Проти мови свинство

6 сентября 2013, 16:20
громадський діяч
0
1966
Проти мови свинство

Намагаюся не писати про мову та релігію. Українці - найперші відповідальні за теперішній стан. Та й надто багато спекулянтів на ці теми. Тим часом деякі "таланти" примудряються грубо фолити.

 Оперна діва з обличчям старлєтки похабно виступила проти української мови та освіти. Дуже не хочеться захОдитися, як писав Стус, з убогими. Але надто багато їх розвелося, і то пруть - пруть з сліпо і бездумно. А нащо думати? По-перше, інтелектом не переобтяжені. А по-друге, впевнені, що їм за це нічого не буде. Люди мають правао спілкуватися мовою, якою з ними говорила мама. Але навіщо перетворюватися на тих, хто риє?!

За пів століття від часу написання цього листа молодим поетом світ змінився. І зміниться ще більше. Але незмінною чомусь залишилася зверхність неуків, які намагаються вивищитися за рахунок приниження української культури.

Буде й далі глобалізація, терпимість та багатоманітність. Але чи буде? Чи може зберегтися багатоманітність, якщо великодержавне хамство буде заявляти права на експанію безкультурних? Що доброго у тому, що терпимість, яка ніби мала б забезпечити права усіх, призводить до знищення культурних одиниць? І для самих українців тут є питання - чи на висоті ми викликів сьогодні та чи будемо завтра?

Оперна діва з обличчям старлєтки має бути звільнена. І по праву, і за мораллю, і, звиняйте, зважаючи на культуру. 

* * * * *

Андрій Малишко посприяв першим публікаціям Василя Стуса. І у питанні драматичному саме до Малишка звертається молодий Стус. Адже Малишко був серед українських літераторів-нонконформістів, які під час хрущовської "відлиги" заговорили про русифікацію та зниження стандартів мови.

 

З листа Василя Стуса до Андрія Малишка щодо мови та русифікації, 1962:

Звертаюсь до Вас за порадою. І прошу — коли Вив змозі це зробити — зарадьте, будь-ласка.

Інколи, зосереджуючись на однотонних враженнях від навколишнього, шукаючи кінцевих результатів дуже стрімкого процесу денаціоналізації значної частини українців, відчуваєш, що це — божевілля, що це — трагедія, якої лише інколи не почуваєш в силу притаманної нам (як національної риси) байдужости і, може, трохи релігійної віри в те, що все йде на краще. І тоді згадуєш одного поета, здається, Расула Гамзатова, котрий у рамках ортодоксальних все ж прохопився зі своїм затаєним: коли його мова зникне завтра, він волів би померти сьогодні.

Я колись звертався до Вас за порадою. Але тоді були вірші. Зарадьте, будь-ласка, зараз...

Донецьк — місто чисто російське (чи майже чисто російське). Я взяв призначення на роботу в глибинну Україну — на Кіровоградщину, хоч і відчував, що це — моя безсилість, що це —утеча. А втеча — не вихід. Це ганьба...

Зараз я читаю рідну мову в Горлівці, у російській, звичайно, школі. У Горлівці є кілька (2—3) українських шкіл, яким животіти зовсім недовго. У Донецьку таких немає, здається. Отож, картина дуже сумна.

У нас немає майбутнього. Коріння нації — тільки в селі, а „хуторянським" народом ми довго не проживем, пам'ятаючи про вплив міста, про армію, про всі інші канали русифікації.

На Донбасі (та й чи тільки!) читати українську мову в російській школі — одне недоумство. Треба мати якісь моральні травми, щоб це робити.

Одна усна заява батьків — і діти не будуть вивчати мови народу, який виростив цих батьків. Хіба це не гопашний театр — з горілкою і шароварами? Обов'язково — німецьку, французьку, англійську мови, крім рідної.

Коли є цей закон, є право, то чого ждати? Чому немає масовости, чому немає максимального запровадження цього закону в життя, чому ми нечесно граємо — проти самих себе?

Ганьба! Я волів би, щоб цей закон пішов у життя, тоді багато хто зміг би переконатись ще дужче, як розквітла наша культура, соціалістична за змістом, національна за формою.

Іноді видається, що діячі нашої культури роблять даремну справу. Вони співають, коли дерево, на якому вони сидять, ритмічно здригається од сокири... Як можна зрозуміти їх спокій? Як можна зрозуміти слабосилі зітхання, кволі піклування про долю хутора Надії, слабенькі нарікання, коли мусить бути г н і в,  і   г н і в, і   г н і в!?

Ми перед роком, який відомий для України прізвищем Валуєва. Вловлюється страшна діалектика. І реакція - подібна. Тоді були метелики, каганцювання "основ'ян" чи "громадян", а тепер - тільки спів і гробове мовчання. Міцкевич казав, що Україна - край співців. Чи не діждем ми того, що співці стануть Україною?

Коли хвиля русифікації — це об'єктивний процес і потрібний для майбутнього (історично справедливий), то чом нашим діячам культури і не служити прогресо¬ві? Чому б тоді не „перекваліфікуватись", щоб не пхати палиць у колеса того воза, який котиться по трупах таких дон-кіхотів, як козацькі літописці, і Капніст, і братчики, і Тарас, і „громадяни", і Драгоманов, і Франко і т. ін. і т. п.

Як можна далі ждати? Як можна з усім цим миритись? Зовсім не важко знай¬ти факти найгрубішого шовінізму, найбезсоромнішого національного прини¬ження... Чому ж ми такі байдужі, звідки у нас стільки покори перед долею як фатумом?

Я вважаю, що доля Донбасу — це майбутня доля України, коли будуть одні солов'їні співи.

Як же можна миритись з тим особливим інтернаціоналізмом, який може призвести до згуби цілої духовної одиниці людства? Адже ми не пруси, не полаби, адже нас — за 40 мільйонів.

В факті такої денаціоналізації народу багато вини традиційної, давньої, багато тут завинили минулі покоління. Але це лишень пояснення і пояснення часткове. А пояснення - то ж не вихід, воно нічого не змінює. "Від сорому, який нащадків пізніх палитиме, заснути я не можу", - писав великий наш поет (Франко). А ми нині маємо (та й не тільки нині, що українське стає часом синонімом відсталого, неглибокого, примітивного навіть. І тут, я гадаю, є деяка рація. Я чомусь вірю людям, і через це мені важко навіть подумати, що, може, і не всі діячі нашої культури могли б підписатися під словами Расула Гамзатова.

Я не можу повірити, що серед них може існувати думка, що на їх вік стане, а по тому - хоч потоп.

Я знаю, що заради щастя рідного народу я міг би всім пожертвувати,  я знаю, що тут я вихований рідним духовним хлібом - "Жагою" Рильського, Вашим віршем "Батьківщино моя", тож скажіть, поете, що робити?

Прошу — зрозумійте мене як слід. Я хочу тільки добра, чесного добра, а асиміляторство —хіба це чесна штука? Зрозумійте мене в моєму горі, бо я чую прокляття віків, чую, бездіяльний, свій гріх перед землею, перед народом, перед історією. Перед людьми, що своєю кров'ю кропили нашу землю. Довгий мартиролог борців за національну справедливість лишає нам історія, а ми навіть на гнів праведний не можемо здобутись...

Даремно сумувати в горі, здаються божевільними радіння, коли над головою навис меч. В історії, кажуть, є сили об'єктивно-суб'єктивного порядку.краще б ми вірили тільки в суб'єктивні сили, навіть в волюнтаризм. Тоді б хоч робота заглушила наш стид, нашу ганьбу вікову...

Василь Стус. Твори. T. 4. Львів 1994. — С. 370—373.

 

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Гости Корреспондента
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.