Парламентский дресс-код

20 февраля 2013, 11:04
0
5647

Идеи Femen живут и побеждают

Первое, что бросалось в глаза в Верховной Раде 19 февраля, так это обилие официантов из какого-то очень этничного кабака. Что характерно, тусовались они не в буфете, а в кулуарах.  При дальнейшем рассмотрении становилось понятно, что это совсем не работники общепита, а очень даже наоборот. Т.е. народные депутаты от оппозиции. Коих в борьбе с господином-товарищем Чечетовым, какой-то партийный криэйтор обязал напялить на себя один из элементов национальной одежды.

Ладно, оставим за кадром уже сам факт того, что бороться лично с господином-товарищем Чечетовым, который намедни заявил в каком-то ток-шоу, что в  вышиванках в Раду ходить нельзя, это, как минимум, опускание самих себя до уровня мышей. Ибо иначе получается, что ежели бы у Чечетова хватило креатива, и он заявил, что в Раде запрещено появляться топлесс, то оппозиционеры тут же пошли по пути отчаянных барышень из Femen. Но, по большому счету, хватило и вышиванок.

Ибо протестная дурь была видна не только из-за неполного ансамбля в силу отсутствия шабель, шаровар и кушаков, а еще и в виде фейс-контроля. Поскольку лица некоторых, простите, народных избранников вызывали неумолимое желание щелкнуть пальцами и потребовать «еще парочку!».

О том, как дивно контрастировали вышиванки с пиджаками, скромно промолчим. Хотя в тот момент, когда на брифинг вышли лидеры оппозиционных партий, так и просилось вслед за Копченым из «Место встречи изменить нельзя» заявить: «Вы бы сняли пиджачок, господин Тягнибочок».

Ау, ребята, для кого этот балаган? Вы что, не понимаете, что от этого перформанса за версту несет дурновкусием? Это, чтобы вы знали, уже практиковалось в Госдуме РФ. Но лет двадцать назад. Там тогда тоже шарились ряженые типа трактирных половых в косоворотках, да шутовские казаки в чубах и нагайках. 

Это в Бирме (она же Мьянма) меня развеселили рассказом, что закон обязывает депутатов от разных племен ходить в парламент исключительно в национальной одежде. Что, действительно оживляет картинку. Но, простите, мы же, как бы в Европе? А тут на тебе. Одно племя тусуется в красных одежках. Еще два – в вышиванках. Третье племя кичится народными шахтерскими нарядами от Бриони. Мол, у нас в Донецке все так ходють. Неохваченными остались разве что коммунисты. Которым их боги просто велели одеться в сталинские френчи и ленинские кепки. Да, и обязательно прихватив в лучших традициях одесских КВНщиков  еще и трубки. Петр Симоненко (я уже молчу об Александре Голубе) в кепке и с трубкой будут на этом балаганном кастинге просто вне конкуренции.

И получается, что лучше всех в плане выбора мажоритарщикам. Вот она настоящая свобода. Особенно, если учесть, что многие их них родились отнюдь не в Украине. Как выглядит гражданин РФ месье Депардьё в классической мордовской  вышиванке, думаю, многие еще помнят. 

Теперь более серьезно. 9 апреля исполняется ровно 20 лет с того дня, как один из лучших украинских журналистов Александр Кривенко, нелепо погибший в 2003 году, опубликовал в своей газете «Пост-поступ» каноническое, не побоюсь этого слова, эссе. Под весьма нетипичным для того времени заголовком «Маргiнальна моя Україна».

Я в то время занимался весьма неблагодарным делом – пытался раскрутить Сашину газету в русскоязычном Харькове. Перед выходом номера с «Маргинальной Украиной» Саша позвонил мне и предложил прислать на реализацию в два или три раза больше экземпляров. «Старий, - сказал тогда Саша, - це дуже важливо…» Из телефонного разговора я сути не понял. Но когда получил пачки с газетами, просто рыдал. Заметьте, это было двадцать лет назад. 

Честно, не помню, как разошелся в то слаборекламное и безинтернетное время тот тираж. По-моему, хорошо. Но то, что сегодня на некоторых ссылках, Сашина статья выставлена в кастрированном виде, это точно. Видно кому-то до сих пор не по душе слова о бандуристах. И сия оруэлловская цензура весьма показательна.Тем более, что после прочтения статьи не оставляет ощущение, что Саша написал текст минут двадцать назад. 

Как, кстати, никто не забыл, что во Львове после выхода статьи, национально озабоченные персонажи угрожали журналистам и призывали к бойкоту газеты. Посему, пользуясь случаем, хочу освежить память тем, кто вновь пытается выдать желаемое за действительное. Думая, что дырки в шланге можно заткнуть лишь сменой гардероба:

Олександр Кривенко – Маргінальна моя Україна

У цій статті, як ніколи, боюся залишитися незрозумілим. Тому спробую детально розшифрувати спрощену символіку асоціації. Хай друкують ті, хто вміє читати між рядками. Хай зрозуміють ті, хто звик трактувати друковане слово як остаточну істину. Тут написано не одкровення, попри всю одкровенність, а лише передчуття правди.

Не люблю нинішню Україну. І не лише сьогоднішню, заматеріалізовану, тобто дану в об’єктивній реальності, державу — виплід безхребетної і тупої посткомуністичної еліти та рагульської маси.

Неможливо любити не лише клерків-хапуг, а й непідкупних патріотів, які розуміють patria як стару діву у вишиванці й незатрасканому вінку або як мікроцефала з налитими кров’ю очима при слові «москаль» або «жид».

Годі любити Україну містичну — компіляцію поганських вірувань, героїчних традицій та сентиментальних вивержень. «Заунывные песни моей Родины», влучно визначив цей стан свідомості Шевченко. «Заунывно» бути наприкінці XX століття січовим стрільцем. Вульгарно співати, що «ми тую червону калину піднімемо», якщо кущ отої калини знаєш лише з малюнка в дитячій читанці. Жлобно правити тризну за померлими від голоду 33-го в Оперному театрі. У театрі треба слухати оперу, бо будь-яка театральна споруда служить у першу чергу для видовищ. Мої батьки пухли з голоду в 33-му, а тисячі галичан, які демонстрували свою жалобу в річницю Голодомору, про голод знають лише те, що він був. І те, що Сталін його спровокував. Для одних важливо те, що вони не здохли, для інших — те, що вони дістали престижне запрошення на урочистість по тих, хто здох.

Я не можу любити містично-героїчну Україну з її кредо «пан або пропав». Колись мої предки — простодушні східняки — перейшли Батиєві дорогу до Європи, не думаючи наскільки це доцільно. Принципові українці врятували європейців ціною власного життя, свободи і врешті-решт — свого місця в Європі. А хитренький галичанин Данило зігнувся перед Батиєм і збудував державу, з якої пішла сучасна Україна. Врешті, необов’язково ходити вглиб віків. Поет Стус ціною власного життя ствердив нескореність неіснуючої нації, а в той час відомий поет ціною лизоблюдства сприяв формуванню цієї нації.

Власні імена в даному контексті — не самоціль. Це радше повчальний приклад для тих, хто відчуває лише гордість чи втіху від приналежності до українського народу.

Господь покарав дуже тяжко — велів народитися українцем в Україні. Ця думка не нова. Подібне писали Пантелеймон Куліш та Іван Франко. Я не тягнуся стати в ряд з ними. Ми всі й без того в одному ряду. Бути українцем — це покута. Любити покуту — значить бути мазохістом. Цього дива не бракує в нашім краю — від банальних проявів солодунства через спів патріотичних пісень за чаркою до більш вишуканих форм масового маразму, як-от відродження козацтва (добре, що хоч німців-тевтонців не відроджують).

Синдром мазохізму розлився повсюдно — від дідусів у строях січових стрільців на вулицях Львова до мешканців Новограда-Волинського, де в кафе горілку можна заїсти лише сирниками і нічим іншим.

Можна бути щасливим, тяжко покутуючи. Такими щасливцями, здається, були перші християни. Хоча порівняно з сумнівами й стражданнями самого Христа їхня одержимість виглядає надто українською. Моральний імператив «пан або пропав» вигадали ще наші предки лише для того, аби закамуфлювати неминучий вислід колізій українського буття — звісно ж, що пропав. А перспектива стати паном — розрада на зразок царства небесного, в яке всі вірять, але мало хто надіється побачити.

Врешті, про яку Україну можна говорити наприкінці XX століття? Природні умови та довкілля після всіх експериментів змінилися настільки, що порівнювати їх навіть з недалеким минулим ризиковано. Матеріальне виробництво, етика відносин, система вірувань зазнали кардинальних змін. Український генотип після всіх етноцидів, з Чорнобилем вкупі, змінився, мабуть, і на молекулярному рівні. На зміну традиційній селянській етнічній спільності приходить модерна урбаністична політична єдність. Вишневих садків лишилося обмаль, хрущів нема взагалі, чуб оселедцем уже давно не є ознакою приналежності до певної соціальної касти, чорнобриві кохаються з москалями, турка воювати не треба.

Сьогоднішня Україна подібна на колишню, плекану уявою, приблизно так само, як сьогоднішня Франція — на королівство якогось з Людовиків. Чи люблять французи Францію, я сумніваюся, особливо жовтошкірі або чорношкірі вихідці з колишніх колоній. Цікаво, чи зросла б їхня національна свідомість від публічного носіння кимось мушкетерських строїв або вуличних співів про Трістана та Ізольду?

Любити міфічну Україну легко у стані юнацького максималізму. Варто ж статус одержимого героя мимохідь змінити на статус пересічного гречкосія, як зміниться шкала цінностей. Любов до абстрактної стражденної України поступається місцем прив’язаності (може, і любові) до конкретного ландшафту, міста, квартири, дітей, кулінарних виробів, цигарок, сусідів, приятелів, автомобіля тощо. Не випадково саме гречкосії завжди будували державу, залишаючи героям гинути за її побудову.

Не мною сказано, що в одну річку зайти двічі важкувато. Можна, звичайно, спробувати відродити кобзарську традицію, але тоді випускникам консерваторії треба виколювати очі. Воно, звичайно, нескладно, от тільки чи потрібно? Можна згадати традиції Івана Гонти і різати ляхів (жидів, москалів) задля побудови Української держави. От тільки як бути з тим фактом, що ті ляхи (жиди, москалі) є громадянами вже існуючої держави?

Якщо сьогодні хтось голосить «Україна для українців», то йому слід би уточнити — для політичних українців. Бо етнічних українців залишилося, мабуть, чоловік сорок, враховуючи всі кровозмішення з часів половецьких.

Якщо обстоювати ідею етнічної України, то треба насамперед відмовитися від колонізованих українцями Донбасу, Криму, південних степів, Слобожанщини, частини Буковини, а про Кубань і Зелений Клин взагалі слід забути. Чомусь жоден із безкомпромісних апологетів формування нації та держави на етнічному принципі подібні думки не висловлює. Побоюючись, мабуть, за своє реноме правовірного націоналіста.

Між тим, і націоналізм — як засіб здобути національну державу — після грудня 1991 року потребує переосмислення. Сьогодні на часі не виборювання держави як такої, а її захист — політичний, військовий, економічний, культурний, соціальний, екологічний. Захист не лише від Росії, а й від Заходу. Захист як зміцнення, розвиток, збагачення. Мало би йтися не про вимушену агресивність поневоленої нації, а про органічну агресивність державної нації. Не про націоналізм, а про щось ближче до шовінізму. Українська культура й духовність, українське інтелектуальне й матеріальне багатство мають втрутитися в усталену ієрархію світових авторитетів.

Хлопчаки, які волають «Україна для українців», нагадують мені дідусів на дискотеці. Люди з молодою кров’ю мислять інакше — «Світ для України». «Зрівняємось з вами, хлоп’ята»,— думаю я, дивлячись на американців чи німців. Маємо вже досить маргінальної, забиченої, вузьколобої України. Я люблю іншу.

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Гости Корреспондента
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.