Знати, щоб не забувати

18 января 2013, 08:13
0
125

Історія людини з нашивкою "ост"

Найбільшим лихом ХХ століття для України, як і для багатьох інших країн світу, була Друга Світова війна. У нескінченному ланцюгу всенародної трагедії, що її принесла на Україну війна з Німеччиною та ворожа окупація, була травма неосяжних масштабів, біль від якої не вгамовується й досі – примусова депортація працездатних людей, яка торкнулася майже кожної родини, фактично всього нашого народу. І це був не одноразовий акт як, скажімо, розстріл окремих людей чи цілих сімей, що при усьому безмірному трагізмі мав початок і мав кінець. Це ж було явище небувале з часів середньовіччя, яке можна було порівняти хіба що з набігами турецько-татарських наїзників. Забиралося найцінніше в українського народу – його  діти, причому найміцніші, працездатні, тямущі.

Не оминула біда й Богданівку. Із цього мальовничого села, що розташоване майже в самому серці степової Кіровоградщини, було депортовано багато людей. А повернулися на Батьківщину далеко не всі.

Затишне ошатне обійстя Надії Свиридонівни Ратушної (дівоче прізвище – Шуліка) – ветерана педагогічної праці, яка більше тридцяти років присвятила вихованню підростаючого покоління. Її доля – доля багатьох молодих людей, які в роки війни носили принизливе тавро «остарбайтера».

Сиджу поряд із Надією Свиридонівною і бачу, як в очах знову з’являється біль, коли жінка згадує, скільки принижень довелося витерпіти і через які муки пройти.

Народилася Надія Свиридонівна народилася 20 лютого 1926 року в селі Богданівка Знам`янського району Кіровоградської області в сім’ї селянина-бідняка. Батьки були хліборобами. Коли почалася війна, закінчила вісім класів. Фашисти вдерлися в село. Богданівська середня школа припинила своє існування. Її багаті кабінети були пограбовані, бібліотека спалена, а приміщення призначалися для німецьких солдатів та коней.

Надія Свиридонівна працювала  в громадському дворі на різних роботах. Батько переслідувався німецькими загарбниками як радянський активіст і був заручником. Що це означало? Поліцаї за наказом старости села склали список радянських активістів та повідомили: «Якщо трапиться в селі якийсь нещасний випадок, одразу ж буде розстріляно перших п’ять осіб зі списку». Два брати й зять були на фронті, тому й переслідували сім’ю, примушували виконувати непосильні завдання (копати ями, нарити п’ятдесят кілограмів молодої картоплі, яка ще тільки починала в’язатися і т.д.).

А той день запам’ятався на все життя – 24 вересня 1942 року. На поле, де працювала біля комбайна, прийшли бригадир з поліцаєм і повідомили: «На завтра з’явитися до сільської управи на восьму годину». Зачитали списки і попередили: якщо хтось не з’явиться, - спалять хату і розстріляють усю сім'ю.

На ранок 25 вересня усіх вишикували в колону, яку оточила поліція. З рідними попрощатися не дозволили – почали стріляти вгору. Староста села Лавренцов разом із поліцією доправив богданівську молодь доЗнам`янки. Сюди ж звозили людей з усього району. 27 вересня усіх повантажили в товарні вагони, наглухо позачиняли двері. До кожного вагона приставили охоронця-солдата і о п’ятій годині вечора ешелон відправили до Німеччини. Того ж дня жителі Богданівки оплакували своїх дітей:Шуліку Надію, Титаренко Килину,  Вурсало Пашу, Горбатко Ольгу, Дорошенко Варвару, Халявку Марію, Рескаленко Настю. Ніхто не знав, чи побачать вони ще рідних, чи повернуться на Батьківщину. Життя тепер буде розділене на два періоди: до депортації та після.

 Перше знайомство із Німеччиною – місто Лерте, де знаходився великий табір. Сюди з’їхалися фермери та фабриканти за безкоштовною робочою силою. Вибирали так, як вибирають скотину: за зростом, поставою, навіть у рот заглядали. Богданівські дівчата намагалися триматися разом. Їх усіх та ще шістнадцятьох осіб зі Знам`янського району забрав один господар.

Посадили в поїзд і ще везли по території Німеччини два дні. Остання зупинка – місто Емден, розташоване на березі моря. Усіх привезли на бондарний завод. Він належав трьох фабрикантам  Даннекеру, Нагелю, Еккенгу. Тут же працювали дівчата з України: із Кам’янця-Подільського, Полтавської та харківської областей. Всього було шістдесят вісім осіб. Жили при заводі, в бараці. Спали на подвійних нарах. Роботи виконували різні, працювали по десять годин на добу. Часто вивозили в поле на заготівлю капусти. Жилося дуже важко. На день давали двісті грамів хліба, двадцять грамів маргарину, один пакетик сахарину. Варену їжу вживали один раз на день: варили моркву, капусту, брукву. Один раз на тиждень годували гороховим супом. Протягом трьох місяців не дозволяли листуватися з батьками і виходити в місто. Всі  і вирішили не піти на роботу. Просили дозволу повідомити батькам про себе. Лише тоді кожному із в’язнів видали листівки, щоб написати батькам. А ще дозволили в неділю виходити до міста на три години з нашивкою «Ост» на руці: «А куди йти, коли міста не знаєш, а поруч біжить гурт дітей із вигуками: «русіш швайне», «русіш капут», «паразит»?

Місто бомбили майже кожного дня. Німці ховалися у бомбосховищах,  а в’язням не дозволяли туди заходити.

У 1943 році завод розбомбили і в’язнів привезли у місто Леєр. Тут знаходився величезний табір. Щоб отримати тарілку супу, требу було стояти в черзі цілу годину. Видали спецівки та спеціальні черевики – «гальцшуги», так як увесь одяг був знищений під час бомбардування. Звільняли канадські війська, які 5 квітня 1945 року передали в’язнів радянським воїнам.

Після війни ще довго снилися страшні сни, які нагадували про ті жахіття, що довелося пережити протягом трьох років. Додому поверталися щасливі, в надії, що все швидко забудеться. Помилилися. Бо знаходилися ті, які не давали забути…

На цьому Надія Свиридонівна перервала свої спогади, сказавши: «Не хочу про це говорити. Хочу спокійно померти…».

Усе, про що говорила наша вчителька, відбито у складеному нею ж вірші, що має назву «Таке не забувається…».

Друга Світова війна залишила кривавий слід на землі України. Її глибока рана – сповнена нелегких випробувань доля «остарбайтерів». Ще донедавна суспільство жило, ніби цих людей взагалі не існувало. Про них не згадували на уроках історії, у підручниках, енциклопедіях та довідниках. Ставлення ж у колишньому СРСР було відверто упередженим. Більше півстоліття історія використання націонал-соціалізмом рабської, примусової праці, нелюдське життя українських бранців були історією забуття.

Лише після проголошення незалежності України до цієї категорії людей нарешті було виявлено увагу. Нині колишні невільники, особливо після прийняття Верховною Радою України Закону «Про жертви нацистських переслідувань», користуються правами та свободами, передбаченими Конституцією, іншими нормативно-правовими актами нашої держави. Це утверджує в їхніх душах оптимістичні настрої. Цьому сприяє і отримання жертвами нацизму певної фінансової компенсації. Хоча, гадаю, ніяка компенсація, навіть найбільша, не поверне загубленої молодості, скалічених доль, втрачених життів. Спілкуючись із такими людьми, все більше розумієш: ні в якому разі не можна допустити повторення страхіть Другої Світової. А цього не досягти без збереження пам’яті про ті криваві роки. Пам'ять – це єдине справжнє набуття людства, яке залишає у спадок майбутнім поколінням і досвід, і попередження, і мудрість. Тому кожен пласт історії вимагає озвучення та оприлюднення…

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Плохие пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.