всего мира мы один народ, мы русские…».

     Чи є відповіддю на цей та інші виклики українцям і їх державі романтична «Хартія вільної людини» моральних лідерів групи «Перше грудня»? Чи достатньо нам для побудови сучасної нації і її прогресивної держави «трьох простих думок» Хартії, які висловив від імені обраних  Євген Сверстюк: «відповідальності за своє життя», «мораль і духовні цінності ніколи не можуть бути відкладеними на завтра» і «ми будуємо те, що уявляємо, а отже, від глибини, масштабу  і творчого хисту нашої уяви залежить наше майбутнє»? Чи не пробуємо ми звужено, тільки для елітарного використання, переписати Всезагальну декларацію прав людини? Можливо, нам варто уважно прочитати і взяти урок у Великої Хартії вольностей короля Іоанна Безземельного 1215 року, яка стала основоположним конституційним актом Англії? Тим більше, в ситуації повної невизначеності майбутнього конституційного устрою України і безпрецедентної передачі практично необмежених законодавчих повноважень референдним ініціативам влади.

    Ми все більше накопичуємо питань, і все більше уникаємо відповідей на них. Розкидаємо каміння, але  й не думаємо їх збирати.

     Мужня і, по чоловічому, тверда як криця Тетяна Чорновіл сильно переживає, що на парламентських виборах її «програш –є ганьбою».

     Не приховую, що й своїм програшем у 176 Чугуївському виборчому окрузі був деморалізований. Найбільше тому, що в «мажоритарці» обраний депутатом той, яка в середині дев’яностих професійно займався кримінальною діяльністю  з чисельними жертвами, а експертно-журналістським середовищем підозрюється в причетності до смерті Євгена Кушнарьова. Окрім цього, у суспільній думці він чітко закріпився як «антидепутат» зі всім набором «страшилок» для виборця. Я не вірив, що це могло статися, бо воно не могли статися ніяк. Тим більше, що за два скликання, з 1998 по 2006 роки, перетворив п’ять регіонів цього округу в успішні соціально-економічні суб’єкти, створив цілу низку, ефектно працюючих ще й зараз, соціально-культурних і громадських проектів, постійно працював із великими кількостями виборців, територіальними громадами. Був з ними віддано чесним, відкритим, доступним і надійним представником у вищій владі.

     А у 2012 році я побачив зруйновані заводи, фабрики, хлібопекарні, закриті сільські лікарні й «малі» школи, вщент зруйновані дороги, «безпредел» міліції і орендаторів, масове безробіття і здирництво, сімейні бюджети в розмірі 1200-1600 гривень на сім’ю із чотирьох чоловік, алкоголізм і наркоманію, безнадійність і зневіру у всьому.

       Мені здавалось, що виборці будуть боротись за переміни і здатні відстояти свою позицію. Не дивлячись на тиск адмінресурсу, який традиційно є найбільш впливовим учасником будь-яких  виборів. І вони про це постійно говорили, та мріяли. На всіх, без виключення, зустрічах.  

      Помилився. Виборці, які завдяки моїм зусиллям, отримали майже на 70% доступ до газу, до гарантованого безоплатного лікування, до прямої розмови з регіональною і центральною владами, до цілої інфраструктури політичного захисту їх прав і свобод пасивно і байдуже віднеслися до захисту своїх інтересів. Інші, під страхом залякувань, із користі чи внаслідок алкогольної залежності, німо й глухо стали маріонетками в руках цинічної влади.

       Найменше я прорахував готовність влади до дій за межами Закону. До безпрецедентно зухвалої, наглядної фальсифікації результатів виборів. Усі ДВК були під невсипним і жорстким контролем влади. Вона й не ховалася. Члени комісій не рахували й не оцінювали бюлетені, а виконували контрольні цифри, доведені задовго до завершення виборчої кампанії губернатором.

      Таким чином, я боровся за підтримку виборців, а проти нас щодня працювала системно збудована, безжалісна, без  почуттів і емоцій, без оглядки на виборче право і свободу волевиявлення, цинічна  і потужна машина.

       Чи можна було їй протиставити якусь більш досконалу технологію або ідеологію?

      Мене не покидають сумніви й до цього часу. Але, думаю, що адекватних і спроможних до конкурентного протистояння політичній системі адмінресурсу, можливостей і інструментів немає. І в оглядний час не буде. Поки в країні не будуть встановлені надійні принципи і правила демократії. Поки виборців не прийдуть представляти партії із ціннісною орієнтацією і чіткими принципами та політичною порядністю. В абсолютній більшості усі функціонери опозиційних партій, як і їхні представники у виборчих комісіях, співпрацювали із владою. Брали гроші у двох сторін.

     Реставрація реакції, стрімкий відкат від демократичних процедур у виборчій кампанії цього року орієнтують тільки на песимістичний сценарій розвитку подій. Здається, з цим погоджується й Захід. Він різко збільшив кількість непозитивних месиджів для України за останні дні. При цьому, до цього часу не зробивши жодних офіційних висновків щодо результатів парламентських виборів в Україні. Хоча він вперто бореться за Україну. Тому в резолюції Європарламенту від учора він висловив жаль, щодо невідповідності парламентських виборів в Україні низці міжнародних стандартів. Ще раз м’яко обтічно, плутано і дипломатично неперевершено. МЗС розцінив резолюцію як «готовність до подальшого поглиблення співпраці з Україною, особливо підписання Угоди про Асоціацію».

      Найбільші емоції у мене викликали моральні національні лідери та культурно-духовна еліта, політтехнологи разом із командами регіональних партійно політтехнологічних груп.

     Українська інтелігенція усунулась від дискусії про суть і значення вибору українців 28 жовтня та не виступила ідейно-духовним поводирем для розчарованого і розгубленого суспільства. Вони вважають чомусь, що це виключна царина партій. Але вже доконано, що політичні партії, а точніше їх власники, цю мету перед собою не ставили. Навпаки, старанно її «обходили». Тому, хоча виборча кампанія й була чорно-біла, «свій - чужий», «наші – вороги», вона не усталила ніяких важливих ідей або цілей, котрі би стали основою дискусії в громадянському суспільстві перед початком президентської кампанії.

      Масові контори політичних консультантів, вірніше – політтехнологів, обмінювали усі можливі, - від старих і сірих до відкрито брудних, -  технології на гроші. Великі і ще більші. Вони зовсім не турбувались наслідками їхніх «чорних піар-диверсій» і не пропонували ніяких ідеологічно-програмних ресурсів для виходу на іншу траєкторію самої філософії виборів. Деякі такі контори одночасно працювали на десятки мажоритарщиків, і декілька партій.  Часто з протилежних ідейних таборів. Як  наслідок, майже ніхто не визнав себе переможеним. Але захистити кампанію від фальсифікацій вдалося тільки у десятку одномандатних округів. Завдяки, перш за все, громадянській позиції виборців і важкій польовій боротьбі центральних партійних штабів.

      Місцеві партійні групи, хоча й треновані у багатьох виборчих кампаніях, найчастіше були банальними заробітчанами, а не професійними членами виборчих команд. Я це спостерігав на Харківщині. Мій центральний харківський штаб не уник проблем, спокус і постійної корекції будь-яких планів із страхом перед владою та погонею за бюджетом. Мене, як солдата-новобранця, чомусь весь час заставляли вивчати електоральну історію 176 В.О. за 2004 рік, складену штабом «Нашої України». Тоді рейтинг ПР тут був біля 80%. Але найбільше розчарування – начальник штабу Віталій Маляренко. Досвідчений, харизматичний, інтелектуал. Із незмінною посмішкою і феноменальною здібністю до загальних, абстрактних відповідей та безперервною участю в партійно-політичних переговорах «в моїх інтересах» із різноманітними місцевими опозиційними групами ОО «Батьківщина» та різноманітними й маловідомими громадянами. У суботу і неділю він не працював. На зв’язку його не було. Найбільш конкретним і професійним він ставав при обговоренні бюджету. Діяв відомий принцип: «стулья можно и вечером, но деньги вперед».  Двічі за виборчу кампанію встиг відпочити: в Туреччині і Криму. Потім ми його по два тижні виводили із важкої алкогольної коми. Штаб мовчав якби в домі був мрець. За вісім днів до дня голосування він третій раз пішов доріжкою старого Кайдаша, хоча дійсно талановитий лікар Богдан Г., який провів десятиденне ефективне лікування пана Маляренка, прогнозував, що він витримає аж до 1 листопада.

    Лише зараз я зрозумів, чому програв «мерські» вибори Арсен Аваков, який колись навіть дав цьому «ловцю лохів» квартиру у новому будинку.

      Ви запитаєте, навіщо я про це. Не знаю. Це було. Не хочу втікати від правди. Хоча й не буду вам усю її оповідати. Врешті, вона не особиста. З неї складається світ, у якому ми щодня живемо.

     Я не жалкую про участь у виборах до ВР у 176 Чугуївському окрузі. Я не міг не балотуватись. Надто велика історія моїх стосунків із цією особливою і красивою частиною Харківщини. Мене супроводжували зради близьких людей, люта війна зі мною колишніх моїх друзів і вихованців, брехня вчорашніх партнерів, байдужість тих, хто постійно користувався моєю підтримкою. Зараз, мені здається, від цього я став зрілішим і сильнішим, ще більше громадянином.

    Моє спасіння, попри те, жило в сімї. Дружина, хлопчики не покидали мене ні на мить. Їх дух, віра у мене закачувала в м’язи адреналін, а в мозок - рішучість. Я провів 110 зустрічей у сотні населених пунктів. І ні разу не спізнився.

     Не розглядайте вибори як тільки спосіб прийти у владу. Це світоглядний вибір. Якщо ні, то ви будете задоволені нинішнім законодавчим корпусом України і їх щоденним театралізованим дійством. Воно буде захоплювати вас сюжетами політичних мильних опер разом із такими ж різноманітними ток-шоу і, навіть, …футболом. Бо це єдиний, нероздільний український світ, в якому одні, навіть протилежні, процеси по якихось своїх, ще не описаних законах, перетікають в інші. І там починають жити своїм викривленим і дивовижним життям. Не схожим ні на яке інше.

     Не вірите? Подивіться ці футбольні епізоди. Можливо ви їх вже бачили. Це кліпи двох різних футбольних світів - один наш, український, а другий – правильний, про який ми можемо тільки мріяти у наших кольорових, калинових снах.

    Поки в Україні не буде демократичних виборів, не буде й справжнього футболу. Навіть, якщо бюджет команди буде більшим, аніж у «Реала».

    Правило Fair play є невнормованою традицією чесної гри з вікторіанських благородних часів. Воно заперечує перемогу будь-якою ціною. Тому належить не лише футболу, але й політиці. Бо наш футбол і є політика. 

    Це остання Післяхроніка.

    Настав інший час. Потрібні нові ідеї. 



Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Гости Корреспондента
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.