Країна, яка живе божою милістю

18 апреля 2013, 14:13
політолог
0
3008
Країна, яка живе божою милістю

Або дещо про розруху

Ніколи не задумувалися, чому вітчизняні доморощені вожді так полюбляють за кожної нагоди демонструвати власну релігійність, старанно вітаючи співгромадян із усіма святами, регулярно позуючи на тлі храмового інтер’єру, та старанно хрестячись перед камерами?

Думаю, що причина цього явища є багатогранною, проте містить у собі і компонент мимовільної віри у диво, яке ще досі, якимось неймовірним, позараціональним чином скріплює український державний механізм та не дозволяє йти йому на дно.

Всі ми знаємо(завдяки діям потужного пропагандистського механізму), що ми кудись рухаємося, розвиваємось, але нам постійно хтось заважає (попередники, стихії та негоди, світова криза і т.д.).

От, приміром, зруйновано в країні дороги, хто винен? Звісно, це не чиновники, які вже давно звикли плутати свою власну кишеню з державною, а надзвичайно суворі зими та перепади температур. Чому зими та температури завдають такого руйнівного удару саме по Україні, оминаючи західних сусідів – це питання не розуму, а віри. Релігійної віри у покращення.

Проте подібні спроби пошуку винуватого у силах природи мають цілком конкретні наслідки.

Нещодавно Київ опинився на грані серйозної катастрофи, пов’язаної із проривом дамби на Бортницькій станції аерації. І одразу надійшли повідомлення про те, що боротися із перспективами затоплення частини Києва фекаліями спрямовано не кого б то не було, а президентський полк. Нагадаю, що не так давно, коли у Києві бушувала стихія, то також звітували із гордістю про те,що до долання наслідків негоди також залучено персонал і техніку президентського полку.

Звісно, не може не радувати, що є в Україні бодай якійсь підрозділ, що може у якійсь ситуації щось зробити. Не радує той факт, що, очевидно, більше залучати у критичній ситуації нікого.

Таким чином, президентський полк, що запобігає розлиттю фекалій – це символ сучасної ситуації в Україні, що характеризується перетворення нашої держави на придаток до Гаранта її конституції, і, зрештою, є абсолютно логічним результатом тих процесів, що відбуваються в суспільстві, де все зруйновано, нічого не функціонує, не може функціонувати в принципі, а ті залишки чогось праце та дієздатного, що ще якимось чином лишилися, кидаються на вирішення найрізноманітніших тактичних завдань.

У останньому нічого дивного теж немає.

Для ілюстрації наведемо кілька прикладів із нещодавньої дійсності.

Зокрема, донька одного колишнього високопоставленого регіонала обирається безстроково суддею господарського суду м. Києва. Нашим дорогим парламентом ця видатна представниця юридичної думки сучасної України, досвід та знання якої не викликають найменших сумнівів, буде віднині вирішувати не останні питання у столиці. Як буде – це вже питання інше.

Тут, щоправда, владі слід віддати належне. Вона, мабуть, так демонструє рішучу боротьбу із корупцією із призначенням на найвищі пости. У даному випадку – жодної корупції. Лише здорова, прозора та відверта клановість.

Далі, ще цікавіші речі відбуваються у Черкасах. Там вже підготовлені документи на призначення директором місцевої філармонії 23-річної депутатки-регіоналки, що не має ні освіти, ні досвіду роботи у закладах культури, але, очевидно, має якісь інші вагомі аргументи для подібного кар’єрного стрибка.

Тепер уявімо собі, що призначення відбулося. Яке воно матиме наслідки для Черкаської обласної культури? Правильно, не треба бути великим пророком, аби передбачити, що філармонія перетвориться на черговий шалман, у якому будуть гендлювати будь-чим.

Як тут не згадати про визначення “розрухи”, що відоме нам ще від класиків?

Якщо невідомо-кого на основі абсолютно безглуздих критеріїв добору поставити керувати чимось, то не слід бути пророком, аби передбачити, що цей хтось розвалить це щось у найстигліший термін.

А якщо таких когось і щось дуже багато? Ясно, що розвал будь-чого у цій країні буде поставлено просто на промислові рейки.

Так от, розруха – це те, що цілеспрямовано твориться довкола нас, охоплюючи усі сфери: від освіти і медицини, до армії.

На цьому тлі певними оазами розвитку та спокою виглядають окремі інституції, котрі ще потрібні представникам влади. От, приміром, президентський полк, який, очевидно, ще потрібен президенту. Він ще існує не тільки на папері, але й реально, бо потрібен. А тому має ще якісь залишки дієздатності, що дозволяє затикати ним будь-які діри. Більше, очевидно, армії або чогось схожого у нас в країні немає. І, мабуть, не треба.

На всіх інших рівнях логіка є досить проста. Високопосадовці протягують на місця, що трохи нижче власних у соціальній ієрархії, власних дітей та родичів. Останні працевлаштовують своїх друзів та коханок, у яких, очевидно, теж є родичі, друзі, коханки і т.д. Так формується вертикаль, зрощена кров’ю та іншими рідинами організму, грошима та відчуттям власної безкарності. Ясно, що ніхто нікого не протягує на теплі місця, аби на цих самих теплих місцях хтось щось робив. Ні, вони йдуть царювати та заробляти, чим і займаються постійно. А хто тоді буде все це організовувати, ухвалювати життєво-важливі рішення та відповідати за їх виконання? Очевидно, ніхто, бо це – діло не панське, анікого окрім панів на управлінських посадах вже не лишилося. У підсумку, будь-який державний інститут – це вершник без голови, що несеться вперед на основі залишкових інстинктів, і ніхто не може прогнозувати, коли він звалиться з сідла або впаде у прірву.

Цього разу повінь виявилася трохи меншою і Київ фекаліями не залило? От і добре, поживемо ще трохи, а наші керівники продовжать своє перед потопне існування.

Проте є один невеличкий моментик, який, очевидно, у нас всі трохи забувають. Смисл його у наступному: будь-який соціальний інститут існує не просто так, але повинен виконувати бодай якимось чином певний набір соціальних функцій. Тобто, армія повинна якось захищати державу, суди – хоча б якось створювати враження законності, служба по боротьбі із надзвичайними ситуаціями – ліквідовувати ці самі ситуації. Інакше громадяни кинуться займатися самосудом, фекалії заллють простори міст, а потім прийде окупаційна армія, яка зітре залишки цього нежиттєздатного організму. І зітре, до речі, починаючи із еліти, яка довела це суспільство до такого стану.

Не знаю, чи розуміє це бодай хтось серед вітчизняних керівників, але, очевидно, відчувають вони все це чудово на підсвідомому рівні, а тому так рвуться віддавати шану потойбічним силам, на надії на які, очевидно, і побудований вся ця крихка будівля.

Громадянам же не слід тішити себе ілюзіями, що вони можуть відсидітися в окопах, дочекавшись, коли прийде якийсь вождь, виведе їх з неволі, подарує свободу та щастя, треба тільки трохи зачекати. Механізм вже працює на максимумі своїх можливостей та завтра може зупинитися у будь-яку мить, бо працює він не на основі механіки, а якоїсь малозрозумілої магії. Тому завтра проводити якісь реформи і перетворення може бути пізно, бо не буде ні що реформувати, ні для кого.

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Гости Корреспондента
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.