Реінкарнація

15 февраля 2013, 14:58
Політичний експерт
0
1889

Скільки років і зусиль потрачено на неї. А вона не зламалась. Перший духівник звинувачував її в чорному чарівництві. Другий, здається, боявся її.

    Розпалені думки. Ось, готові спалахнути, вибухнути в голові. Тонесенька шибка гірського кришталю залишками прохолоди ледве стримує панічні потоки нейронів. Чоло, здається, вже просочилось за крихку перегородку світів – бурхливого, стривоженого своєю історією і вічного, закритого напівтінями ликів його владарів та густою тишею. Очі міцно заплющені. Аби темрявою швидше пролинути у потойбіччя. Вони стомлено, через тремтячі віки і невідступну дійсність, вдивляються у глибину Дивовсесвіту.

     Чи власної пам’яті?

     Та ж чіпляється за уривки споминів, нездійснених бажань, ненависті, міцно сплетеної із самолюбством.

      Його гузне і ще сильне тіло незграбно осіло, мовби зморщилось під вагою незримої і всепроникаючої сили.

      Чи від страху?

       Він молотить дрібними молоточками десь-там, у глибині мозку. Не зупиняючись. Вже довгі літа. Усе пам’ятне життя.

      Ні, ні… Якісь кольорові спомини на мить зупинили мерзлу ріку, що котилася через нього, важкими перекатами. Десь там сходило чи заходило сонце. Інше.

       Дитинство. Добрі й теплі руки мами. Дотик у ніжному шепоті губ, що пахли свіжоспеченим хлібом і забутим домашнім затишком. Та то баба. Вона й була йому матір’ю. Втіленням жіночої страждальної терпимості, мовчазної відданості віруванню в неминучість красоти потойбічного життя. Бо це вже котилось невпинно злою долею. Його не любили, не приймали, виштовхували. Усі, окрім неї. Витираючи рукавом домотканої сорочки кров із розбитого обличчя, вона давала йому основні уроки життя.

    «Воно любить лише сильних. Будеш з ними, будеш панувати над іншими. Слабких завжди більше. Але треба бути сильнішими і від них. Не зважай ні на що, аби добитися успіху. Немає гріха, який не може бути відмолений. Терпи, чекай і не відступай. У тебе призначення».

      Чоловіків у сімї не було. Мужське начало дала йому баба. Страждаючи від їхньої спонтанної агресії і вічного егоїзму, вона вчила його бути ще більш жорстоким і женоненависником. Жінка – породжена з чоловіка для його задоволення. Вона не володіє його силою, розумом і призначенням. Її місце там, де вкаже їй господар. У неї немає іншої місії, як приносити насолоду і, в муках, народжувати синів.

     Баба щодня, поночі, у світлотінях скупої лампадки, клала вибілену попелом життя голову на лик Древньої Богоматері. Молилась і плакала. Плакала й молилась. Потім довго, одними темними лініями губ, розмовляла з нею. Йому завжди здавалось, що він чув два тихих голоси.  

      Коли він приніс додому першу здобич, вона вперше не плакала і всміхнулась старій, потрісканій липовій дошці на якій уже кількасот років тьмяно світилося обличчя Першоматері. Єдине, що вона не знала про його й першу жертву. А може саме за неї, з дивним спокоєм, довго молилась.

       Він силою волі розірвав важкі віки. У глухо зашторену, з масивними кам’яно-коштовними стінами, молебну жертовню десь просочились збуджені звуки.  Масивне склепіння в діамантових звіздах, такі ж колони, що незграбно вперлися у звідчату стелю, величезний жертовний камінь, привезений із нетрів Всесвіту, притисли їх до камінно-бронзового днища обителі Властителя. Він здригнувся. Із надією і відчаєм, з мольбою і покірністю древнього дервіша знову зосередився на прекрасному лику Древньої Богоматері.

        «Спаси і Сохрани. Дай Силу і покрай ворогів моїх. Будь оберегом і вкажи путь. Заступися. Не дай їм торжествувати наді мною. Сохрани обитель сію і мою владу над ними».

       Слова плутались, дивно змішувались. Від чисельних алмазів, коштовних рідкісних мінералів, дивовижних різнобарвних перлів і самих дорогих металів, з яких були мистецько відлиті шати Пресвятої Першоматері, по сферичним звідчатим стелям бігали дивні сполохи. Вони злітали чужими, прозорими живими істотами. Пробиті тінями перетворювались у символи – руни. Ті заплітались  у незнайомі письменні в’язі візерунків. Потім злякано розбігались у темноту. Раптом горіли у смарагдовому вогні звізд, які то спалахували, то згасали у хиткій темноті.

      Можливо то й були відповіді, яких він єдино чекав. Про які благав. Які би звільнили його від неминучої кровопролитної борні. Ні. Він не боявся крові. Звик. Вона його збуджувала, давала з нічим не зрівняне блаженство. Він молодів. Тоді очі наповнювались нездоланною жадобою життя. Навколишній світ тремтів під його поглядом, шагренево скручувався. Він відчував у собі силу, зрівняну, хіба що, з Вищою Істиною. Але зараз… Зараз… Усе змінилось. За його Обителлю кипить сила, яку здолати буде важко. Якщо взагалі можливо.

      Він панічно боїться смерті. Страх, холодним, тонким змієм повільно сочився по стомленому хребту і заповнював черево льодяним кришталем. Його олійна, змерзла волога розбудила, одерев’янілі від довгого коліностояння й забуті, ноги.

       «Це вже було. Не раз. Я програвав. Мене принижували і відбирали свободу. Але я вистояв. Бо ти була зі мною, Пресвята Першоматір. Ти відводила від мене смерть, сокрушала невдачі і боронила мене від невзгод та людської помсти. Ти була зі мною, коли я знищив усіх ворогів моїх. Але їх знову мільйони і вони всюди. Вони будуть стояти зі мною до живота. Не покинь мене. Стань біля мене. Як  стояла завжди».

      На темному звід-куплі із каменю древніх капищ, що мав перенести сюди небеса обітовані і древню силу Мудрих, знову нервово забігали барвисті ниточки-символи. Від важкого подиху злякано застрибали червоно-жовті полум’яні язички лампад і лампадочок, товстих воскових свічок і тонесеньких бурштинових свічечок, що прозоро світилися кольоровими фітільками. Важке й густе запахами медового воску, ладану й пахучої олії застояне повітря повільно зарухалось. Далеке багатоголосся емоцій стало чутнішим, лягло тонкими прошарками звуків між тендітними пластами пахучого диму і згуслої атмосфери.

        Він, на мить, підняв голову від великої ікони на малесенькому олтарі. Руки опали, торкнувшись кам’яного холоду підлоги. Це вернуло йому мету. Він знову гутаперчиво зм’як головою на тонкій шибці кришталю між мовчазною вічністю і пекучою реальністю.

      Руки нервово зупинились на тонкотканому пергаменті. Томос  на вищу владу. На вседозволене царствіє. Старці Старовітхого Непорушного Монастиря колись, таємно, Благословили його нею. Довго не згоджувались. Багато хто й відмовився. Інші промовчали. Бо мовчали завжди, звертаючись до Свого Властителя і Творця Всього Сущого просвітленими думками. Інші повірили йому і в його місію. Вони щиро хотіли, аби він здолав диявола, якого годував спільний страх. Істинні поборники ціломудрості і благочестія, залучені за усердні молитви до Святих Таїн вони були тільки людьми. Він і сам у це вірив. Але ще більше волав влади. Треба було помститись усьому світу, який довго його не приймав і ствердити себе. Як Закон.

    Він довго молився  тоді разом із відданою братією в окремій, найсвятішій печері. Йому здалося, що ікона Пресвятої Першоматері сльозилась а свічки самі по собі полумянились. У той час вона була ще в бідному вбрані. В якому ходила серед людей, народивши їм Всеспасителя і дарувавши їм його Милість та Любов.

     Старці повірили в диво. Яким і жили. Бо вже обрали. Монастир стояв тонкою перепоною й воротами одночасно між Едемом, що охоронявся кутим в лати Ангелом із вогненим мечем, і пекельною безоднею, з якої вже немає вороття.  В його тисячолітній тиші не було відчуття ні світу живих, ні світу мертвих, ні чуття  радісної любові, ні відчуттів страждальної печалі. Тут навічно  вселилась Молитва і Служіння.

       Страх відступив. Затаївся в могутньому загривку ще людини. Став там на свої невтомні чати. У будь-яку мить він стисне тугим оксамитом серце і знову запалить вогонь в голові.

       «Мені даровано владу, цей нарід і його державу. Я один знаю майбутнє. Без мене вони не поділять те, що й ділити неможливо – владарювання. За їх цінностями – тільки така ж златокористь і жадоба владувати. Ні в кого з них немає стрижня. Дух їх слабкий – натиснеш і тече з нього страх з готовністю служити. Влада має бути в одних твердих руках. Творець її ні з ким не ділить».

      Вогнепад думок остигав. Він вдячно, довго цілував і розігрілий кришталь. Старці все передбачили. Вони знали, що він не зможе усе ідеально виконувати. Бо ідеального світу не існує на землі. Та й немає гріха, якого неможливо відмолити. І він молився. Проте… Не каявся. Бо це був би прояв слабкості і легкодухості. А слабких не люблять. Не пам’ятав вже й Покаяльного Канону.

      Та й хто йому кинув виклик! Та, яка мала би першою уклінно  поцілувати  його руку. Дрібна й нікчемна! Вона вколисала не одного мужа. Але ж і билася з усіма. Донька Люцифера і Темної сили. Скільки років і зусиль потрачено на неї. А вона не зламалась. Перший духівник звинувачував її в чорному чарівництві. Другий, здається, боявся її. Не підтримував того фатального рішення. Бо якщо вона й представник Темних сил, то вони сьогодні нечисленно на вулиці і майдані.

     Потрібно почекати. Вони не вміють грати в багатоходову довгу гру на виживання. У нього Святий пергамент. Його силу вже перевірено. Здолати її неможливо.

     Він вспокоївся. Холодна й вузенька річка страху на спині висохла. Руки твердо взялись за золоті дуги мініатюрних крил ковчега. Та щось не давало  йому піднятись. Якась невідома, без дотику і проникнення в свідомість,  сила міцно скувала його. Вперше інстинкт відмовив йому.

         Дивно, але не було й страху. Раптом він побачив внизу, на колінах, могутнього складу і в царському вбранні, чоловіка. Той не рухався. Тільки з посинілих, складених двома ниточками, губ в повітрі зависли сірозакам’янілі слова: «Спаси і Сохрани». Два темноволосих Ангели, із пронизливими синіми очима, з чорновороненими, складеними аж до каменю, крилами поклали витончені руки з довгими пальцями йому на плечі. Потім, вийнявши із-під коштовних обладунків, підпоясаних тонкими довгими мечами, сурми приклали до темно-вишневих нецілованих губ.  Від незвичних їх звуків захиталось склепіння разом із мармуром колон. Яскраво разом спалахнули небозвідні зорі. Раптом - загасли усі вогні. Настала тиша.  Безмежно глибока і бездонно чорна. Потім спалахнула блискавка і загримів важкий  грім. Але й краплини дощу не пролились. Здалося, що це безмежний і дикий простір природи, а не коштовна особиста молитовна келія. Запахло гіркою хвоєю, змішаного із запахом іван-чаю. Десь далеко потягнуло димом, чужим, ворожим людським запахом.

      Яскраво загорівся простір навколо. Мовби перед Страшним Судом. Вогненний вихор не залишив ні предметів, ні їх тіней. Тільки по усіх кутках молитовниці висвітив коліноскладені чорні фігури застиглих у молитві чи від дива ченців. Знову наступила безформна і густа темінь. І тут же яскраво запалахкотіли яскраво-димні вогні лампад і лампадок, вистрілили вверх довгі й вузькі вогнені жала свічок і тонесеньких свічечок. Вони стали чорними. Втратились запахи.

     Усе змінилось. Стало байдужим і холодним. Кришталь, на дорогому сандаловому кіоті, густо затемнів. Світлого лика Древньої Богоматері вже не було помітно. Він важко піднявся. Важке тіло без душі стало легким і байдужим до його думок. Він не знав, що треба робити. Ніякого плану не було. Та й він не потрібний. Там, за дверима, його чекає на все готова армія помічників, перевірених людей, чисельна, до зубів озброєна охорона на чолі із відданими великим друнгарієм вілли, і легіони найманців. Вони вгадають самі усі його бажання. Як вгадували й до цього часу.

       А душа…. Навіщо вона їм. Та й йому вона була не в нагороду, а для випробування. Він його пройшов. Її переселили. На мить ця думка заволоділа його підсвідомістю, але швидко, байдуже покинула її.

         «Переселення душі дарують тільки після смерті. Я обраний. Для мене зроблено виключення. Душа зараз могла би заважати. Її потрібно було берегти для посмертного переселення. Зараз я вільний і грубе моє тіло сильне. Прийде час і я верну собі душу. Це довга гра для призначених».

      У глибокій печері, вимощеній ковдрою сухого дубового листя, висунувши між жовтими, та ще гострими, кликами довгого язика, спав величезний чорний вовк. Щось пронеслось у повітрі підземної хижої обителі,  підняло, та опустило звіра на його постіль. Він здригнувся і перелякано відкрив очі. У ту ж мить у них з’явилась усвідомлена рішучість. Хижий оскал набрав філософського виразу. Вовк, якось по-людськи, позіхнув і всміхнувся. Підставивши величезну, з бойовими кинджалами кігтів, лапу під голову, знову заснув. У лісі надовго запанувала тиша. Далеко, далеко було чути гнівний і наростаючий водоспад людських голосів і звуки барабанів. Вони ставали все голоснішими й голоснішими, відбиваючись луною від застиглих небес. Енергія пробуджених людей, що готувались до священної битви за свободу, змусила зашуміти древній ліс. Він схвильовано зашелестів весняним тонким листям, заскрипів приснулими зимою зволоженими стовбурами, збуджено захитав ніжно-зеленими, соковитими коронами. Він любив свободу. Воля була його рідною стихією. Навіть тоді, коли розгнівані нетерпимістю і протиборством людей, грізні небеса кидали громові блискавки і зливали на нього усю свою вологу. Тоді він, в шаленому аркані,  скидаючи гілля і листя, рвався назустріч стихії, пив веселками воду із стомлених небес і тягнувся-тягнувся зеленими шатами до небесного світила. А воно, золотим теплом підтримуючи його, всміхалось. Потім, одягнувши на себе ніч, задумливо вколисував нічного сторожа життя і всього живого, малюючи на його жовто-білому, золото-срібному диску придивні образи віщих снів.

      Вовк спав. Чекав ночі, коли жовтий серпик місяця поселиться в його очах, що ніколи не закривались. Це його час. Він сам створить його стихію. Він ніколи не дбав про якусь вищу владу. Бо він сам був беззаперечною і єдиною владою у цьому царстві природи. А якщо прийдеться, то й, для людей.

     Два велетенські птахи, розкинувши блискучі чорні крила, ледве тремтіли у високому передвечірньому небі. Червоні відблиски, мандруючого за палаючий горизонт Сонця, грали на їх золотих латах, а теплий вітер ніжно перебирав чорне волосся двох Ангелів Переселення. Вони виконали наказ.

     Світ не змінився. Змінились тільки події в ньому. Вони й можуть змінити усе.

     Цікаво, це хто-небудь помітив?

 

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Гости Корреспондента
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.