Усе навиворіть. Навіть у святому...

25 января 2016, 08:27
Журналіст, письменник
0
75

Держава піклується про вбивць, а не про їхніх жертв. Про це свідчить ось ця історія

Коли я був хлопчаком, то у нашому селі на Вінниччині у кожній хаті обов’язково була корова. І кожна сім’я випасала свою молочницю. За шістсот метрів від моєї хати (тисячу раз виміряв спідометром велосипеда), мешкав мій ровесник-пастушок і до того ж однокласник Вова Олійник. Батько його трудився в ремонтно-механічних майстернях, які згодом виросли до заводу, а тепер, зрозуміло, на тому місці стирчить лише височенна труба між розвалин, мати його сапала колгоспні буряки, як і моя.

         Після восьмого класу Володя більше не з’явився в школі, став причіплювачем у тракторній бригаді. Ще за якийсь час він працював водієм. Переїхав до Вінниці. Іноді, коли  я приїздив провідати матір у Джурин, то зрідка бачив, що під ворітьми його батьків стояло з гарячим ще двигуном потужне вантажне авто з причепом, і щоразу більше й більше. Згодом – там подеколи з’являлися грандіозні дальньобійні фури. Він був шофер масштабний. Якщо в якийсь десяток літ ми випадково зустрічалися на сільській вулиці, Володя, добродушно посміхаючись, казав: усе, мовляв, добре. Збудував у Вінниці дім, маю двоє дітей, труджуся...

         У нинішньому столітті я його, здається, не бачив жодного разу, бо в подвір’ї його батьків, колись помітив, давно росте чортополох, і в моєї матері також. З 2004-го, як її нестало. А на цвинтар до рідних ми їздимо, мабуть, у різні дні.  

         І ось нещодавно у мене озвався телефонний дзвінок. Дивно, але мене розшукав Вова, Володимир Степанович Олійник.

         Та історія, яку він розповів, можливо, навіть важливіше – як саме розповів, з якими емоціями, акцентами, з яким надривом у голосі, збунтувала в мені все. Я тиждень мимоволі думав про ним сказане, уривки цих епізодів, повідані ним, мені навіть снилися.

         Словом, у Володі Олійника був син Сашко. На початку нульових років йому виповнилося двадцять три роки. Але хлопець завоював собі славу відомої на весь світ людини – срібний призер чемпіонату Європи та світу 1999 року, Кубку світу 2001 року з боротьби самбо. Ви жрозумієте, що це таке?

         Щоб не сидіти у батьків на шиї, пішов парубійко, зрозуміло ж, у такій ситуації тілоохоронцем. За нього навіть було змагання серед вінницьких товстосумів. Бо під охороною такого відомого майстра рукопашного бою нікому не страшно. Переміг магнат, який володів найкрупнішими чотирнадцятьма магазинами.

         Одного дня, хазяїна позвали на зустріч. Вони приїхали в умовне місце, і охоронюваний, абсолютно безпечна людина, тільки авто зупинилося, не зважаючи на настирливі протести Сашка Олійника, беззастережно відчинив двері і вийшов. І тут же блискавично пролунав постріл. Куля втрапила у живіт бізнесмену. Наступної миті боєць у карколомному селфі перестрибує через авто ворогів і падає на руку кіллера. Коротка і жорстока сутичка. Сухо звучить другий постріл. Куля потрапляє в висок Олійника. Бандити навтьоки. Магната з Вінниці кулею доправили до операційного столу у… Хмельницькому, він вижив, син мого шкільного друга помер на місці. Трагедія.

         І тут починається друга серія страждань Володимира Олійника. Уявіть лише на мить, що означає втратити такого сина. А особливо ж тоді, коли міліція, прокуратура тут же списали справу з розшуку. Мовляв, бандити зальотні, їх ніхто і ніколи не знайде, тому й не немає чого старатися – наяву стовідсотковий «глухар». Відверто, нахабно, батькові загиблого в очі. Немовби з тим, щоб підтримати убивць. Тільки не на того натрапили люди в погонах. Батько Сашка Олійника щотижня приходив по черзі до обласного, міського прокурора, до керівників міліції. Він говорив їм в обличчя, хто вони є насправді, пустивши під лід справу розшуку злочинців. І вимагав, вимагав розгляду кримінальної справи, пошуку вбивць. Були сотні листів на адреси керівників держави, генпрокуратури, МВС. Він побував на прийомах у Києві в десятків високих чиновників, депутатів. Його вже футболили як могли, від його начальники ховалися в туалетах і поза шторами. Він, звичайно ж, був агресивний, страшний і пекельний у своєму гніві. Йому десятки разів погрожували арештами й ув’язненням, але не посміли: це був батько, який вимагав справедливості.

         На іншому фланзі він теж вів велику роботу. Сам шукав, настирно, в’їдливо, невідчепно убивцю в стані бандюків. І, звичайно ж, встановив того, хто стріляв у його сина, де той знаходиться, як його можна взяти без стрільби і втрат. На противагу зграям озброєних правоохоронців, підпертих усіма там законами, положеннями, охоронюваними правами у своїх діях державою. Один люблячий батько, який дав слово на могилі сина відплатити за його смерть, і тисячні загони ледарів у погонах, котрі лише заглядають до рук за хабарем. Він привів озброєних ментів під лежку вбивці і сказав: «беріть…»

         Тут ще можна довго розказувати, як велося розслідування, скільки потрачено сил, здоров’я Володимиром на особистий збір доказів вини вбивці, бо слідча машина фактично бездіяла (зумисне чи ні, це, мабуть, треба доводити), як йшов суд, де всі докази звинувачення чомусь явно футболилися. З великими потугами, кіллеру виписали його законних п’ятнадцять літ. І хтось би подумав, що Володимиру Олійнику варто було б перевести дух: негідник уже на нарах.

         Але маю не такого слабодухого, а цілеспрямованого і справедливого однокласника-односельця. Він пішов у правову атаку за те, щоб убивця компенсував йому фізичні й моральні втрати через цілеспрямоване, зумисне вбивство сина.

         -Я кров’ю не торгую, - заявив у розмові зі мною Володимир Олійник, - і мені не потрібні ці смертельні гроші. Я всі до єдиної копійки віддам на підтримку таких як сам – тих, хто постраждав від навмисного вбивства, втративши батьків, дітей. А таких, щоб ти знав, у нас сотні, тисячі. І їх ніхто не підтримує, не допомагає. Ніякого контролю з боку держави за присудженим покриттям збитків постраждалим не здійснюється. Тим паче, такі як мій ворог навмисне, відбуваючи покарання не працюють, всяко ухиляються від роботи або трудяться лише стільки, щоб оплатити вартість свого перебування в тюрмі – на носки, на труси, і тільки. Бо їсти йому завжди дадуть.

         Тут розпочалася нова війна. Бо в усіх державних органах В. Олійника сприймали за дурника. Мовляв, яке відшкодування? Хто засудженого зможе змусити працювати – хоче трудиться, хоче лежить весь свій строк на боку.

         Якщо так, заявив Володимир Олійник, у такому разі за вбивцю повинна платити держава.Бо вона не вберегла його сина. Вона не забезпечила, відповідно до Конституції, Олександру Олійнику повну правову безпеку, допустивши, що вулицями міста вільно розгулюють не просто озброєні люди – кіллери, з замовленнями на конкретне вбивство, що, власне, було доведено в суді

Відтак, як не важко зрозуміти, мій шкільний товариш пішов в атаку на всю недолугу нашу правову систему, на державу. Адже виставив їй мільйон гривень збитків, яких він, як батько, поніс від втрати сина у розквіті сил. Щоб держава або стягнула з убивці ці кошти, або сплатила з своїх активів постраждалим - йому й матері сина.  До речі, щоб було зрозуміло, яка це страшенна біль втрати, подам один тільки штрих, одну лише деталь. У ті останні дні свого життя, його Сашко збирався одружитися. Дівчину  вибрав, звісно ж, найкращу. Його наречена після похорон батька Володимира і його дружину стала називати татом та мамою. І Олійники це родинне зближення прийняли. Батьки Сашка часто провідують невінчану невістку дома, разом відзначають дні народження. Дівчина так і не виходить заміж. Вона трудиться завучем…

А ось де завучем, мій друг дитинства на міг вимовити у телефону трубку, голос зламався, він вперше за весь час нашої розмови заплакав, йому забракло слів. Я не став потім уточняти, де завучем працює їхня невістка, щоб не ятрити цю частину його зболеної душі.

Хто не знає, що таке воювати проти держави, нехай запитає у мене. Але зважте, Володя водій-дальньобійник, я був головним редактором наймасовішої в Україні газети (наклад за станом  на 1 січня 1998 року склав 632 тисячі примірників) і мене за критичні виступи проти Л. Кучми та недорікуватого прем’єра В. Пустовойтенка, за надуманими причинами, упекли до СІЗО на сім місяців і 24 доби. Але він відважний, зовсім не боїться. Загартувався. З цією вимогою, щоб усім, хто постраждав від зумисних убивств злочинців, а коли держава не може, не вміє з них стягнути присуджені відшкодування, то нехай платиться за все з державного бюджету, - Володимир обійшов, напевне, усі владні структури України. Він «проклепав» мізки чи не всім народним депутатам попереднього скликання. І добився таки того, що група нардепів за його участі почала розробляти відповідний законопроект, готувати його для реєстрації у Верховній Раді. І тут вибухнули події Майдану. Всім стало не до Олійника. Далі все взагалі пішло шкереберть з парламентом. Кинувся мій Володимир до депутатів нового скликання – абсолютне непорозуміння. Якась, аж начебто ворожа відраза в оцінках, сприйняттях, діях.

-Я замало не побився з Єгором Соболєвим, головою парламентського Комітету з протидії корупції, - мовить схвильований Володя. -  Я йому кажу, що злочинець має не просто відсидіти строк, а відшкодувати збитки. Держава має змусити його це зробити на користь потерпілих, якщо не може – нехай платить сама за його. Держава! Якщо вона заплатить раз, другий, десятий, сотий, держава скаже сама, а де ж мої правоохоронні органи, чому не працюють вони? Знаєш, як тоді вони запрацюють. А що мені відповідає твій знайомий, колишній журналіст Соболєв?  «Як ви можете таке говорити, коли у нас війна…» Я не стримався, взяв його за барки…

Не повірите, але це факт – Володимир Олійник створив у Вінниці громадську організацію з захисту прав постраждалих від насильств. Шкода, каже, що в організації 99 відсотків жінки, бо, як правило, гинуть від рук убивць чоловіки. Вони тепере шукають правду. Але тим активнішими, цілеспрямованішими бувають наші спільні виступи. 

«О, - мовить Володимир Степанович, - чиновники, прокурори, міліцянти-поліцянти найбільше бояться якраз розлючених жінок, яким втрачати уже нічого, оскільки вони позбулися найдорожчого у житті…»

Кажу Володимиру: тобі, друже, потрібно шукати підтримки у правозахисників. За всю годину розмову він уперше нервово сміється.

-Ти глибоко помиляєшся, - каже. – Усі правозахисні організації кують свою славу на охороні якраз прав убивць (підкреслення моє – автор), на облаштуванні комфортних умов їхнього життя за гратами: щоб доброякісне подавали харчування, щоб чисті простирадла в камерах були, обов’язково раз на тиждень лазня, щоб читати було що, телевізор, щоб кіно крутив справно. Одне слово, облаштовують для убивці мого сина райське життя-бутя. За цим ревно слідкувала уповноважена з прав людини Верховної Ради Карпачова, нині цим справно займається пані Лутковська. А коли я до них звертаюся по захист прав постраждалого від рук убивці, якого вони поливають і прихорошують на відсидці, відкривають на мене здивовано очі. А іноді й рота. Я для них, як ти іноді пишеш, – терра інкогніто… Сказати б, незрозуміла істота.

Олійник розповідає, що мав на цьому грунті жорсткий конфлікт з колишнім представником Гельсінської правозахисної групи у Вінниці Дмитром Гройсманом (нині покійний), коли звернувся по допомогу. Той теж спеціалізувався на захисті інтересів засуджених. Іншими словами,  на охороні блатного життя, в тому числі й убивць нічого не винних людей, як Сашко Олійник. Вислухавши батька, славетний правозахисник у грубій формі відповів, що захисту інтересів своїх прав, як постраждалого в Україні йому не добитися. І Гельсінська група цим не займається. Володя не стримався і нині... не шкодує. Лише каже: «Кого ж вони захищають? І чому не безневинного постраждалих, а вбивць...»

Володимир Олійник на чому світ стоїть лає так званий закон Надії Савченко, котрий проголошує: доба проведена засудженим у СІЗО зараховується за дві. Убивця його сина відсидів уже десять з п’ятнадцяти літ ув’язнення. Три з них знаходився в слідчому ізолятору. Мав би «калатати» строк до 2020 року, а тепер, з урахуванням поправки пані Савченко, вийде на свободу в 2017 чи 2018-му. "Чому так?" – запитує мій однокланик. Називає це повним абсурдом.

Держава теж не мовчить, вона починає наступ на Володимира Олійника, всіма доступними засобами намагаючись прикрити його громадську організацію. Позаяк на неї починають звертати увагу всі, у тому числі й за кордоном.  А в прокуратурі, куди повсякчас через це тепер викликають пана Володимира, діють у руслі, мабуть, тотального наступу на громадянські права й свободи в Україні, що спостерігається останнім часом. Володимир Степанович зателефонував мені за публічною підтримкою. Хоча можливості у мене тепер вкрай обмежені – ось вам розповів цю історію з історій за емоційною напругою... Ще просив підшукати йому надійних адвокатів-професіоналів з захисту прав громадської організації. «Можливо, віднайдеш телефон адвоката Тетяна Монтян, моя тема якраз для неї – жива і скандальна", - сказав на закінчення.

Друзі мої читачі! Можливо з вас хтось хоче і може посприяти Володимиру Олійнику, очолюваній ним організації з захисту прав ПОТЕРПІЛИХ від умисних убивств. Підключіться. Бог вам віддячить. Ось вам  телефон Володимира Степановича – 067 224-80-78.  Якщо хтось може допомогти з’єднати його з Тетяною Монтян – ви йому здорово допоможете. І всім нам, бо ми мамо бути всі за одне. Вірте і знайте: він бореться за справедливість!

Тут, можливо, порібна й допомога кваліфікованих психологів. Я його переконлив просив: спускай цю історію трохи на гальмах. В такому угарі не можна жити вже стільки літ. Його серце, виявляється, вже вхоплювали інсульт та інфаркт. На це він букально кричить мені у відповідь: "Сашко, я відступити не можу. Якщо відступлю - тут же помру.Я цим живу..." Хтось із знаючих психологів, допоможіть. 

Зателефонуйте йому, друзі...     Підтримайте...

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.