Вибори у дурдомі

20 февраля 2013, 20:16
політолог
0
3978
Вибори у дурдомі

Або до кого звертатися із закликами про здоровий глузд?

В. Сич опублікував черговий матеріал, у якому закликає всіх нас перебудувати державу на засадах здорового глузду, наводячи власний перелік кроків, що мають бути здійснені на цьому шляху.

В принципі, сам список може бути предметом дискусії, але не про нього зараз хотілося б поговорити. А про що? Про те, до кого звертаються у нас, апелюючи до здорового глузду.

Чи кожен може похизуватися здоровим глуздом? Очевидно, ні, інакше б соціум виглядав би зовсім по-іншому. Та й саме це поняття для кожного містить відмінний сенс. Для когось максимально раціональна модель поведінки – ловити на вудку акулу в своєму персональному унітазі. Для такого суб’єкта заклики до судових реформ будуть виглядати максимально абстрактними та незрозумілими, у порівнянні із мінливою водною поверхнею, оточеною білими бар’єрами.

До чого це я? Коли 1776 року Т. Пейн опублікував свій найвідоміший памфлет, назвавши його якраз “Здоровим глуздом”, то він цілком вдало потрапив у резонанс із соціальним оточенням, яке якраз саме цього здорового глузду і потребувало.

Раціональне мисляче співтовариство раціонально мислячих людей побудувало суспільство, засноване на принципах здорового глузду.

Здається, що може бути легшим? Але саме у цьому, як справедливо відзначає той самий В. Сич, і полягає “велика тамниця” успіху у світі: впровадження розумного та викорінення дурного.

І тут уже постає певна проблема.

Чи буде у нас популярним хтось, хто запропонує саме здорові кроки в якості політичної програми? Мої особисті спостереження дозволяють у цьому дуже і дуже сумніватися.

Мільйони голосів набирають у нас політичні партії, які обіцяють знизити податки, і підвищити соціальні виплати, ліві партії із мільярдерами у списках, політики, які не можуть зв’язати два слова, відверті злочинці, які не приховують свого становища. У нас можна, наприклад, обікрасти власних робітників, і потім бути обраним ними ж на ці гроші. Можна методично обіцяти одне і те саме, не виконувати і переобиратися у парламент, апелюючи до одних і тих самих гасел. Можна створити собі політичний рейтинг, вигадавши проблему, вирішивши її і проголосивши про це на весь світ. Можна бути обраним до будь-якої ради, будучи сином якогось місцевого “підпанка”, якого всі тихо ненавидять, але покірно йдуть на нього голосувати. Можна сидіти у владі десятиліттями, але у всьому обвинувачувати попередників”.

Тому наші регулярні вибори до влади різних рівнів нагадують прояви самоврядування у лікарні для божевільних.

Уявімо собі гіпотетичну ситуацію: у дурдомі проголосили незалежну республіку, ввівши виборність керівних посад (на чолі із головним лікарем), загальне виборче право, баланс гілок влади і т.д. До яких наслідків це призведе? За логікою здорового глузду пацієнти мали б вибрати собі у керівники того, хто не буде розкрадати кошти, забезпечить їм найкраще харчування, теплі палати, примусить підлеглих не бити хворих і т.д. Це було б раціонально, але чи про раціональних суб’єктів обрання у даному випадку ми говоримо? Деякий відсоток “відносно нормальних” може і справді проголосують за якусь адекватну кандидатуру, але чи багато таких може бути серед пацієнтів дурдому? Хтось із інших віддасть голос за цукерку або брязкальце, для інших створять блок “захисту фіолетового дракона”, хтось підтримає “Рух за вільну риболовлю в унітазах” і т.д. У результаті керівником буде обрано того, хто буде бити своїх підлеглих, красти у них останнє, тримати у холодних кімнатах, у той час як собі він зробить у кабінеті євроремонт. Але всі будуть щасливі, оскільки їх персональні галюцинації набули підтримки.

Українська політика також значною мірою побудована довкола соціальних галюцинацій, серед яких, приміром, привид комунізму у нас розмістився досить давно, а от деякі інші примари були породжені хворою уявою суспільства відносно недавно.

То до кого апелювати із здоровим глуздом? Ті, у кого він є, самі усе прекрасно розуміють, але їх можна розподілити на декілька категорій: 1) ті, хто прозріли, що живуть у дурдомі, і тому поспішили із нього втекти; 2) ті, хто першопочатково знали, що це – дурдом, оскільки працювали і працюють у місцевій адміністрації (їм нічого пояснювати не треба, вони себе і так непогано почувають); 3) ті, хто почали щось розуміти, але їх швидко медикаментозно (телебачення, політичний порядок денний, суспільний дискурс) повернули до звичного стану. Ну і, звісно, велика категорія тих, для яких на першому плані годування фіолетових бегемотів і втеча від зубатих холодильників. Розказувати останнім про здоровий глузд, звісно, можна, але є ризик швидко приєднатися до їх компанії.

Причини цього явища багатопланові. Почнемо з того, що наше суспільство проектувалося саме як дурдом. Звісно, зараз ми вже не входимо до загальної, федеративної божевільні, але і в якості самостійного та незалежного корпусу – ми той самий заклад, хоча і зі зміненою вивіскою.

Десятиліттями еволюція спрямовувалася на те, щоби впровадити дурість та викорінити залишки розуму. Деякий час носіїв останнього просто знищували фізично. Іноді, разом із цілими науками (генетика), іноді за іншими критеріями, але на певному етапі стало зрозуміло, що набагато раціональніше просто витісняти їх за межі закладу. Відповідно, із 70-х років ми перетворилися на головного експортера найціннішого у сучасному світі товару – розуму.

У підсумку, коли наш корпус загального дурдому проголосив незалежність і задекларував цілі стати цілком цивільним гуртожитком, то, в принципі, із наявним контингентом це стало майже неможливим.

Шляхів долання цієї проблеми було декілька. Перший – рецепт із сусіднього, прибалтійського корпусу. Там одразу весь контингент розділили на категорії адекватності. Найбільш адекватним дали змогу одразу взяти участь у формуванні безпосереднього керівництва, інших – примусили проходити тривалу процедуру лікування та інтеграції. Очевидно, для нас він зараз виглядає абсолютно не гідним для реалізації, оскільки ні часу для цього немає, ні ресурсів.

Другий рецепт – повернення раціонально-мислячих біженців, які б могли позитивно вплинути на загальну картину, додавши трохи здорового глузду у це царство психічних відхилень. Але останні цього не поспішають робити. Більше того, до них продовжують приєднатися наділені здоровим глуздом представники нашого соціуму. Що не дивно, адже все довкола: від політики, судів, доріг, транспорту і до системи охорони здоров’я покликано створювати враження чогось ненормального.

Ну і, нарешті, третій рецепт. Чекати, коли всі (або хоча б більшість) вилікуються.

Як зрозуміти, що пацієнти встали остаточно на шлях лікування? Дуже просто, на основі їх дій. Зокрема, коли вони: 1) перестануть підтримувати на вибори тих, хто їх обкрадає, прикриваючись їх власними галюцинаціями; 2) навчаться тримати у голові слова політика і його дії, оцінювати дії і викидати з органів державної влади тих, хто забрехався і закрався; 3) будуть чітко уявляти, що державний службовець, у якого доходи не співпадають із витратами – корупціонер та злодій; 4) знатимуть, що вони – джерело влади, що політик – їх висуванець, який не повинен виділятися нічим із суспільства, мусить відповідати за свої кроки і виконувати власні обов’язки у повному обсязі, інакше його слід гнати з політки поганою мітлою.

Це, звісно, не повний перелік позитивних симптомів, але деякі із основних.

Але найголовніше, слід пояснити усім тим, хто живе у світі політичних галюцинацій, їх природу і походження.

Рух до здорового глузду країни не розпочнеться до того часу, поки він не буде затребуваний якщо не 100% суспільства, то, хоча б, його активною більшістю. Тоді не треба буде за нього агітувати, оскільки його впровадження стане для всіх самоочевидним та природнім, як подих повітря.

А до цього часу місія публіцистів і просто небайдужих людей, котрі глузду непозбавлені, полягає у розвінчуванні ілюзій, тренуванні раціонального підходу до дійсності, викритті політичних і соціальних проявів суспільної шизофренії.

Думаймо і насичуймо інформаційний простір чимось розумним. Кожна думка і розумне слово (особливо висловлене) – вже пігулка на шляху суспільного лікування.

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Гости Корреспондента
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.