Виповнилося 80 років від дня народження відомого письменника Олекси Мусієнко

28 февраля 2016, 10:15
0
20
Виповнилося 80 років від дня народження відомого письменника Олекси Мусієнко

Пам'яті Олекси Мусієнко - письменника - воїна, відомого автора історико-документальних романів про долю України у страшні роки другої світової війни.

Факти з біографії письменника: Олексо Мусієнко добре відомий колегам з «Держлітвидаву України»,  колишній  редактор газети «Київський комсомолець», потім - працював у видавництві «Радянський письменник». Він пішов із життя, коли від людей його таланту й працездатності чекають чи не найдосконаліших творів — на 68-му році житія. Помер за робочим столом пізньої  пори — о другій годині ночі. Творчий доробок Мусієнка — помітний і своєрідний. , відомий автор історико-документальній романів про долю України в другій світовій війні: «Золоті ворота» (1962), «Чорне сонце» (1966), «Білий морок»(1970), «Голубий берег» (1978) (у співавторстві), «Багряна вежа» (1982), повістей «Перевал» (1975), «Спалах» (1976);збірок есе «Пересвіти» (1985), «Український етноцид» (1994).У 1990 році очолив комісію Спілки письменників України «Меморіал», а з 1992 року — фундацію «Мартиролог України».

 У роки горбачовської «перебудови» ініціював заснування благодійного Фонду «Мартиролог України», який поставив собі за мету увічнення імен синів і дочок українського народу, які віддали є життя за свободу і щастя рідного краю. Творча асоціація Фонду випустила в світ поминальник «З порога смерті», «Чорні тюльпани» (афганський мартиролог України), та підготувала до друку тритомник «Олтар скорботи» (мартиролог українського письменства, культури і науки) «Тернова ружа» (жіночий мартиролог України).

В 2016 письменникові виповнилось би 80 років. Про  свого батька  розповідає    його донька,  Оксана Мусієнко:

   "Жахи війни…

Для багатьох із нас це були хоча і не порожні, але все ж таки тільки слова.

А ще, безумовно, і долі наших батьків та дідів.

Так, був Афганістан. І понад 13 тисяч українців, які не повернулись з тієї війни. Однак, це було далеко. І в підсвідомості більшості війна залишалась лише тільки словом.

Нині жахи війни приходять в наші родини, бо війна стоїть уже на порозі.

Гинуть чи залишаються каліками близькі або близькі наших близьких.

Але навіть ті, чиї родини біда обійшла, не можуть стояти осторонь.

У поляків є таке поняття «посполите рушення» - це коли захист Вітчизни стає справою кожного.

Так, справою кожного стала сьогодні наша біда на Донбасі.

Посполите рушення і нам притаманне, бо «душу й тіло ми положим за нашу свободу» - це не просто слова гімну, це єство душі нашого народу.

І так було завжди.

Ти,земле наша рідная, святая

Ти Батьківщино, люба, золотая

Це знову напад? З ворогом двобій?

Ми чуєм, нене! Ми ідем на бій!

Хіба ці слова Тичини не із нашого сьогодення? А їм уже понад 70 років.

В серпні 1941 вони бриніли на вустах тих, що за лічені дні перетворили Київ в неприступну фортецю, де вперше були зупинені армади Вермахта (17 липня - 19 вересня 1941 p).

Яким все це було далеким від нас ще вчора, і яким зрозумілим та близьким стало сьогодні.

Битва за Київ –це битва нашого народу за свою честь, за свою долю та навіть за своє існування.

Що знаємо про цей двобій з ворогом нині, коли, збави Боже від того, дехто вихваляється взяти Київ за два дні.

Немає майбутнього без минулого, немає народу без пам’яті.

А пам'ять наша у книгах. Так от я саме про них.

Епопея „Золоті Ворота“, „Чорне сонце“, „Білий морок“, „Голубий берег“, „Багряна вежа“ – це книги про битву за Київ 1941 року зриму та про битву за Київ незриму під час його окупації, про трагедію наших армій, які обороняли Київ та потрапили в полон або полягли в нерівному бою з ворогом.

Пишаюсь тим, що всі ці твори вийшли із під пера мого Батька – Олекси Мусієнка. Для когось — це тільки великий та складний шмат роботи, а для  мене -  це героїзм Людини з великої літери, яка в брежневсько-сусловський період наважилась винести моральний вирок радянській державній системі. Адже Олекса Мусієнко, як автор, не оминув ні прорахунків радянського Верховного командування, ні його дурисвітського втручання в дії командувача фронту, ні фактичного нищення власного народу.

Був 1968 рік, коли світ побачила перша книга Батька з епопеї про Київ – «Золоті ворота». І це у той час, коли Україною прокотилась хвиля арештів за звинуваченням « наклеп на радянський суспільний і державний лад».

До чого все це до Мусієнка і його «Золоті ворота»?

Битва за Київ - це на просто пересічний "епізод" тієї війни. Це історична битва - вінець мужності та стійкості народу. У ній тільки з нашого боку брали участь півтора мільйона солдатів та офіцерів, не рахуючи ополченців ( а їх дійсно ніхто не рахував). Їм протистояла група армії «Південь» під командуванням фельдмаршала Карла фон Рундштейна (57 дивізій і 13 корпусів) - добре озброєна, сучасно оснащена та загартована боями. Танків, літаків, гармат була така кількість, якої не бачили під стінами жодної фортеці, крім, хіба, ленінградської. Хіба ж можливо  стримати таку навалу, яка всього лиш за 25 днів докотилась від кордонів "радянського"  раю" до берегів сивого Дніпра.

І все ж таки стримали!

Скільки "серйозних" дослідників радянської доби вбачали в цій звитязі керівну роль комуністичної партії, і особисто "геніального Вождя народів - товариша Сталіна. А те, що Південно-Західний  фронт потрапив в оточення і фактично був знищений, то це прорахунки  замаскований недобитих українських буржуазний націоналістів.

А тут Мусієнко пише про таке:

« …Генерал Кирпоніс доповів про неминучу катастрофу і запропонував негайно відвести війська.

11 вересня була направлена в Москву на ім’я  Верховного головнокомандувача розгорнута доповідь в якій зазначалось, що "зволікання з відходом Південно-Західного фронту може призвести до втрати військ і величезної кількості матеріальної частини"

Того ж дня ввечері Сталін викликав по телефону генерала Кирпоноса. Висловивши незадоволення  діями командуючого фронтом, верховний зажадав ні в якому разі не залишали Києва, а щоб танкові "кліщів" Клейста і Гудеріана були негайно розгромлені…»

Таке геніальне рішення великого Вождя (директива ставки Верховного головнокомандувача від 11 вересня 1941 року) зв'язало руки Військові раді Південно-Західного фронту перед лицем смертельної небезпеки.

Чому 11 вересня Верховний не прислухався до думки Військової ради?

Чому 14 вересня, коли війська фронту ще зберігаючи боєздатність, могли вислизнути із гігантської пастки між Лубнами та Лохвицею, начальник Генштабу Шапошников не дав дозволу здати Київ, адже генерал-майор Тупиков -начальник штабу Південно-Західного фронту звернувся безпосередньо до нього?

Бо саме так у Москві  вирішувалось декілька питань. Перш за все, концепція стояти "НА СМЕРТЬ" під Києвом відтягував сили супротивника від Москви, бо гасло "ВСЕ ДЛЯ РОДИНЫ, ВСЕ ДЛЯ ПОБЕДЫ!", асоціювалось з словами "Москва - как много в этом звуке для сердца русского слилось, как много в нем отозвалось". Іншим не менш значущим наслідком рішення утримувати Київ за будь-яку ціну мало стати вирішення національного питання - чим більше згине буржуазних українських націоналістів,  які тільки вміють, що "душу й тіло ми положим за нашу СВОБОДУ...", тим менше буде роботи славним чекістам по викорінюванню цієї наволочі - "врагов народа".

А те, що цю земля любили і своїм тілом захищали  "... и гордый внук славян, и финн, и ныне дикой тунгус, и друг степей калмык..." це нікого не хвилювало. Всіх їх - цю проукраїнську націоналістичну наволоч "до одної ями будум,будем бить". Як відомо "лес рубят, щепки летят!". І кому було яке діло, що тих "щеплок" - людських душ було понад півтора мільйони. "Ничего, бабы еще нарожают". 

Час спливав. Дозволу не було. А значить не було права і на життя.

Все! Навколо чотирьох радянських армій уже намертво замкнувся броньований ворожий обруч.

І раптом диво!  І про це диво, яке сталось всупереч волі самого Сталіна, пише Олекса Мусієнко:

Кирпоніс приймає рішення віддати наказ всім військам з боєм прориватись з оточення.: "Вітчина нам довірила життя сотень тисяч своїх найкращих синів, і перед народом саме ми відповідаємо за них. А це - найголовніше!"

Які многостраждальні слова Великого полководця, Великої людини! На всі часи, на всі  віки.

І на весь "истошный" лемент ставки Верховного головнокомандувача спокійно відповідав: " Не лякайте мене розстрілом! Я вже мертвий!".

І потяглися дні відступу - дні Голгофи. По розбитих грунтових дорогах відходили війська, відходили ополченці, відходив простий люд. Скрізь лемент, піт, кров, жах і смерть. Скільки їх полягло на тих тернових стежках!

Але надія все ж не полишала! Для прориву з танкових лещат ворога та виходу із оточення  на оперативний простір за Сулою за наказом Кирпоноса було створено моторизовану групу прориву - броньований кулак, що мала забезпечити вихід з оточення Військової ради. Командування нею було покладено на красеня генерал-майора Баграмяна - начальника оперативного управління штабу Південно-Західного напрямку, засланого до штабу Південно-Західного фронту директивою з Москви.

І група прориву прорвалась! І так вдало пішла "вперед", що випередила основну колону чи не на десятки кілометрів.

А де ж штаб? А де ж коридор, прокладений групою прориву? Німецькі танки надійно перекрили шлях до відходу!

Хіба про таке можна писати, про таке навіть шепотіти на кухні радянській людині небезпечно, а все таки Мусієнко пише:

" ...Скільки разів висилали розвідгрупи для встановлення зв'язку з групою прориву Баграмяна, але все було марно, Вона кудись безслідно зникла.."

. Так буває... Особливо якщо ти з ставки Верховного голдовнокомандуючого!

А що ж далі?

А далі була тільки смерть! Весь день щедро поливали многостраждальну землю міномети свинцевим дощем. І під того "дощу" люди поливали землю своєю кров'ю і земля спливала нею. Багатьох не стало! Не стало і Кирпоноса...

А далі прийшла ніч. Вона була жахливіша за день.

В той час вже не було суцільної лінії оборони. Одержавши наказ генерала Потапова пробиватися до Сули, бійці розповзалися у різних напрямках дрібними групами і поодинці.

Ніч. Благословенна ніч, на яку так чекали зневірені люди, як на останній порятунок, була розхристана спалахами сліпучих ракет. Потім ...

"... почувся гуркіт моторів. Сталеві потвори повзли по стерні, підминаючи гусеницями полукіпки, за якими ховались оточенці."

Ранок похмуро вдивлявся в землю, бо ще не бавив він із  покон віків щоб так рясно її засіяли потрощеними кістками, розтерзаними тілами…

Місево! Липке криваве місиво!  То не була багнюка. Ряд металевих ґудзиків, зім’ятий козирок військового кашкета, понівечений солдатський ботинок, пошматована людська плоть.

От все, що залишилось від тих, хто відходив з котла.

Чи не примара все це? На превеликий жаль, таки ні.

Це не художній вимисел Олекси Мусієнка - це його доля.

Дволітнім хлоп’ям Батько опинився у спецпатронаті для „последышей врагов народа“. Невідомо, чи довго „перековывали“ б його там сталінські „вихователі“, нівечачи душу, коли б не стрімкий відступ радянської армії, наближення фронту. Залишені напризволяще спецпатронатівці мимоволі стали безпритульними. І ці дітлахи, що «… як мишенята розбіглися поміж людьми …», дошкандибали до тих місць, де поліг цвіт Південно-Західного фронту.

Голонога, обідрана дітвора із змерзлої землі та в зашерхлих калюж видобувала на світ божий хто залишки фуфайки, хто ботинок, хто обривок онучі, хто понівеченого кашкета…

Отак і зодяглися діти війни! Обпалюючи рукави непорозміру величезної фуфайки, прив’язуючи мотузяччям ботинка чи кому по справжньому пощастило і чобота повбирались „последышы врагов народа“ та й помандрували далі шукати притулку, бо в очі вже дихала зима.

Костянтин Симонов писав:

Как я выжил будем знать только мы с тобой

Як вижили ці діти знає тільки Бог.   

Вижили, бо зустрілись на їх шляху добрі люди.

Батьку поталанило. Його напівзамерзлого і вже непритомного підібрали у верболозі зимою 1941 року дядьки, що правили закрижанілим Пслом бити олію. Метнулись, загорнули в кожуха та й довезли до олійниці. 

А там  статечний хазяїн прийняв хлоп’я, тай заходився його порати: обклав теплими макухами. Знімати ж нехитре вбрання не дозволив: " ... бо можемо зняти це лахміття разом із шкірою та навіть м’ясом. Нехай полежить. Може і не відійде…»

І Батько вижив, повернувсь до життя.

Напевно з тих часів для Батька дух’ямний запах свіжовижатої олії став символом господи, символом самого буття.

Скільки ж поневірянь випало на його долю.

Батько вірив, Батько сподівався, що така доля омине дітей України на всі роки, на всі віки.

Тому й писав про жахи війни, ніби попереджав!

Батько вірив, Батько сподівався, що наші батьки випили весь гіркий трунок долі, а нам і нашим дітям залишиться тільки солодке.

Але не судилось!

І знову земля України здригається від залпів важкої артилерії, знову стрекочуть кулемети, знову і знову гинуть люди.

Це вже все було на нашій землі. Нас поділяли на схизматиків та не схизматиків, нас поділяли на реєстрових та нереєстрових, нас фарбували в різні кольори від білого до червоно. І ще чого тільки не було!

Та ми є народ, якого правди сила ніким звойована ще не була!

Ми є народ! І це не залежить ні від того, якою мовою хто говорить, ні від того хто де народився чи живе, ні від форми голови, носа чи кольору волосся!

Ми є народ, а не населення! Хай мрійники перетворити нас у біомасу про це забудуть!

І горе кожної людини – це горе всіх нас.

І хто знає, як склалася б доля мого Батька сироти в тому життєвому вирі, коли б не відшукалися милостивої душі люди, які допомогли малому кмітливому хлопчику.

Шануймося, бо ми цього варті. Гуртуймося, бо тільки так можна подолати цю навалу. Відкриймо душу для добра, бо тільки бачучи в кожній дитині свою дитину, а кожній людині - свого побратима  ми залишимось народом єдиним і величним на віки віків.  

У книзі Батька «Золоті ворота» є слова про те, що люди — як зорі, що падають. Вони згорають, і на Землі нічого від них не залишається. І лише дуже небагатьом вдається залишити по собі слід, а не лише послід. Слід від добра і любові, слід від самопожертви, слід від великих діянь. Мені здається, Батькові це вдалося.

Письменницька правда  - це сила Слова, сила, яка примушує задуматись над тим як було і чому було.

Погляньте на обличчя ворога, хіба ж змінилось воно з тих часів (як відносили нас з вами до унтерменшів, так і відносять донедолюдей), хіба змінились його плани (розширення своєї території за рахунок України, створення раю для «вибраної» нації, вихолощення нашого народу)?

„Золоті Ворога“, „Чорне сонце“, „Білий морок“, „Голубий берег“, „Багряна вежа“ – це сповідь про кроки на одвічну Голгофу нашого народу, це про вияв безприцендентної мужності в боротьбі за право бути і залишитьсь народом.

Кожна сторінка цієї епопеї пронизана усвідомленням того, як то багато важить у житті народу, країни -- мати свою владу, державу, вести свою політику у взаєминах із сусідами, мати своїх керманичів, які уміли б жити із сусідами так, щоб не зазнавати подібних тим, що пережиті в 1941—1943 роках, бід, поневірянь, злигоднів.

Лицарі славні та безстрашні, що бороните нашу волю, нашу долю, земний Вам уклін. Для Вас кожне місто, кожне село на нашій святій землі стає фортецею звитяги - Києвом 1941 року.

І як писав Батька:

«Хай стеляться Вам зоряні дороги, бойові мої друзі... Хай стеляться зоряні дороги…».

"І знову зима. 13-та зима без батька. В цьому році йому мало б виповнитись 80. Велична дата для великої людини. Та  не судилось!

Чому?

Він просто йшов. Без попрікань за зраду, коли друг посів його місце в той час, коли батько боровся з сліпотою, без зволікань, коли його товаришам по перу потрібна була допомога, без виправдовувань, коли "колеги" дорікали співавтором "в міліцейських пагонах".

Він просто був людиною, був, а не здавався.

Він просто творив, бо не міг інакше.

Скільки себе пам'ятаю, батько за письмовим столом. І очі такі добрі, і такі журливі. А скільки туги в них!

Певно цей біль оселився з часів, коли його величали „последышем врага народа“ - Григорія Мусієнка, який пішов на перву світову простим козаком, а повернувсь єсаулом та повним Георгієвськом кавалером.

Батько писав.

І Батькові книги, його повісті, ессе - це посмертне воскресіння у пам'яті нашого народу його слави, його звитяги, його лицарів, що гинули десятиліття за десятиліттями на полі брані та в жорновах репресій.

Лікарі сказали, що у Батька згоріло серце. А яке серце витримало б сотні людських трагедій, що пройшли через його душу, через його перо?

Хто б зважився на таке? Каторжна робота в архівах, тисячі листів як від родин загиблих, але й не менш від "обурених будівників світлого комуністичного майбутнього", які з обуренням вимагали не чорнити великі звершення сталінсько-брежнівської доби нікому не тільки не цікавими, але і не потрібними фактами.

І коли мама благала його: "Олексо, побережи себе!", Батько, лише тихо всміхаючись, відповідав: " Галинко, книжки ще напишуть, а людей, яких не стало, ніхто не згадає, бо це неприбуткова справа, яку можуть робити тільки ті, в кого щемить щось у душі."

   Мудрий Херон - вчитель богів та героїв колись сказав: "Сила - в думці високій. Чим  вище думка, тим вона сильніша. Не від слабкодухості - від великої сили народжується велика жалість."

    Якої ж сили духу повинна бути людина, щоб присвятити понад десять років свого життя воскресінню пам'яті тих, хто давно вже відлетів у вирій!

    Кажуть, що людина живе стільки, скільки її пам'ятають. А пам'ять людства - це СЛОВО, яке було першим! І певно буде останнім, бо не має людини, не має народу, а СЛОВО живе! Із цього величного СЛОВА зринають образи, події і зрештою зринає саме життя.

    Батько товаришував. І це було по-справжньому, без сльозливого сюсюкання, без гидезного шушукання за спиною "друга". Можливо, не прискав у вічі у радісні хвилини, але ніколи не полишав у біді. І завжди між ними було СЛОВО.

         Вже багато батькових друзів-побратимів немає серед нас, а СЛОВО про них живе. І постають  з мороку забуття люди незвичайної  долі: Микола Олійник - кавалер ордену Слави, Вадим Бойко - в'язень Освенціму, що пережив власну смерть, Павло Автомонов - армійський розвідник, Володимир Петров - військовий пілот, Віктор Кондратенко - колишній військкомкор.

   Навіть величні боги, що звергли у Тартар Сторуких велетнів та подолали Титанів, боялись лише одного -  Лети - Забуття. І лише перед СЛОВОМ безсильна Лета.

Спасибі долі, що у Батька були друзі! Спасибі долі, що у Батька є друзі! Земний уклін Вам, шановний Дмитро Олексійович Міщенко, за правдиве та щире СЛОВО про мого Батька:


Схильність до письменництва зародилася в серці Олекси не так, може, з любові до рідного слова, як із переконання: „Я не можу мовчати. Я маю винести на люди те, що знаю про них“.

А знав він багато. Йому було всього два роки, як батьків його звинуватили в тодішніх гріхах - «антирадянські настрої» - і кинули за грати. Батька невдовзі знищили в найближчому лісі чи виярку, як розстрілювали тоді багатьох, а матір скалічили, допитуючи, і так, що вона до скону не могла вже без милиць ходити. Неважко уявити, яким було дитинство майбутнього письменника. Дволітнім хлоп’ям Олекса опинив­ся у спецпатронаті для „последышей врагов народа“. Невідомо, чи довго „переконували“ б його там сталінські „вихователі“, нівечачи душу, коли б не стрімкий відступ радянської армії, наближення фронту. Залишені напризволяще спецпатронатівці мимоволі стали безпритульними. Одне знаю з уст самого Олекси — дитячий розум усвідомлював: десь є мати. А серце не могло не підказати втекти, щоб повернутися до рідної домівки. І хто знає, як склалася б доля сироти в тому життєвому вирі, коли б не від­шукався милостивої душі чоловік — настоятель місцевої церкви. Він пригрів малого Олексу: кмітливий хлопчина допомагав у церковних відправах і мав із матір’ю та меншим братом у ті сутужні окупаційні часи якийсь шматок хліба. Та й по війні стелилася не легша життєва стежина...

1947-го, того пам’ятною українським селянам безхлібною року, померла й Мусієнкова мати. Двоє осиротілих дітей, старшому з яких, Олексі, було дванадцять. залишилися в батьківській хаті самі, без допомоги дорослих, покладаючись на те, що давав оброблений малими руками город і що мали від людей, коли пасли громадську худобу. А ще треба було навчатися у школі.

У школі, де Мусіснко був „последышем врага народа“! Пригадую повіданий мені Олексою у хвилину особливої довіри епізод його доуніверситетського життя-буття. Голодного 1947 року у школі готували куліш для школярів. А вдома залишився хворий менший брат. Тож і став Олекса в чергу вдруге — з металевою мискою в руках. Аж тут нагодився вишколений на радянському законодавстві директор школи. „Ти знову туг, ненажера?“ - крикнув і, не з’ясувавши, що й до чого, вихопив „порушника порядку“ із черги та жбурнув „понадпайкову“ миску кулешу. Обурений до глибини душі, Олекса не стерпів образи й ударив „свідомого“ директора мискою по зубах. Мав потім клопіт неабиякий... Авжеж, син „ворога народу“ зняв руку на самого директора!

Коли Олекса закінчив із золотою медаллю десятирічку й настав час навчатися далі, постало питання: а в чому? Либонь, так і згаснув би цей молодечий намір, коли б не поміч двоюрідного брата: він ішов тієї осені на службу в армію і подарував Олексі свій костюм та старенький брезентовий плащ. Отак екіпірований, Олекса Мусієнко розпочав навчання (1953) в Київському університеті ім.Т.Г.Шевченка, на факультеті журналістики, який і закінчив із відзнакою в 1958 році.

Олекса Григорович не полюбляв розводитися про своє минуле. Його ставлення до минулого вияскравлювало інше: принциповість, орієнтацію на справедливість. А ще — обурення вчинками пройдисвітів і кар'єристів. Здавалося, у душі його нуртує вулкан і тільки становище та обставини не дають змоги тому вулканові явити силу.

Мені випало тривалий час працювати з Мусієнком, попервах у „Держлітвидаві України“, а потім — у „Радянському письменникові“. Він був принциповим і вимогливим, кваліфікованим редактором. Іноді вимогливість Олекси межувала з крайнощами. Тоді на адресу запропонованого до редагування рукопису лунало часто вживане ним слово — гидь. Коли аргументами, а коли й жартами доводилось переконувати, що він передає куті меду.

—    Олексо Григоровичу, — казав я в таких випадках, — а ти знаєш, скільки рукописів з усього видавничого плану підписав би я до друку, якби покладався лише на власні смаки?

—    Скільки?

—    Не більш ніж десять.

—    Так про що ж...

—    Є справжні художні знахідки, — не дав йому висловитися до кінця, — а є такі, які видаємо, бо й вони „мають право на існування“.

Олекса пішов із життя, коли від людей його таланту й працездатності чекають чи не найдосконаліших творів, — на 68-му році житія. Помер за робочим столом пізньої пори — о другій годині ночі. Творчий доробок Мусієнка — помітний і своєрідний.

Найсуттєвіше з усього зробленого ним — це епопея „Золоті Ворота“, „Чорне сонце“, „Білий морок», „Голубий берег“, „Багряна вежа“ та документальне дослідження „Український етноцид“, меморіальні збірники „З порога смерті“, „Чорні тюльпани“, „Олтар скорботи“ (останній збірник ще не виданий, лише підготовлений письменником до друку). Є в Олекси повість „Перевал“, книжка літературних портретів „Пересвіти“.

У Мусіенковій епопеї йдеться про битву за Київ 1941 року та події в Києві під час окупації його німецьким військом, про трагедію наших армій, які обороняли Київ та потрапили в полон на схід від Києва або полягли в нерівному бою з ворогом. Для художника слова — це не тільки складний шмат роботи, а й відповідальний. Адже автор не міг оминути ні розперезаності та дурисвітства завойовників, ні прорахунків радянського Верховного командування, його не менш дурисвітського втручання в дії командувача фронту. Хоч-не-хоч Олекса Мусієнко виніс моральний вирок двом державним системам — німецько-фашистській і радянській.

Щоб узятися за це, треба було мати неабиякий запас і знань, і енергії, сиріч працездатності, і сміливості. А ще —. хист не лише до художнього, а й до наукового дослідження. Я мав причетність до видання художніх творів про Велику Вітчизняну війну. Побачила світ чимала кількість повістей, романів, однак переважна більшість із них — пережите на війні, спостереження учасників. Усе то варті нашої уваги художні документи. Але серед тих, які потребували, крім іншого, ґрунтовного дослідження, пригадую три книжки: „Наш позивний — свобода“ Тимофія Строкача, „Степ“, „Була осінь“, „Мета“ Олександра Сизоненка і „Зологі Ворота“, "Чорне сонце", "Білий морок", "Голубий берег" та "Баргяна вежа" Олекси Мусієнка (не беру до уваги твори історичного жанру, написання яких без історичного дослідження взагалі не можливо).

Битва за Київ - це на просто "епізод". Це історична битва. У ній тільки з нашого боку брали участь півтора мільйона солдатів та офіцерів, не рахуючи ополченців. Думаємо, що не менше людських ресурсів було і з німецького боку. А техніки! Танків, літаків, гармат була така кількість, якої не бачили під стінами жодної фортеці, крім, хіба, ленінградської. Письменникові, який узяв на себе такої ваги обов'язок, усе це треба було дослідити й осмислити, реалії битви з площини кривавої буденщини перенести у площину людської психіки, тобто духовності чи бездуховності.

А з цим міг упоратися лише письменник непересічного таланту.

На всіх книжках два імені: Івана Головченка та Олекси Мусієнка. Якою була ця співпраця, то їхня таємниця. Усі рукописи мають почерк Олекси Мусієнка. Але безперечно й те, що написати такі складні романи Мусієнко навряд чи зміг би, коли б не мав доступу до надсекретних архівних матеріалів і, зокрема, німецьких. А доступ до архівів забезпечив Іван Головченко.

Утім, і надсекретні архіви вирішували не все. Ми з Олексою Мусіснком не один день і не один рік провели в публічній київській бібліотеці, я бачив, як він старанно дошукувався потрібних йому матеріалів у вітчизняних архівах, тих, які давали йому підстави виправдати логікою розвитку подій учинок певного героя. Осмислювалися ж бо широкомасштабні події. З одного боку, наміри німецького командування в поході на Україну, у битві за Київ, з другого - героїзм наших воїнів і киян-ополченців, підпільників у битві за Київ, трагедія армій, що відходили з Києва й опинилися в оточенні. Цього не можна було домислити, цьому треба було дати документальне підтвердження, забезпечити не тільки історичну достовірність, а й художню переконливість.

Письменницька праця над художнім відтворенням Другої світової війни виправдала себе. Епопея „Золоті Ворога“, „Чорне сонце“, „Білий морок“, „Голубий берег“, „Багряна вежа“ таки переконливі, що, ознайомившись із ними й пізнавши з їхніх сторінок обличчя ворога, не можемо не замислитися й не сказати собі: як то багато важить у житті народу, країни -- мати свою владу, державу, вести свою політику у взаєминах із сусідами, мати своїх керманичів, які уміли б жити із сусідами так, щоб не зазнавати подібних тим, що пережиті в 1941—1943 роках, бід, поневірянь, злигод­нів.

Ця думка довго бентежить після ознайомлення з епопеєю Олекси Мусіснка про Велику Вітчизняну війну. Адже зі сторінок її постають не тільки бузувірства солдатів вермахту — постають і зажерливі апетити державних інституцій фашистської Німеччини. А вони ще жорстокіші за жорстокість солдатів...

Серед політичних суперечок останніх років можна почути й таке: „...А чи треба було стояти на смерть і зазнавати колосальних утрат у битві з німцями на фронтах Другої світової війни? З тими німцями, шо мешкають на терені сучасної Німеччини, можна було б жити“.

З цими... А з тими, що йшли на нас війною?

Спочатку кохівська політична доктрина обмежувалася намірами німців вилучити з України матеріальні ресурси й забезпечувати армію всім потрібним у її поході на Схід, використовувати ті ресурси для зміцнення економічного потенціалу Німеччини. Був навіть план Розенберга, схожий на план надання Україні автономії під протекторатом Німеччини. Але то на початку війни. Апетити, розпалював кожний новий успіх німецької армії на Сході, і врешті ухвалено: автономіям — зась. Згідно з планом „Ост“ німці мали намір сісти на українських землях навічно. Верховоди фатерлянду згадали, що колись готи починали похід з берегів Балтійського моря, пройшли через нинішню Польщу, Україну й дісталися сонячних берегів Криму. І заманулося нащадкам готів посісти наші родючі чорноземи, заселити їх німцями, а в Криму створити райський куточок для знаті арійської крові. Ця новостворена держава мала б іменуватися Остготіею. А щоб тамтешні слов'яни не надумали за інших історичних обставин зняти руку на панів своїх, автохтонне населення Остготії мало бути доведене до мінімуму такими „цивілізаторськими“ акціями, які навіть із дикунськими годі порівняти: не знищене в процесі воєнних операцій населення України пропонували пропустити через антропологічно-фільтраційні пункти й усіх, хто має у крові щось азіатське, знищити. Цією акцією населення України планували зменшити наполовину. З цієї половини дібрати найближчих до арійської раси й довести число майбутніх рабів до шести мільйонів. А щоб ті мільйони не множилися, уживати засобів зменшення біологічної активності (аборти, половбивче медикаментозне втручання). А як це не допоможе, удатися до найсуттєвішого методу — постійно вбивати в людях віру в завтрашній день, зробити їх безлумно-слухняними рабами. „Без відновлення рабства, — пасталакав Гітлер, — справжня культура розвиватися не може“.

Хто не вірить. що було саме гак, хай згадає, як хазяйнували німці на нашій землі два роки окупації. Ще точилася війна, фашисти підпливали кров’ю піл Сталінградом, а найспритніші з них намагалися скористатися кожною вільною платформою в порожняках, що поверталися до Німеччини, і завантажували її українським чорноземом. Сини слали фронтовий дарунок батькам, щоб ті поліпшували родючість своїх ґрунтів.

То ці німці віддали б комусь Україну, якби заволоділи нею? Схаменіться, легковіри!

Підписаний Гітлером план "Ост“ згадувався лише в листуванні. Тільки 1977 року його виявили в Національному архіві США. У ньому з диявольською педантичністю окреслено три етапи обезлюднення України. Працюючи разом із Іваном Головченком, Олекса Мусієнко чи не перший у радянській літературі виніс цей план на люди, художньо переконливо нагадавши цим, що німецький фашизм — людиноненависницька ідеологія.

Заслугою Олекси Мусієнка в українській літературі є й те, що він доклав максимум зусиль до розвінчання радянської злочинної державної системи, пов’язаної з іменами Сталіна і Брєжнєва. Завдяки О.Мусієнкові побачило світ те, що перебувало до нашої незалежності за сімома замками. Маю на увазі його публіцистичні дослідження „Український етноцид“, „З порога смерті“, „Чорні тюльпани".

       Прочитаймо хоч би перше з них — „Український етноцид“. Ось сторінки про долю вченого- енциклопсдиста Агатангела Кримського. Жах проймає душу: майже осліплого, тяжкохворого (після інсульту) академіка велено працівникам НКВС силоміць, на ковдрі винести із затишної оселі у Звенигородці й тарабанити - під маркою „вкрай потрібної у зв’язку з наближенням фронту евакуації“  -  до Києва, проте не в київську оселю вченого, а в одиночну камеру спсцкорпусу внутрішньої тюрми НКВС. Як виявилося, не про евакуацію йшлося. Нашвидкоруч найшли в архіві прикриту 1938 року справу „Маститих“ (саме тоді видано наказ припинити каральні акції) і тепер уже, у розтерзаному війною Києві, мали намір розстріляти хворого академіка, аби не дістався німцям: звинуватили його в тому, що він був ідеологом українського буржуазного націоналізму і очолював аптирадянське націоналістичне підпілля. У вагоні-телятнику академіка Кримського доправили до Кустаная — у такому виснаженому стані, що не до суду вже було. У кустанайському лазарегі загальної тюрми № 7 і помер всесвітньо відомий український вчений, знавець близько 60 іноземних мов, як зазначено в документі, „від послаблення серцевої діяльності“.

Це доля однієї людини, розказана мовою „Українського етноциду“. А скільки їх постас перед нашою уявою, коли знайомимося з царським терором в Україні, що його чинили вінценосні кати, — від Петра І до Миколи II, — скільки безіменних мучеників лягло кістьми від білого, а потім і від червоного терору?! Моторошно робиться. Могильник...

„Український етноцид“ написано 1994-го, коли спричинений звільненням від колоніальної залежності піднесений настрій почав згасати під тягарем суспільних негараздів і треба було багатьом сказати: подивіться, шо творили з нами колись і що ми можемо мати знову, утративши незалежність держави.

Ця праця — голос справжньо­го патріота. А вона ж не одна в Олекси! Майже завершено, але ще не видано „Олтар скорботи", де увічнено імена речників нашого народу та діячів культури, морально вимордуваних тоталітарними режимами, які століттями вкайданювали Україну.

       Якої колосальної праці коштувало дослідити долю кожного загубленого в гулагах таланту! Збірник „З порога смерті"* оповів трагічні долі 153-х безневинно покараних і по смерті Сталіна реабілітованих українських письменників. Щоб розшукати загублені в анналах смерті людські долі, вивірити й уточнити біографічні відомості, потрібен був не лише час, -  треба було наполегливості, сили волі, одержимості, зрештою.

       А ще ж стукалася до його серця праця над мартирологом про наших співвітчизників. які загинули в безглуздій афганській війні. Цьому збірникові Мусієнко дав не менш промовисту назву — „Чорні тюльпани“. Видання мало неабиякий розголос, адже книжка нагадувала читачам про найсвіжіші рани.

       Поняття честі, гідності, обов’язку були для Олекси Григоровича над усе. Підсумком його подвижницької діяльності за незалежності, утвердження української державності була праця над збірником (поминальником) „Олтар скорботи“, що його підготував авторський колектив благодійної фундації „Мартиролог України“. Як організатор видання і голова координаційної ради, О.Мусієнко систематизував задум. На збірник покладалася неабияка надія: він мав ознайомити читачів із па губними жнивами українофобських діянь реакційних сил як у царській Росії, так і в СРСР. Жнива скорботи стосувалися до речників українських визвольних змагань, діячів культури, просвіти, науки. Праця над книжкою наближалася до завершення, та по смерті ініціатора цього видання воно так і не побачило світу.

Мимоволі постас питання: чому саме Олекса Мусієнко хотів виконати й цю непересічної ваги місію? Кликало сумління, громадянська позиція. Але безперечно й інше: у нашу літературу приходять нерідко страдники, і вони не можуть, узявшись за перо, не стояти на боці страдників. Пережите О.Мусієнком не забулося; совість і порядність визначали його помисли й діяння.

Як громадянин і особистість, митець гідно прожив дароване йому долею життя, бо успадкував від батьків найцінніше — Честь і Працю. Творчий доробок переконливо засвідчує: Олекса Григорович був письменником невичерпної енергії, колосальної працездатності, непересічного таланту. Письменник- воїн упав на полі бою як істинний лицар -  зі зброєю в руках.

Спогади наведені з дозволу доньки письменника, Оксани Мусієнко.



Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.