НАЦІОНАЛЬНА ІДЕОЛОГІЯ УКРАЇНИ: ЯК Є - І ЯК ТРЕБА, ЩОБ БУЛО

10 сентября 2012, 12:02
0
291
НАЦІОНАЛЬНА ІДЕОЛОГІЯ УКРАЇНИ: ЯК Є - І ЯК ТРЕБА, ЩОБ БУЛО

...Нація ми, громадяни України, чи поки ще ні?

Це запитання витає в повітрі, мабуть, протягом усіх років незалежності нашої держави, але остаточної відповіді на нього (якщо не брати до уваги голу риторику деяких вітчизняних політиків) так і не існує. З простої причини - нація повинна формуватися навколо єдиного знаменника, який, на жаль, дотепер не визначений.

Хоча, здавалося б, проблем тут бути не повинно - є держава, причому - багатонаціональна. А якщо так, то цілком логічно було б будувати національну ідеологію саме на цьому базисі - не акцентуючи уваги на етнокультурному факторі, а більше упираючись на спільність історії (звідси - на перетинання культурних і побутових традицій), єдність території, економічні взаємозв'язки, необхідність спільної побудови свого майбутнього.

Іншими словами, керівництво країни повинно діяти виключно в рамках енциклопедичного визначення нації як "соціально-економічної, культурно-політичної і духовної спільності людей, що склалася в результаті становлення держави і вироблення надетнічної культурної і політичної традиції".

Це настільки очевидний момент, що його навіть можна назвати банальним. Саме в такий спосіб формувалися нації в державах, де завдяки історичним обставинам "сходилися" декілька етносів або ж представників близьких етнічно, але різних за лінгвістичною ознакою груп. Приклади Швейцарії чи Бельгії з їхнім мовним розходженням при мононаціональній (не етнічній!) самоідентифікації населення стали вже хрестоматійними.

За великим рахунком в часи президентства Леоніда Кучми щось подібне відбувалося і в Україні - якось ненав'язливо, поволі вся країна "покрилася" національною символікою, усе більше чиновників у своїх публічних виступах віддавали перевагу українській мові (чого в УРСР майже не спостерігалося), яка стала активніше звучати і у побуті, словосполучення "громадянин України" стало настільки ж звичним, як раніше - "громадянин СРСР" тощо.

За допомогою таких, здавалося б, зовні розрізнених нюансів і формується психологія національної єдності. І все б нічого, якби цей практичний момент був підкріплений і ідеологічним (теоретичним) базисом, якого, на жаль, не було (що з позицій дня сьогоднішнього вважаю дуже серйозним недоглядом).

Тобто де-факто процес згуртування населення молодої держави в націю було розпочато - установилися єдині кордони, створювалися національне законодавство, економіка, система керування, було введено інститут громадянства України.

Де-юре ж теми нації на вищому політичному рівні майже не торкалися. Десь її вважали несвоєчасною (згадаємо: нація утворюється в результаті "становлення держави", у той час як саме становлення не можна вважати завершеним і сьогодні). Десь - був присутній острах того, що формування нації "за рознарядкою" буде сприйнято як рудимент радянського способу мислення, а тому буде відкинуто суспільством.

Як би там не було, але "процес пішов", свідчення чому - результати одного досить цікавого опитування, яке було проведено в уже, можна сказати, далекому 2001 р. соціологічною структурою - Центром Разумкова. Респондентам було поставлено запитання: який фактор, на їхню думку, найбільше об’єднує або може об'єднати населення України в єдину спільність?

Майже 2/3 (71%) опитаних вказали як об'єднуючі засади спільні політичні принципи та ідеї, а також співіснування і рівні права в рамках єдиної держави. Інша частина віддала перевагу етнокультурній ідентичності (насамперед - мовній).

Згадаємо і 2004 р. - тільки що перемігший на президентських виборах Віктор Ющенко заявляє в одному з виступів, що "весь світ став свідком народження на Майдані української нації". Звичайно, сказано, з наукового погляду, зовсім некоректно, але на те Віктор Андрійович і політик, щоб віддавати перевагу голосним і красивим фразам перед точністю формулювань.

Справа в іншому - у своєму висловлюванні він, крім емоцій, керувався також усе тим же класичним визначенням нації - "спільністю державної ідеї", яку він у той момент уособлював для майже половини громадян України (серед них чимала частина - російськомовні і/чи ті, хто не є українцями за національністю).

Однак, вступивши на посаду глави держави, Ющенко почав активно нав'язувати політикуму і суспільству мовну, етнокультурну та етноісторичну теми як, на його думку, обов'язкові умови для забезпечення національної єдності. При цьому акцент робиться на мононаціональному факторі, тобто - на українцях як національності (але не нації), а "за рамки" виносяться всі інші мешканці країни - росіяни, євреї, поляки, татари тощо.

Узяти хоча б історію з законодавчим визнанням голодомору 1932/33 геноцидом. Згадаємо, що спочатку в тексті відповідного законопроекту було сказано: "геноцид проти української нації", що, знову-таки, з наукового погляду невірно (не було в нас на той момент держави, а значить - не було і нації). І тільки завдяки зусиллям Олександра Мороза термін "нація" був замінений на "народ", що вже ближче до істини, хоча цей момент не заперечує суперечливості самого факту прийняття подібного закону.

Звідси неважко провести "ланцюжок генетичної пам'яті" у день нинішній, прийшовши до невтішного і тривожного висновку - з подачі Ющенка було намічено тенденцію спроби формування не національної ідеології, але - ідеології "титульної нації".

Якщо ж я помиляюся в цьому припущенні (а мені хотілося б помилитися), то тоді доведеться визнати інше - Віктор Ющенко не володів ы не володіє стратегічним державним мисленням, чим шкодить насамперед самому собі.

Адже які в нього два основних завдання були? Перше (особисте) - стати президентом всієї України (і він про це сам не раз говорив). Друге (загальнодержавне) - завершити згуртування жителів України в єдину націю (будемо мати це - автоматично намітиться позитив в інших сферах життя країни).

Методика досягнення цих цілей та ж сама - виходити з реалій поточного моменту, який не припускає повернення до традицій "шароварної" (чи "трипільської") ідеології, яка, думаю, однаковою мірою вже дратує як донеччанина, так і львів'янина. І саме ці спроби "піти в старовину" заважали Вікторові Андрійовичу вирости до масштабів дійсно державного мужа, спускають його до ролі ледве не фольклорного персонажу, який своє захоплення етнографією звів до абсолюту і державної політики.

Якщо говорити загалом, то через такий підхід до справи формування української нації ми ризикуємо втратити навіть той наявний, хоча і не оформлений теоретично, але все-таки позитивний потенціал і в результаті опинитися у вихідній точці. Причому у значно гірших стартових позиціях, ніж 21 рік тому, оскільки тоді все дійсно починалося з "нуля". А зараз доведеться ламати якісь уже усталені принципи, погляди і, що болючіше за все, світовідчування наших громадян, що звикли за минулий час до того, що вони - громадяни України - без різниці, якою мовою розмовляють, читають газети, слухають радіо.

Подібне ламання здатне викликати непередбачені, але свідомо негативні наслідки. Адже вже сьогодні можна з упевненістю говорити, що президент Янукович і його команда своїми непродуманими діями в національному питанні сприяють розколу України.

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Плохие пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.