Народ та окупанти

10 июля 2013, 17:26
політолог
0
2910
Народ та окупанти

Дещо про структуру українського соціуму та першопричини обговорюваних проблем

Цікаві повідомлення надходять із знаменитої на всю Україну Миколаївської області. Зокрема, за свідченням нардепа Парубія, звільненого нещодавно після гучної та відомої на всю країну справи прокурора Врадіївки у стислий термін перевели заступником у сусідній район. І це після того, як президент публічно обіцяв страшенні показові кари тим, хто довів місцевих громадян до бунту своїм покриттям злочинів, і не менш жорсткі заяви робив генпрокурор Пшонка.

Особисто мене це все аніскільки не дивує. Більше того, я був впевнений, що ніхто, зрештою, не одержить навіть мінімальної кари “про людське око” за свої злочини у цій справі, і на те є більш ніж серйозні причини, що лежать у самих підвалинах системи суспільних відносин, що склалися у нашій державі.

Не так давно з великим розмахом у нас у чергове відзначали День перемоги, казали багато помпезних промов про те, як діди звільнили Батьківщину від окупантів, як ми повинні це все пам’ятати і шанувати, що, безперечно, має під собою підґрунтя, але дещо фальшиве та лицемірне міститься у всіх цих спробах зробити собі політичний капітал на подіях минулого.

Ми можемо зараз прийняти скільки завгодно постанов про відзначення роковин звільнення України від окупантів, оголосити будь-яке місто і село “героями”, але чи справді Україна звільнена від окупантів, чи справді ми не окуповані? Нехай, не гітлерівськими нацистами, але кимось, хто не видається аж занадто кращим.

Чим вітчизняні катівні “правоохоронців” відрізняються від гестапівських затінків? Чи є якась принципова різниця громадянину, хто його катує: підтягнутий есесівець у костюмі від Hugo Boss, чи одягнутий у мішкувату форму пузатий український правоохоронець? Чи є різниця, хто тебе вбиває, тримає за бидло та позбавляє прав? Зайда з-за кордону, або начебто свій, але від того не менш чужий?

Реально, ми – знаходимось під владою окупантів. Теза ця, звісно, не нова. За останні дні її не промовив лише лінивий політик, але я не хотів би її примітивізувати та зводити лише до нинішньої політичної ситуації або якихось партій.

В Україні склалися два класи: ті, хто має доступ до державного механізму, і всі інші, які для державного механізму доступу не мають, а тому є для нього не суб’єктом, а об’єктом. Партія корита, і партія без доступу до корита.

Перші вже давно перетворили державу на свою персональну власність, розділили її між собою у феодальні вотчини, використовують ці вотчини для збагачення себе та своїх сімей, ревно захищають все це від посягань інших. Це – вони. Реальні власники цієї держави, реальні власники життя і свободи її громадян, реальні власники усього, що тут ще лишилося. Це – правлячий клас.

Хочу уточнити, що це не просто багаті, хоча в українських умовах саме належність до нього і є найкращим засобом здобуття доходу. Але дехто із заможних людей здобуває свої доходи у альтернативний поборам та хабарам спосіб. Такі перетворюються на найперших ворогів правлячого класу, проти спрямовані усі його зусилля, бо вони самим фактом свого існування завдають удару по системі. Зокрема, події в тій же Миколаївській області, у агрофірмі Корнацького демонструють це у всій повноті.

Реальна схема соціального розколу в Україні – це не міфічне протистояння між Сходом і Заходом. І там, і там розподіл на правлячий клас та неправляче бидло відчувається у всій повноті.

Це протистояння між тими, хто тримає у руках механізм держави, використовуючи його у своїх інтересах, та іншими – тими, хто є об’єктом поборів, грабунку та насильства. Між соціальними паразитами та їх жертвами, між окупантами та окупованими.

У цьому структура трохи нагадує легендарну ієрархію суспільства давньої Спарти, де, як відомо, поруч із повноправними громадянами були і суспільні раби – ілоти. Останні були постіним об’єктом знущань, які навіть систематизувалися у формі війн проти ілотів, коли громадяни мали право безкарного вбивства рабів. Що іще як не війна з ілотами наявний у нас розгул мажорів-вбивць? Що це як не залякування кріпаків безкарністю та всевладдям панів?

Чиновники, що смокчуть гроші із бюджету, депутати, які його ділять, правоохоронці, що відбирають та залякують – всі вони є частиною класу, що звик до соціального паразитизму, красивого життя за рахунок інших, безвідповідальності та кругової поруки, що має бути запорукою незмінності цього становища.

І хто тоді чекає від них, що вони будуть карати один одного, коли мають триматися один за одного? Як вовча зграя? Невже хтось чекає, що вовки будуть гризти один одного через вівці?

І коли я читаю, що капітан Дрижак має наміри продовжити працювати у міліції, я йому вірю. Він, очевидно, не може збагнути суть претензій, які до нього можуть висуватися, адже свої обов’язки він виконував у повному обсязі: із керівництвом ділився, місцеве населення залякував, щоб у нього не залишалося волі для протидії. Що іще від нього вимагається?

І це все виводить нас на ще серйозніші проблеми. Власне, а що із цим робити?

Локальні повстання не закінчаться нічим, як і будь-які антифеодальні повстання на невеликій території. Правлячий клас, як той, що має доступ до ресурсів, все одно їх придушить. І нинішня м’якість по відношенню до протестувальників не повинна нікого дивувати. Були б у них пара вишколених, тренованих та повністю вірних есесівських дивізій, готових до будь-яких каральних операцій, і не було б світової громадськості, думка якої важлива для правлячого класу, то кара б була миттєва та жорстока. А так доводиться грати у ігри…

Тут варто згадати про маячливі заяви окремих депутатів від ПР, що, мовляв, події у Врадіївці були результатом того, що хтось поїв натовп та роздавав їм гроші. Подібні заяви – вони зовсім не випадкові. Так “кріпаків” готують до майбутніх розправ проти ініціаторів бунтів. А розправи будуть, бо лише так, залякуванням та репресіями правлячий клас може утримуватися при владі. Так само, не викликає сумнівів і те, що правохоронці-злочинці не понесуть кари. Почекають, поки всі про це забудуть, а потім їх тихенько переведуть на інші посади/амністують/виправдають. Іншого і бути не може, адже лише у згуртованості правлячого класу у боротьбі з населенням – запорука його домінування. Тому своїх вони не здадуть, а щодо рядових громадян влаштують репресії.

Що ж цим усім робити?

Багато хто пов’язує вирішення проблем із президентськими виборами і персоною президента. Особисто я не тішу себе ілюзіями.

Уявімо собі, що до влади прийшов кристально чесний президент із твердими намірами щось змінити у цій країні. Єдиний варіант, як можна щось змінити, - зламати всемогутність правлячого класу, розбити її. Буквально знищити цілу велику соціальну групу. Знищити не фізично, але знищити як клас, тобто перевести їх на інші соціальні ролі. При чому, очевидно, спираючись на той самий апарат, всемогутність якого він має подолати. Як поставиться міліцейський начальник чи прокурор до того, аби він перетворився із пана на чиновника із жорстко обмеженою компетенцією? Скільки протягне при владі президент, який надумає реально зломити хребет цій системі?

Не забуваймо, що мова про величезний клас соціальних паразитів, які не вміють, не хочуть і не будуть працювати, але звикли до всевладдя, безкарності та красивого життя. Що з ними робити? Адже ясно, що ні про яку їх конверсію або перекваліфікацію і мова йти не може. Вони зроблять усе для збереження нинішнього стану справ.

А на кого умовний президент-реформатор може опертися у проведенні своїх реформ? На заляканий та затурканий народ, що не вийде навіть на мітинг, поки його не почнуть вбивати? Тому президент у нас або просто пливе за течією (Ющенко), або очолює процес, перетворюючись на першого у чиновницькій родині (Янукович).

Думаю, що причина цього всього (у тому числі) і дивовижна байдужість світового українства до долі історичної батьківщини. Приклад того ж Корнацького показує, що вони могли б зробити чимало для Батьківщини. От він, зробивши себе за межами України, вирішив працювати та заробляти тут. І бачите, якого всеукраїнського значення набула його діяльність, перетворивши його на одну із найобговорюваніших постатей сучасної нашої держави. Хоча, думаю, сам він і не думав про таку славу. А якби таких, успішних, організованих, із бажанням щось робити та змінювати було більше? Десятки, сотні, тисячі? Впевнений, що і процеси в державі б прискорилися.

Поки що я бачу перспективи животіння у нинішньому стані із можливостями остаточної деградації та розпаду системи, або стихійного вибуху порядку Коліївщини, який, на жаль, теж мало що змінить. Як варіант – організація єдиної соціальної сили, що може виступати основою для реформ та дівою силою реальної соціальної революції. Мова про середній клас.

Але для того, щоб він організувався, слід для самих себе зрозуміти кілька простих речей: 1) проблеми у нас системні та потребують системних змін; 2) у рамках діючих політичних інститутів домогтися якихось змін майже нереально; 3) із вірою у добрих царів слід покінчувати раз і назавжди, нікому не вірити, але сподіватися лише на себе; 4)перш ніж щось реально зміниться, у державі неодмінно загостриться боротьба між соціальними класами, і її масштаби поки що важко уявити, і до цього треба бути готовими, а не сподіватися, що за кілька днів стояння на Майдані можна буде одержати прийнятний результат.

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Гости Корреспондента
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.