У Шевченка

11 октября 2013, 12:07
громадський діяч
0
609
У Шевченка

З'їздили з групою друзів на батьківщину Тараса. Все набагато цікваіше, нж здавалося зі шкільної лави :) У березні 2014 - 200 років з дня народження Тараса.

До Моринців 200 км.

Жовтень, ранок морозяний.

Біля Лаври на своїх машинах збираються в екіпажі журналісти, ІТ-шники, літератори, аналітики, художники, науковці, студенти.

Інтелігенція зібралася, «прослойка» - так би називалось це колись. Жартуємо: а тепер маргінали?

Після Корсуня-Шевченківського – ліси. Зупинка у Таращі. Каву дають не на кожній заправці. Сюди ще спробуй доїдь.Десь поряд у лісі колись добивали журналіста Г.Гонгадзе. Як пишуть в інеті, край дороги має бути пам’ятний хрест. Не у самому лісі, бо хто до нього туди піде і хто знайде його? Та й край якої саме дороги тут треба ще пошукати – менти робили свою чорну справу подалі від людських очей.

На в’їзді в Черкаську область щит з зображеннями Богдана Хмельницького і Тараса Шевченка. Черкащина зустрічає звичним для галичанина ландшафтом. Горби, дорога вниз - угору, річечки і ставочки чи не у кожному селі.

Влітку тут пишна, високоросла, соковита рослинність. Нечуй-Левицький мав з чого списувати свої картини природи. Природа ще пишніша на тлі усього маленького рукотворного – хат, мостів, вузьких доріг. Родючий грунт народжує фактуру, яка затисненою між горбків напинається потужною енергетикою.

Дорога спіраллю заводить у Моринці. Літній селянин каже, що де музей Шевченка не знає. Хвилюватись не варто - звивисту дорогу супроводжують численні вказівники. Та й з пів дороги від самого Києва до Моринців вже йдуть вказівники, як проїхати до Нацзаповідника «Батьківщина Тараса Шевченка».

На пляцу перед входом два великих білих автобуси з туристами, пара автівок. Дорослі і діти. Прямо на території музею навчальний заклад – цікаво, як тут бути школярем?

Відразу проходимо у сам кінець – до краю урвища. Таке урвище у моєму селі на Тернопільщині називають дЕброю. Бур’яни, колючі чагарники. Правда, у нас ще річечка тече. Тут – простори. Поодинокі білі хатки на схилах.

У музеї копія хати Якима Бойка, діда Тараса по матері Катерині. Хата низька. Люди тоді були нижчими на зріст. І навіть невисокому Шевченкові з його 1,65 м треба було б щоразу вклонитися, щоб зайти. Малесенькі вікна біля самої землі.

Всередині – відчуття живого тепла від дерев’яних речей та печі, грубого натурального полотна. Міцний запах сіна і свіжість від глиняної долівки. Посередині на стіні великий бриль, у кутку – непропорційно великі як для такої тісноти мальовані на дереві ікони. Екскурсовод пояснює, що родини у ті часи були великими і спали всі де хто міг: на печі, на столі, на лаві, а кому місця бракувало – на підлозі.

Хоч діди Шевченка не були злидарями і могли стягнутися навіть на хату для молодят, жили скромно.

Мати Шевченка вийшла заміж за кріпака. Які ще потрібні докази кохання?

Зі стовбурів цільного дерева зроблена посудина для прання без дна, також – кілька вуликів надворі біля будиночка пасічника. Дід Яким пасікував.

Поряд у кузні вже розпалено. Сергій Проскурня, який з командою з Черкас приїхав раніше, попросив розпалити. Будемо записувати уривки з творів Кобзаря. Будемо роздмухувати полум’я та спалювати скверну. Хоча власне Шевченко сам навряд чи роздмухував. Він просто розмовляв зі своїм народом.

За кузнею молодий вишневий садочок – ряди деревець.

Сад Гетсиманський.

Окрема картинка – бандура на другому поверсі у будівлі з мистецькими творами на шевченківські теми. Вона оповита вишитим рушником – подарунком школярів з Сєверодонецька із написом: Северодонецк СОШ №19.

Завжди любив дев’ятнадцяту школу J

У садибі «Тарасові шляхи» смачно годують борщем, чорним хлібом зі смальцем та часником, пирогами. Проскурня пояснює різницю між варениками і пирогами – пироги готуються на парі.

Господиня пані Лідія – білявка у светрі з емблемою на грудях у стилі «американський університет». Напам’ять низьким голосом читає «На панщині пшеницю жала». Так просто і правдиво, як і моя бабуся «Катерину» читала.  

Хата у садибі розписана у стилі петриківського розпису. Округлі квіти, яскраві птахи. Гора гарбузів. Досушуються розсипи горіхів. Усе подвір’я засаджено квітами. У Галичині обійстя б більше пристосували до господарських потреб. І взір Галичини дещо інший – більше геометрії, кутів.

Вузька звивиста дорога зі свіжим асфальтом – видно, при «злочинній владі» поклали.

Нарешті тут навчуся Кирилівку називати Керелівкою. Поряд був Керелів ліс. А може село отримало назву від керел – спеціальних лопат для просіювання збіжжя.

На подвір’ї музейного комплексу – приміщення з експозицією, реконструкція хати Шевченкових часів. Пам’ятник підліткові на місці, де колись стояла хата, у якій минуло дитинство Тараса. Першу реконструкцію цієї хати, як і хати Я.Бойка, зробили у 1989 році, але її спалили. Зараз можна оглянути другу спробу реконструкції, зроблену через два роки опісля, за висновками експертів, навмисного підпалу.

Нижче на крутому схилі на півдорозі до ставка – могила матері Тараса. Багато оздоблена як для могили кріпачки і під спеціально тут висадженою столітньою калиною. Пара білих качок, цих мирних створінь, на спокійній воді.

Екскурсовод у сучасних кольорів пальто розповідає, що ідею експозиції розробив у 1999 році Народний художник України Анатолій Васильович Гайдамака. Ми знаємо роботи Анатолія Васильовича. Були з ним у Крутах, на Аскольдовій могилі. Гайдамака з розмахом використовує можливості простору та кольору, любить червоний. У нього ткацькі верстати з рушниками не вміщуються в одній залі і поєднуються з сусідньою. Яскраво-червоний з м’якоттю в кольорі та глибиною рушник, відтінок якого б назвали англійською crimson, красивою непропорційністю огортає портрети людей з життя Шевченка. Біло-червоні модні тоді кролевецькі рушники готував собі Шевченко до весілля.

Уродженець Чернігівщини Гайдамака поєднав у Керелівці різні частини країни.

У кількох залах проходить символом ярмо. Певне це – чумакування, подорож, навіть - дослідження. Хоча складно у країні, в якій і досі «німі на панщину ідуть» прийняти цей символ як вісь експозиції.

Ще одна краса – хустка. Густий насичений синій колір вовни досягнено додаванням чорної нитки. Виходить шляхетний колір плода терену.

Тернова хустка.

Хата дяка неподалік. Оригінальна будівля 1782 року схована під саркофагом зі скла і каменю. Хата майже нічим від селянських не відрізняється, хіба що вікна більші. Тут у маленькій школі Шевченко брав уроки і сам підміняв п’яненького дяка.

Сонце швидко заходить. Сергій Проскурня продовжує знімати. Для проекту до 200-ліття Тараса «Наш Шевченко» робляться сотні відеозаписів з читанням творів поета.

До Будища та Вільшаної, інших двох сіл куща володінь пана Енгельгардта, цього разу не поїдемо.

Там мало що збереглося. Селяни під час революцій та громадянських смут поруйнували там майже все, що мало відношення до панських будівель. Щось зрили до фундаменту чи й льохи розібрали, від чогось лишився лиш перший поверх.

Хочеться більше тут бути. Є ще дуби, які пам’ятають Шевченка. Є поодинокі млини -  те, що залишилося від трьох десятків місцевих млинів початку життя Тараса.

Є круті схили у Моринцях і Керелівці. Круті, як доля.

Як всемогутнє, невмолиме покликання Шевченка.

Володимир Кухар, Українська альтернатива

* * * 


Відео з уривком з Шевченкового Щоденника: 


Із Щоденника Т.Г.Шевченка

1 июля, 1857

Во второй раз, в 1839 году, посетил я петергофский праздник совершенно при других обстоятельствах. Во второй раз, на Бердовском пароходе, сопровождал я в числе любимых учеников, Петровского и Михайлова, сопровождал я своего великого учителя Карла Павловича Брюллова.

Быстрый переход с чердака грубого мужика-маляра в великолепную мастерскую величайшего живописца нашего века. Самому теперь не верится, а действительно так было. Я из грязного чердака, я, ничтожный замарашка, на крыльях перелетел в волшебные залы Академии художеств.

Но чем же я хвалюся? Чем я доказал, что я пользовался наставлениями и дружеской доверенностью величайшего художника в мире? Совершенно ничем. До его неуместной женитьбы и после уместного развода я жил у него на квартире, или, лучше сказать, в его мастерской. И что же я делал? Чем занимался я в этом святилище? Странно подумать. Я занимался тогда сочинением малороссийских стихов, которые впоследствии упали такой страшной тяжестью на мою убогую душу.

Перед его дивными произведениями я задумывался и лелеял в своем сердце своего слепца Кобзаря и своих кровожадных гайдамаков. В тени его изящно-роскошной мастерской, как в знойной дикой степи надднепровской, передо мною мелькали мученические тени наших бедных гетманов. Передо мной расстилалася степь, усеянная курганами. Передо мной красовалась моя прекрасная, моя бедная Украина во всей непорочной меланхолической красоте своей.

И я задумывался, я не мог отвести своих духовных очей от этой родной чарующей прелести. Призвание, и ничего больше.

Странное, однако ж, это всемогущее призвание. Я хорошо знал, что живопись — моя будущая профессия, мой насущный хлеб. И вместо того чтобы изучить ее глубокие таинства, и еще под руководством такого учителя, каков был бессмертный Брюллов, я сочинял стихи, за которые мне никто ни гроша не заплатил и которые, наконец, лишили меня свободы, и которые, несмотря на всемогущее бесчеловечное запрещение, я все-таки втихомолку кропаю. И даже подумываю иногда о тиснении (разумеется, под другим именем) этих плаксивых, тощих детей своих. Право, странное это неугомонное призвание.


Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Гости Корреспондента
ТЕГИ: Шевченко,Україна
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.