Чому я не хочу вертатись до СCСР?

4 октября 2013, 07:01
0
826

Про яке нормальне суспільство можна говорити, коли в ньому не заборонена комуністична партія? Коли принаймні десята частина населення голосує за повернення до минулого?


Чому я не хочу вертатись до СCСР?
Так називається стаття-есей Івана Багряного, видатного українського письменника, яку він написав у 1946 році. 

Іван Багряний, його справжнє ім‘я Іван Лозов‘ягін, – яскравий приклад того, з якою легкістю система може знищити, зламати чи понівечити людське життя. Тому що життя для будь-якої тоталітарної системи – це лише пилинка, яку можна змести і ніхто навіть не помітить.

Уявіть собі молоду людину, яку в 25 років заарештовують та відправляють на заслання до Сибіру. Багряний намагався втекти, щоб повернутись до України, але його знову спіймали. Коли строк заслання минув, письменника знову звинуватили в найстрашнішому: в участі чи майже керівництві націоналістичною контрреволюційною організацією.

Майже рік слідчий намагався вибити з нього зізнання... Але не вдалося. Щоб якось зберегти своє обличчя слідчі видали постанову в якій було зазначено, що свідчення про контрреволюційну діяльність належать до минулих років, за що письменник уже був засуджений, а «…інших даних про антирадянську діяльність Багряного-Лозов'ягіна слідством не добуто».  Якби було щось «добуто», українська література та культура не дорахувалася б «Саду Гетсиманського», «Тигроловів» та інших надзвичайно потужних творів Багряного.

До речі, в 1963 році діаспора почала клопотати про номінування Івана Багряного на Нобелівську премію в галузі літератури. Не встигли. Завадила смерть. Йому було лише 55. Якби не було таборів та в‘язниць, скільки б всього ще написав Багряний? Але, дякувати Богові, попри в‘язниці та табори він таки прожив ці 55 роки…

Повертаючись до початку… Чому я сьогодні, більше ніж через півстоліття з дня написання, згадав про цю статтю Багряного? Тому що чим далі від Радянського Союзу, тим у більшої кількості людей виникають якісь рожеві ілюзії стосовно того, що було в «Совку». Всі чомусь з масними поглядами згадують ковбасу за 2.20 карбованця і морозиво за 19 копійок, забуваючи про ріки крові та мільйони понівечених доль і життів…

Отже декілька фрагментів зі статті Івана Багряного:

 
«…Я не хочу вертатись на ту «родіну».Нас тут сотні тисяч таких, що не хочуть вертатись. Нас беруть із застосуванням зброї, але ми чинимо скажений опір, ми воліємо вмерти тут, на чужині, але не вертатись на ту «родіну». Я беру це слово в лапки, як слово, наповнене для нас страшним змістом

…Візьміть Малу Радянську Енциклопедію видання 1940 р. розкрийте її на букву «у» і прочитайте в рубриці «УРСР»,що там написано.
Це документ. А написано там чорним по білому, хоч і дрібним друком, що Радянська Україна за переписом 1927 р. мала українського населення 32 мільйони, а в 1939 р., цебто по 12 роках… 28 мільйонів.
Всього лише 28 мільйонів! Де ж ділися 4 мільйони людей проти 1927 р.?
А де дівся приріст, що за 12 років мав бути щонайменше 6-7 мільйонів?
Разом це становить понад десять мільйонів. Де ж вони ділися, ці 10 мільйонів українського населення? Що з ними сталося в країні «цвітучого соціалізму»?
Ось через це я не хочу вертатись під більшовизм.
 
…Я був ще малим 10-річним хлопцем, як більшовики вдерлися в мою свідомість кривавим кошмаром, виступаючи як кати мого народу. Це було 1920 року. Я жив тоді в дідуся на селі, на пасіці. Дідусь мав 92 роки і був однорукий каліка, але трудився на пасіці, доглядаючи її. Він нагадував мені святих Зосима і Саватія, що були намальовані на образку, який висів під старою липою посеред пасіки.
Аж ось одного дня надвечір прийшли якість озброєні люди, що говорили на чужій мові, і на моїх очах та на очах інших онуків, під наш несамовитий вереск замордували його, а з ним одного сина ( а мого дядька).Вони довго штрикали їх штиками і щось допитували, стріляли в лежачі скривавлені тіла з пістолів і реготались… Вони всі гидко лаялись, і під старою липою посеред пасіки, коли ікони святих Зосима і Саватія, все було забризкане кров’ю. Кров все життя стоятиме мені в очах. Це так починалася «Варфоломіївська ніч» в тім селі. Таких ночей було багато в Україні, й я, маленький, чув, як люди говорили про них з жахом, але не бачив. А тоді побачив. В ту ніч було вимордовано в селі всіх стареньких господарів й священика, і організував ту ніч (як безліч таких ночей) більшовизм в особі представників чека та більшовицького «істреботряду». Я не знав, що то було прелюдією до всього його радянського життя і символом долі, приготованої більшовизмом для цілого мого народу.
Замучили вони мого діда за те, що він був заможний український селянин (мав 40 десятин землі) й був проти «комуни»,а дядька за те ,що він був за часів національної визвольної боротьби — в 1917-1919 рр. — вояком національної армії Української Народної Республіки. За те,що боровся за свободу і незалежність українського народу…
 


…В роках 1932-1939 більшовизм знищив усю українську інтелігенцію: вчених, письменників, митців, військових, політичних діячів — тисячі і десятки тисяч людей, що становили собою верхівку народу. Багато серед них було комуністів, тих, що героїчно боролися в Жовтневу революцію за її гасла про свободу і справедливість, про рівність і братерство і були весь час вірні тим гаслам…

 
…Тую «родіну» я пройшов від Києва до Чукотки, до Берингової протоки й назад. Пройшов під опікою опричників з ДПУ-НКВС, переходячи поступово через всі митарства, поки не втік сюди, в Європу. Це тривало вісім років: цебто половина мого свідомого життя проведена в тюрмах і концтаборах большевії. Ціла молодість похоронена там. А решта життя прожита в загальному концтаборі, ім’я якому СРСР, де така категорія людей (а саме категорія політично неблагонадійних) позбавлена права голосу й приречена на стан моральної депресії, не кажучи вже, що вона часто позбавлена праці й життєвих засобів і вічно загрожена новими арештами та ув’язненнями.
Недарма там виховався тип людини, такий поширений там,— людини заляканої, підозрілої, мовчазної і фатально настроєної. Європеєць або американець, почувши, що автор пробув 8 років по тюрмах в країні «соціалізму», подумає, що він є принаймні убивцем-рецидивістом або ґвалтівником малолітніх дітей, або бандитом з великої дороги, коли заслужив такої кари.
Ні, автор є лише українським митцем з вищою освітою й ніколи не різав навіть курчати. Але ціле нещастя в тім, що він в тій Україні «сталінського соціалізму» й найширшої в світі «демократії» насмілився сказати слово протесту, й те замасковане в езопівську форму. За це він провів молодість по тюрмах і на каторзі й заздрив навіть бандитам, бо вони мали легший режим і мали пільги, а митці не мали пільг, як «політичні злочинці», тому що вони були патріотами свого народу й своєї Вітчизни…

…Я не хочу вертатись до своєї Вітчизни саме тому, що я люблю свою Вітчизну. А любов до Вітчизни, до свого народу, цебто національний патріотизм в СРСР є найтяжчим злочином. Так було цілих 25 років, так є тепер. Злочин цей зветься на більшовицькій мові — на мові червоного московського фашизму — «місцевим націоналізмом»…

 
Примітка. Посилаючи це до публікації в світ, я свідомий того, що, в разі появи цього листа в пресі, більшовики руками НКВД замордують решту моєї рідні, якщо там ще хтось живий. Одначе я прошу його видрукувати і підписати повним ім’ям. Все, що я мав до страчення, вже стратив».

 
Я не міг не вставити сюди примітку Багряного, тому що в цих декількох рядках вміщене все… Все: страхіття і нікчемність людського життя у порівнянні із системою… тоталітарною чи будь-якою.


Раджу, прочитайте повністю статтю Багряного, щоб трошки пригадати ті події та часи. Вона невеличка.

До речі, про яке нормальне суспільство можна говорити, коли в ньому не заборонена комуністична партія? Коли принаймні десята частина населення голосує за повернення до минулого? Це стаття для тих, хто так впевнено агітує за вступ до Митного союзу

Друзі, сьогодні у нас є всі можливості для розвитку. Але ще трошки і ситуація може змінитись. Ми зараз на роздоріжжі між поверненням до минулого, до вибору тієї ж страшної тоталітарної системи, просто у іншій обгортці, та  між можливістю нормально розвиватись та жити на своїй землі, зі своєю мовою, культурою та правами. Вибір за нами…

 
Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Гости Корреспондента
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.