Пастка для Президента.

26 января 2013, 07:27
Політичний експерт
0
4337

Україна була би успішною демократією. Але Ющенко поступив як істинний українець – підтримав на виборах свого колишнього опонента і ідейного ворога.

24 лютого 2010 року, за день до інавгурації, Віктор Янукович сказав мені: «Я буду найкращим президентом України. Повір.» Щось змусило мене повірити. Я прийшов до нього у кабінет на останньому поверсі партійного Липського особняку із заявою про звільнення. Бо був призначений на посаду президентом Ющенко. Після тривалої і дружньої розмови,  я, за короткий термін і на його прохання, підготував три великих стратегічних записки. Відповідей я вже не отримав. Можливо, вони так збентежили оточення четвертого президента, що апарат РНБО, а за ним і сам конституційний орган, були відправлені у безстрокову відставку.

    Політичний курс і стратегія національної безпеки були обрані принципово інші, аніж пропонувала робоча група Радбезу на чолі зі мною.

    Час, без скрипу, швидко почав розвертати країну на 180°. Голосно тільки грюкали двері, які нова українська влада закривала на Заході і в Москві. Був зруйнований, прийнятий всім суспільством, внутрішній компроміс. Він реально перетворив українців в єдину націю із претензією на історичну самосвідомість, здатну до самоаналізу і змагальної демократії.

   Для цього були причини. Збігнєва Бжезинського у 2007 році, як закоханого хлопчиська, переповнювали емоції: «За неймовірно короткий строк Київ побудував демократію і почав швидкий рух у Європу. Час взяти в дорогу молодшого брата – Москву». Разом із лідерами і філософами Заходу він вважав нас «частиною універсальної політичної культури демократії, тобто здатності погоджуватись, не погоджуватись і гостро дискутувати, але –  в рамках цільноміцного конституційного прогресу».

   Уже в 12-му цей глобальний медіум був невимовно сумним і глибоко розчарованим. Президентом Януковичем. Він як і я повірив йому. Тому не приховував емоцій. «Президент Янукович… приємно здивував усіх тим, як він працював: стабільно і правильно орієнтувався між Заходом і Росією. Але переслідування особистих ворогів – це питання все зіпсувало. Країна, що має політичних в’язнів, не може бути кандидатом до вищої Асоціації із Європейським Союзом». Це, якщо хочете, позиція США і ФРН. Меркель, що має величезні шанси цього року залишитись канцлером рульового Європи, напередодні Євро 2012, назвала, у той же час, Україну і Білорусь країнами «диктатури і репресій». Навіть перший інтелектуал світу Генрі Кісінджер, який мав світський раут із нашим президентом у «сніговому університеті» Давосу, перейшов у стан опонентів чинної влади. Хоч ще недавно, в Мюнехені, коли ще не усі двері для глави держави були закриті і ключі від них зберігала Хілларі Клінтон,  виступав відданим Україні бойскаутом. Він був останнім впливовим нашим адвокатом між Заходом і Росією, якщо не вважати на риторичні заяви його варшавських земляків і кволі думки з цього приводу деяких прибалтійських лідерів. Вони, швидше адресовані не Києву, а Кремлю, який, на їх розсуд,  точить зуби «для неоколонізації України».

    Біда вся в тому, що ми самі щодня створювали для світу ілюзію про «залізних господарів Донбасу», необхідності сильної, зацентрованої на Банковій влади, твердого порядку і керованості усіх процесів розвитку. Протестуючи таким чином, проти інфантильного Ющенка і його «любих друзів». Ще учора ми протестували проти поміркованого, з чисельними компромісами, авторитаризму Кучми. А вже сьогодні чекали  приходу жорсткої одноособової влади.

     До цього часу, навіть ті, хто відчайдушно намагається протидіяти швидкому занепаду демократії, не припиняють зловтішатись над глибоко страждальною і нещасною Юлією Тимошенко. Вона позбавлена будь-якої можливості відповісти чи виправдатись. Суспільство зав’язало очі, забуло про  різноголосся демократії і напхало у вуха вату. Згадайте Бжезинського.

    Вслід за демонтажем стража національної безпеки і оборони – РНБО, було, одним розчерком пера людей в червоних мантіях і важкими ритуальними діадемами на шиях,  зруйновано суспільний договір – Конституцію. Вона була  компромісом між Ющенком і Януковичем 2004 році. Коли президент присягав на ній три токи тому, тримаючи праву руку на її коштовному тисненні, ліва вже збиралась викинути її на смітник. Різкий вихід за межі своєї відповідальності, компетенції Конституційного Суду, перевищення його повноважень відкрив  дорогу до стрімкої перебудови держави і безмежної імпровізації правлячої еліти.

     Президент пересів на самий верх нової владної піраміди. Усе, що він хотів  робити – виголошувати керівні месиджі, обов’язкові до виконання партійно-бюрократичною відданою машиною, і тіснити самовпевнених олігархів на економічному полі. Завдання було логічним і простим: бути першим в державі. В усіх вимірах. Цим користувались  в епоху добуржуазних революцій усі, без виключення, правителі  європейського континенту. М’яка автократія. Джерелом  і носієм  суверенітету враз став обраний 48,95% виборців президент. Таким чином, повністю була зруйнована система механізмів балансів, які забезпечувалися конкурентністю  та розподілом  повноважень влад. Тріснула, розлетілася система стримувань і противаг, яка унеможливлювала пряму політичну диктатуру. Виконавча, судова і законодавча влади  стали втрачати політико-правову легітимність і інституційну самостійність. Усі функції по стратегії їх діяльності були достатньо показово змінені, переведені в адміністрацію президента і максимально політизовані.  Головним стало не виконання належним чином конституційних повноважень і їх незалежність, відкритість та професійність, а особиста відданість, здатність до безумовного виконання замовлень «керівництва держави». Зате ми отримали міцну централізовану владу. Місцеві  партизовані органи влади стали лише виконавцями її волі.

     Законодавець «скинув» із себе верховенство права як обтяжуючі нову силу обладунки. Законотворча діяльність втратила політичну змагальність, програмність, системність і мету. Виборці, раптом, стали маловпливовим електоратом. Швидка люмпенізація, тотальне маніпулювання свідомістю відсторонили їх від будь-якого серйозного впливу на управління державою.

     Одночасно, до президента перейшла й уся відповідальність. Пастка відкрилася.

    Але, сп’янілі від успіхів його політичні кутюр’є, цього не помічали. Захід розгубився. Він почав переминатись з ноги на ногу  на українських граблях. Його складні бюрократичні механізми загрозливо заскрипіли, розвертаючись від України.

   Щасливий від компліментів західних лідерів, президент несподівано для усіх підтримав рішення арештувати свого головного суперника - Леді Ю.. Та, стрімко втрачала довіру у помаранчевого виборця. Віднайти креатив для її повернення, ще міцний політичний штаб, вже не міг. Арешт Луценка виглядав як помста донецьких. Вони навіть не зрозуміли, як швидко народили двох мучеників і майбутніх національних героїв. Для просвітленого Заходу, найперше. Тяжко хворий невдачею майдану і нікчемністю помаранчевих лідерів внутрішній світ українців розгублено сховався на кухні. Звідти, разом із різнокаліберними журналістами, безстрашними блогерами і цілою армією тролів почав свою  революцію у віртуальному просторі Інтернету. Але без Юлі і Юри, ігноруючи Арсенія і К°. На вулицях міст і в головах, раптом постарілих пассіонаріїв, запанували «противсіхи».

      Меркель, яка від імені Німеччини, взяла на себе відповідальність за подолання тяжкої економічної рецесії Європи, напевне, відчула себе винною. Можливо, навіть,  і особисто ображеною за показовий арешт і суд над Тимошенко по газовому контракту. Саме він спас Євроунію від замерзання. Природного і політичного. Москва, тоді, закусила вудила і не відступала. Тому, саме підтримка «залізного» канцлера, а може, як кажуть, і її особисте прохання, дало таку рішучість українському прем’єру. Вона вилетіла у Москву не тільки без належних президентських директив, але й не повідомивши про це Ющенка. Думала вернутись із Москви президентом, якого заслужила. 

     Європа не хотіла газового конфлікту із Росією. Та ж,  в силу історичної природи, не могла вже зупинитись. Цугцванг. Так потрібна двом сторонам дружба могла змінитись тривалим протистоянням.

   У багатогодинній зустрічі із Путіним, один на один, Тимошенко  домовилась, жертвою України, про єдину можливість подолання загрозливої геополітичної кризи. Це зруйнувало план Ющенка «дотиснути» Москву із допомогою ЄС, але відновило довіру у всіх сторін. Якби тоді президент і прем’єр могли подолати власну кризу і амбіції на першу владу в Україні, сьогодні ми мали би принципово іншу ситуацію. Україна була би успішною демократією. Але Ющенко поступив як істинний українець – він підтримав на виборах свого колишнього опонента і ідейного ворога.

    В.Путін, підписавши контракт після висновків його юристів про відповідність міжнародному і національним законодавствам, мусить також жити з відчуттям особистої провини перед цією тендітною жінкою, що страждає у в’язниці, в яку перетворена Харківська залізнична лікарня. Йому важче. Він як офіцер і юрист гостріше відчуває несправедливість.

       Європа, по суті, згорнула діалог щодо Угоди про Асоціацію і Зону вільної торгівлі. Терпеливо чекає перемін. Але усі роблять вигляд, що цього не сталося. Це зірвало швидкі процеси євроінтеграції для України, які вже розпочалися, припинило потік західних інвестицій та кредитної підтримки МВФ і Світовим Банком. Росія, не звернувши жодної уваги на супервигідні їй Харківські угоди, вийшла із стратегічного партнерства із Києвом і зосередилась на цивілізаційному проекті ЄвроАзЕсу і створенні Митного Союзу. Двосторонні стосунки, які в абсолютній більшості були ініційовані Україною, все більше наштовхуються на кам’яну стіну відчуження і несприйняття. Президенту пропонують неможливий для нього вибір – Митний Союз. Підписання угоди з ним миттєво  розколе країну. Аж до непрогнозованого громадянського протистояння.

   Тоді він назавжди перестане бути президентом великої євродержави.

      Пастка закрилась. До того ж Україна увійшла в льодовиковий період. Самодостатніх ресурсів розвитку немає. Президент так і не став центром національної консолідації, культурно-історичного, економічного й політичного відродження. Довіра до нього персонально і його політики невпинно падає і наближається до своєї точки біфуркації.

   Висунення чергових і надважких звинувачень Тимошенко погіршить ситуацію персонально для президента. Пам’ятаєте, він несе відповідальність за все, що відбувається в державі. Це анатомія особистої влади.

     Якщо Захід і Владімір Путін до цього часу розраховували, що Юля по  політичній амністії, яку обіцяв президент ЄС і США, або, навіть, по умовно-достроковому звільненню, вийде на волю і прийме участь у виборах президента у 2015 році, то їх план провалився. Вона буде сидіти. Не менш, як до 2020 року. Або, як граф Монте-Крісто, втече через підкоп з харківської лікарні. Між іншим, її колись обов’язково можуть назвати її іменем.

    Європа, зважаючи на бурхливу реакцію МЗС Франції, здається, відчула, що її вдарили по правій щоці. Підставляти ліву вона вже не буде. Впливових світових адвокатів у президента, як показав вакуум навколо нього в Давосі,   не залишилось. Ситуація може прискорено погіршуватись. 25 лютого у Брюсселі, на саміті Україна – ЄС, президент може попасти на Високий Суд. Або він прийме від нього до виконання щось схоже на ультиматум, або попаде в жорстку ізоляцію. Рано – чи пізно вона закінчиться персональними санкціями й іншими неприємностями. Під тихі аплодисменти Росії. У Митному Союзі у неї для України вже є президент.

      Пастку міцно прив’язали до короткого ланцюга. Вірогідно, у цих умовах, при повному ігноруванні цінностей та принципів західної демократії українською владою, Угода підписана не буде. Міф, що вона на її основі, неглибоко інтегрувавшись в ЄС, буде змушена діяти згідно його правил, швидко розвіюється. Захід також, починає розуміти, що влада навіть і не думала реалізувати домашнє завдання по виконанню необхідних критеріїв щодо гармонізації своєї політики із Унією.

     Як і розсіюється міф, що при відмові від  Угоди з боку ЄС президент Янукович швидко вступить в МС.

     Справа у тому, що Україна в останні два роки не проводить жодної ні економічної, ні соціальної, ані інституційно-політичної реформ. Готуючи, в стилі президента Кучми, швидку зміну Азарову, президент нещодавно назвав виконання на 25-35% намальованих Урядом реформ, саботажем. Хоча ще на недавньому Стамбульському саміті він же, з пафосом, говорив, що розгорнуті «реформи вже відобразились на зростанні української економіки і, не дивлячись, на непросту економічну ситуацію у світі». За два попередніх роки впали до критичних меж усі рейтингові показники сукупного розвиту України. Не варто й копатись в цифрах і складних лабіринтах макроекономічного і макрофінансового аналізу. Повідомлення рейтингових агентств нагадують «сводки» інформбюро 41-го року. 

     Україна остання - 161 в рейтингу економічних свобод (свобода бізнесу, торгівлі, показники податкової системи, власності, фінансів і праці). Ми в найбільш слабкій групі «подавлених» економік. Нас обійшли навіть Ліберія, Ефіопія, Бурунді, Того, Сьєрра-Леоне, Білорусь, Ангола, Лесото, Аргентина. За нами –  тільки Узбекистан, Карібаті, Чад, Соломонові острови, Східний Тімор і Республіка Конго. Дальше – невільні економіки Ірану, Екваторіальної Гвінеї, Бірми, Ерітреї.

    При цьому, розмір «відкату» у сфері державних закупівель виріс за останній час у три рази і досягає 60%.

      У минулому році Україну панічно, покинули сім банків з іноземним капіталом, а решта зайнялись чисткою своїх портфелів. Пішли би й інші, але дефіцит покупців і низька ціна банківських капіталів дещо пригальмувала їх втечу. Репатріація капіталів стала масовою, як і експорт грошей.

     У рейтингу свободи з 2008 по 2012 рр. у нас відбулося найбільше падіння демократичних показників. Ми випередили Руанду і Гондурас, які ніколи й не думали про євроінтеграцію.

      За останні два роки різко погіршилась ситуація у сфері протидії корупції. Україна попала в число однієї із найбільш корумпованих країн світу: 144 місце із 174.

      Ми завершили 2012 рік із нульовим ВВП. Прогноз ЄБРР на цей рік невтішний – ріст ВВП буде не більше 1%. Це стартовий оптимістичний сценарій. Реальність може бути набагато гіршою. У той час, як у Східній Європі він зросте до 3%, а в Росії – 3,5%. Уряд продовжує читати мантру про 3,5% зростання.

      З України йдуть інвестори. Кристіан Шьоненбергер, посол Швейцарії, пояснює це залежною судовою системою. У дійсності, економічна система України втратила ринкові принципи  і не дотримується правил рівної конкуренції. Громіздкий бюрократичний апарат, що постійно чисельно зростає, здійснює ручне, корупційне регулювання ринків і бізнесу. Держава реально припинила кредитування економіки, а вмонтування НБУ в політичні процеси минулого року обвалило його валютні резерви майже на 23%  - до 2454619 млрд.$. Всесвітній банк прогнозує на цьому тлі девальвацію національних грошей в найближчий час до 8,7 гривень за 1$.

    Політичні партії і фракції влади в парламенті блокують будь-які антикризові законодавчі ініціативи і реформи, демонстративно лобіюючи преференції своїм власникам. Бюджет перетворився на гігантську споживчу касу взаємодопомоги, втративши останні інструменти розвитку, інновацій, та захисту національного товаровиробника. Стрімко, на тлі найнижчих в ЄС і СНД темпів економічного росту, збільшуються витрати на державне споживання разом із покриттям величезного дефіциту пенсійного фонду. Щороку вони вигризають величезну дірку у ВВП – біля 45%, що вже значно перевищило показники собратів із країн колишнього СРСР.

    Це без врахування ризиків повернення у цьому році майже шести мільярдів доларів тільки МВФ і непередбачуваної внутрішньої економічної стагнації, що наближається до критичних меж деградації державного розвитку. З’явилися системні ознаки глибокої рецесії. Падіння промислового виробництва продовжується вже вісім  місяців підряд разом із фондовими ринками. Несподівано почала падати і металургія – локомотив економіки, доля якої у ВВП складає до 33% і 66% експорту. Зниження метвиробництва минулого року склало 6,9%, а у світовому виробництві сталі ми опустились до 2.1%. Те, що президент називає «найважливішим досягненням економіки», - дефляцію за 2012 рік у 0,2%, - є як раз причиною  економічної стагнації, падіння ВВП і критичних проблем внутрішнього ринку, жорсткого стискування ринку грошей і обмеження споживання, дефіциту пенсійного фонду і поточного рахунку. Стрімко погіршується зовнішня ліквідність.

      Парадоксом на цьому чорно-білому пейзажі виглядають доходи десяти найбагатших українців, що в  більшості є членами одноособово правлячої партії. Вони постійно зростають і  складають на цей час 44.9 млрд. дол.. Це майже на 2 млрд. грн. більше дохідної частини держбюджету. Економіка стрімко падає, але сотня українців, стрімко збагачується, як свідчить журнал Forbes.

       Функціональна і системна нестабільність економіки та реальної політики позбавляють президента будь-яких можливостей розраховувати на вкрай необхідні кредити МВФ і СБ, притік зовнішніх і внутрішніх інвестицій. Залишається друкарський верстат та ігри по вилученню грошей у «хитрих» українців. Наприклад, масового випуску ОВДП, портфель яких у НБУ уже розпух на  111 23 млрд. гривень. Взагалі, для покриття держборгу уряду цього року десь треба буде ще знайти майже 130 млрд. гривень.

      Можна зрозуміти президента, який, зустрівшись в Давосі із неназваними, серед прибулих 2630 економічних і політичних керівників, «світовими економічними лідерами» і Клаусом Швабом – німецьким імпресаріо цього світського економічного шоу, та із 89 літнім, Генрі Кісінджером, раптом сенсаційно заявив: «Ми плануємо найближчим часом провести в Україні Саміт європейських країн і євроазійських країн, який дасть нам можливість долати ті виклики, які сьогодні є перед нашими країнами». Це спроба, разом із проектом зимових Олімпійських ігор, хоч якось зафарбувати геть потрісканий, із ознаками руйнування, політичний фасад своєї влади.  Ми ж очікували його виступу з планом антикризових економічних реформ та ідей розвитку системи плюралістичної демократії і модернізації держави. Як це зробили росіяни, які разом із  прем’єром Медвєдєвим, фундаментально, за участю 350 експертів, обговорили «три песимістичних сценарії економічного розвитку Росії».

    Наївні і недалекоглядні. Спочатку треба врятувати світ. З цим ні США із ЄС, Китаєм та Росією в Давосі явно не справляються.

     Попавши у пастку, треба найперше зрозуміти, чи можливо самостійно з неї вибратись. Очевидно, що в існуючих реаліях – ні. Отже, треба волати про допомогу. Поки не пізно. Бо пастку завжди хтось ставить. Мисливці або життя.

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Гости Корреспондента
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.