Слово про Лаврський заповідник

26 июня 2015, 02:10
журналіст
0
19

Кажуть, у Лаврі розміщено резидентури ФСБ і СВР... Як хто не знав. Саме в отих дивних новобудовах, які нахабно виросли за Януковича. На антени подивіться... Яке ЮНЕСКО!


Роздуми колишнього генерального директора Києво-Печерського історико-культурного заповідника про теперешній стан і перспективи найбільшого музейного комплексу України.

Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник.

Історія колекції

бере початок в січні 1873 року зі створення в Києві громадського «Церковно-археологічного музею» (ЦАМ) при громадський же організації – Церковно-археологічному товаристві. В 1921 році музей перемістився до Лаври. В 1923 приймав перших відвідувачів, але як «Музей культів і побуту». До 1925 розрісся і вже мав назву «Музейний городок». В вересні 1926 Постановою Раднаркому отримав статус «заповідника» і крім музейної ще і пам’ятко-охоронну функцію. Компартійною владою це видавалось як «заснування» Музею-заповідника Києво-Печерська лавра.

В основі колекції твори мистецтва сакрального походження різних релігій і вірувань, давні рукописні тексти, стародруки, книги, ікони (одна з найкращих колекцій в Російській Імперії ), картини і портрети, культові речі із золота і срібла, нумізматика, археологічні знахідки, ювелірні прикраси Великокняжої доби, порцеляна, кераміка, вишивка і гапти тощо. Перед Першою світовою війною в колекції ЦАМ було більше 35 тисяч одиниць збереження. А ні Держава, а ні Церква, що в Імперській Росії було одним цілим, жодної копійки на створення і утримання Музею не дали. Подібні музеї в Москві і Санкт-Петербурзі, утримувались виключно на церковні гроші, однак, значно поступались Київському і за кількістю експонатів, і, головне, за рівнем колекції. Київський ЦАМ поправу порівнювали з колекцією Музеїв Ватикану.

В 20-х роках до музею влилось кілька приватних колекції (наприклад, збірка П.П.Потоцького в 35 тис. од. зб. подарована і перевезена ним з Ленінграду до Києва), археологічні артефакти, знайдені скарби європейських талерів, арабських дирхемів, литовських монет XVI ст. тощо. Тоді ж в Києві почали діяти «Торгсіни». Лаврське Музейне містечко використовували як збірний пункт для звозу цінностей вилучених в церквах України і реквізованих у приватних осіб. Лише частину цих речей вдалось взяти на музейний облік і врятувати від продажу закордон. Більше продано і продано за безцінь. До 1930 року колекція нараховувала близько 400 тис. од. зб.. Тільки збірка нумізматики мала 110 тисяч монет, медалей і печаток. Стара Фондово-облікова документація не збереглась.

На початку Другої світової війни через структури Держбанку найцінніші речі (таємний фонд цінностей, що складався з золотого, алмазного і діамантового фондів) вивезли «на сохранение» на Схід. Зараз ці Лаврські речі зберігаються в музеях Москви без належного оформлення як на той час так і на тепер. В роки війни окупанти на Захід вивезли все, що вважали цінним. По війні частина повернулось до Союзу щось, навіть, до Києва. Пошуком втраченого ніхто не займався, оскільки всіх музейників, які перебували в окупації було репресовано. Польща почала пошук своїх втрачених у війну музейних колекцій в 1945 році і лише у 80-х визнала, що «в цілому» цю роботу завершено. Ми таку роботу і не починали. Це копітка наукова робота.

Ті 72 тис одиниць збереження, що обліковуються в фондах Заповідника зараз – практично зібрано наново вже після Другої світової війни. Цілісної колекції Давньоруського мистецтва в Україні немає і по досі, а те що і є в Заповіднику ніде не експонується з повоєнних часів за браком площ. Кілька поколінь виросло інформаційно обікраденими.

Втрати колекції тривали і в «мирний час». В 50-х роках музейні срібні вироби доби «бароко» просто переплавили. Адже ідеологічно українського бароко не існувало. З Лаврських фондів поповнювались фондосховища інших музеїв відповідними розпорядженнями органів радянської влади, що порушувало один з основних принципів музейного зібрання – принцип цілісності колекції.

Так в 1960-х роках при створенні «Золотої Кладової» (Музей історичних коштовностей – філія Національного Музею історії України) наказом Міністерства культури УРСР вилучено майже всі вироби із золота і частково срібні речі з фондів Заповідника для формальної кількості одиниць збереження новостворюваної музейної структури. Зараз Лаврські «вкладні» речі, ювелірні прикраси і церковне начиння конфліктує зі скіфською, в цілому, експозицією Музею історичних коштовностей. При створенні Музею книги і друкарства України вилучено майже всі стародруки з фондів Заповідника походженням ще з ЦАМ. Музей книги існує, як окрема від Заповідника структура, хоч історія літописання, книгописання і книгодрукування є невід’ємною частиною історії Лаври. До речі, за записом в Головній книзі Заповідника і Пересопницьке Євангеліє передано до ЦНБ в 1946 році.

На початку 1990-х років більше 1000 одиниць збереження музейних предметів сакрального походження було вилучено з фондів Заповідника і передано в користування різних Церков і конфесій. Ця популістська акція вилучила в тому числі і ті речі, які стали музейними ще до революції. До порівняння Російська Федерація утрималась від подібних акцій. Ні Ермітаж, ні Руський музей, ні Третьяковка, ні ГІМ, ні Музеї Московського Кремля, як і інші провідні музеї Росії нічого церкві не «повертали» і не передавали. А там де «повернення» відбувалось воно переслідувало іншу приховану мету. Як от повна передача Валааму діючому монастирю – витискає, витирає, витравлює з свідомості жахливу і злочинну функцію російської держави, що відбувалась тут протягом кількох століть.

Широко розрекламована передача Церкві Володимирської ікони, яку вивезено з пограбованого Києва Андрієм Боголюбським в 1169 і яка тепер є однією з найбільших святинь Росії, насправді Церкві не передано. Її просто розміщено в церкві архітектурного комплексу Третьяковської галереї і вона продовжує знаходитись на музейному обліку і відповідальному музейному збереженні в Третьяковській галереї.

Заповідник, виконуючи урядові рішення, документально передав УПЦ мощі всіх Святих упокоєних в Ближніх і Дальніх печерах. Весь пантеон Лаври це 120 прилічених до ліку Святих. Особливість музейного обліку в тому, що облік артефактів, цінностей, раритетів ведеться під узагальнюючим терміном «музейний предмет» (мп) записом в особливий журнал – «Головна Книга». При передачі на постійне збереження комусь іншому «мп» з обліку знімається, про що робиться відповідний запис до «ГК». Музей втрачає контроль за «мп». Охорона здійснюється шляхом обліку. Мощі всіх Лаврських Святих відсутні в державі Україна – адже вони ніким і ніде не обліковуються і за них ніхто не несе ніякої відповідальності. Представники духовенства, посилаючись на давні канони, на свій розсуд, передають їхні частини за межі і Лаври, і України. ЗМІ про це повідомляли. Відбулась подія наслідки якої не усвідомлено в повній мірі.

В 2009 році в фондосховищі виявлено привласнення майже 3-х тисяч музейних предметів з колекції Заповідника, деякі з інвентарними номерами і шифрами старого музейного обліку. Міжвідомча комісія провела ретельний опис вилучених «мп», які знов було взято на музейний облік. Фігурантом виявився головний хранитель Григорій Полюшко, якого було звільнено з займаної посади. Матеріали передано до МВС, Прокуратури, Мінкультури, Держкультурспадщини, профільного Комітету ВР. В 2010 році за сприянням Міністерства культури і Держкультурспадщини Полюшка було поновлено на роботі. Всіх працівників, які виявили крадіжку звільнено. Вилучені і вже взяті на облік «мп» директор Марина Громова віддала Полюшко, якій досі працює головним хранителем. Чим він «віддячив» можна лише здогадуватись.

Наука

До війни в заповіднику діяв «докторат», наукові експедиції відправлялись аж до Китаю, в 1927 році вийшло перше число наукового часопису «Український музей». На жаль, другий зверстаний і третій - в рукописах і чернетках – досі в США, в архіві Петра Курінного.Микола Касперович, завідувач реставраційними майстернями, виконував найскладніші завдання реставрації давньоруських ікон для Ермітажу, консультував провідні музеї Європи.

До середини 20-х років відноситься і принципова дискусія щодо сутності музейної роботи: музейна робота це просвітницька діяльність, чи наукова робота? Формально за суперечкою стояли Укрполітосвіта і Укрнаука. Зрозуміло, що УПО складалось з загартованих партійних функціонерів і захищала позицію просвітницької (пропагандистської, агітаційної) функції музею, а позицію Укрнауки відстоювали досвідчені музейники – вчені світового рівня. Ця суперечка вплинула на формування всієї музейної галузі не тільки Києва і України, але й Союзу. До речі, Світ прийшов до визнання науковості музейної роботи набагато пізніше, вже по війні. В 1930 колектив Заповідника зазнав масових репресій. Одночасно закрили монастир. Після чисток заповідник поновив діяльність, однак, майже всіх науковців і керівників звинуватили в прихованій ідеологічній диверсії і замінили на надійних членів партії. Монастир поновив діяльність в листопаді 1941 за рішенням окупаційної влади і був відкритим аж до 1961. Так правочин нацистів діяв 20 років.

Комуністи – атеїсти. Діючий монастир був для влади незаперечним злом. З не меншою недовірою влада ставилась і до науковців Лаврського заповідника. Дисертації та і просто музейні наукові дослідження на тему лаврської історії і культури не дозволялись, такі теми дисертацій не затверджувались. Науковці музею працювали «в стіл». Поодинокі монографії і дослідження, які все ж таки з’являлись, були унікальними, винятковими і тільки торкались окремих церковних тем і писались не музейними працівниками, як от дослідження Дмитра Степовика щодо Української графіки XVII-XVIII ст., Платона Білецького «Український портрет XVI-XIX ст., або «Український середньовічний живопис» (Логвін, Міляєва, Свенціцька). В 1995 році в Заповіднику працювало лише два кандидати наук, археологи, які захистились за межами Музею.

В 1996 році в Заповіднику започатковано щорічну науково-практичну конференцію «Могилянські читання». З 1998 ця конференція стала міжнародною. В 1998 почав виходити збірник наукових праць «Лаврський Альманах». В 2001 постановою президії ВАК України «Лаврський Альманах» було внесено до переліку фахових видань з історичних наук. Це єдиний науковий музейний часопис. В 2010-му в Заповіднику працювало 6 докторів, більшість з яких захистились на лаврських і музейних темах і 21 кандидат.

Світова практика музеїв і заповідників така, що науковці цих закладів складають від 25% до 35% від загальної кількості працюючих. В заповіднику це має бути не менше 150 працівників. Станом на початок 2010 науковців у Заповіднику було 145 з 546 працівників. Масові скорочення почались в 2010, коли в два етапи скоротили до 150 працівників (ген директор Марина Громова). Тоді скоротили всі шість докторів наук і більшість з 21 кандидата. На місця скорочених і звільнених прийнято таку ж кількість «потрібних» людей, але без будь-якого музейного досвіду. Кожен наступний керівник приводив «свою» команду. Тривають скорочення і зараз.

Існує відмінність практичної, саме музейної науки від «академічної», фундаментальної. Крім того музейний науковець зростає тільки в «своєму» музеї, оскільки тісно зв’язаний зі своєю колекцією, зі своїми «мп». В іншому музеї інша колекція і інші «мп». При переході в інший музей науковцеві потрібно вчитись наново. Майже не існує знакових музейних керівників, які змінили кілька музеїв. Філіппо де Монтебелло (ММА, Нью-Йорк), Ірина Антонова (Пушкінскій, Москва), Анрі Луаретт (Лувр), Борис Піотровський (Ермітаж), Семен Гейченко («Михайловське»), Борис Возницький (Львів), Михайло Сікорський (Переяслав) відбулись і стали всесвітньо відомими у музеях, де пропрацювали кілька десятків років. А останні в них і померли.

Зачистка українських музеїв від музейної науки розпочалась з приходом до влади клана Януковича. В більшості знакових музеїв України було звільнено фахових, кар’єрних, директорів, які по 15 і більше років успішно керували своїми закладами. На їхні місця призначені керівники, які в музеях ніколи не працювали, які музейної роботи не розуміють, які музеї не люблять. За звільненнями директорів скорочення і реорганізації прокотились по музеях України і винищили кілька сотень досвідчених музейників. Міністр культури з цього приводу цинічно заявив: «Мені потрібні молоді музейні менеджери».

Молоді музейні менеджери надходжень не збільшили, економії бюджетних коштів не забезпечили. Натомість до музеїв привнесено скандали: в Лаврі з директоркою Лісничою і хабарями від Прокаєвої (Лада Літовченко), в Софії з директоркою Сердюк і стіною, що впала, в Переяславі з лутерієм і розкраданням фондів при директорі Довгошиї, в Пирогово з пожежами експонатів при директорі Зарубі.Крім того, молоді і не дуже молоді, музейні менеджери «забезпечили» кілька десятків судових процесів, які тривають досі і які нанесли збитки державі в кілька мільйонів гривень. Лише в Лаврському заповіднику незаконними звільненнями директорка Марина Громова завдала збитків державі на 1млн. гривень, а генеральний директор Любомир Михайлина вже на 500 тис. грв.. Обох призначив на посади міністр Михайло Кулиняка. Збитки, що завдано державі досі не стягнуто з винуватців–директорів. Така от «поблажливість» Міністерства культури України.

Майно Заповідника

Майно заповідника кілька разів змінювало власника. Зазвичай зміна власника призводила і до змін в назві Заповідника. ЦАМ – громадський музей і громадська форма власності. Музей культів і побуту – державний музей і відповідна власність. В державній власності у Заповідника змінювались відомчі «господарі» і зміни відбивались у назвах: Заповідник Києво-Печерська лавра, Державний Києво-Печерський заповідник, Києво-Печерський державний історико-культурний заповідник. По війні Заповідник поновив діяльність в 1943 році. З утворенням Міністерства культури підпорядкувався йому. В 1955 закрили Духовну семінарію, в 1957 засипали колодязі Антонія і Феодосія, а в 1961 закрили Монастир.

В 1970-х, 1980-х роках Заповідник дійшов до повного занепаду. Руйнація конструкцій будівель і споруд, а особливо обвали, зсуви і провали на території не на жарт налякали керівництво країни, адже Лавра це, в першу чергу, підземний печерний комплекс. Кілька партійно-урядових комісій зафіксували численні порушення, зловживання, розбазарювання фондової колекції. Догани і заміна директорів результатів не давали. На території заповідника діяло кілька десятків установ і організацій різного підпорядкування: міського, державного, відомчого. Закриті НДІ, завод вин «Арарат», інфекційна лікарня, дитячий садок, склади, гуртожитки, майстерні театрального реквізиту, житло заводу «Арсенал», гаражі ЦК КПУ. Один з директорів в митрополичому саду завів вівці… Міністерство культури УРСР не справлялось з Заповідником.

В 80-х роках повіяв вітер перемін і Рада Міністрів України прийняла рішення передати весь комплекс заповідника до міської власності, а всі музеї об’єднати в єдину музейну структуру – Музейне Об’єднання і надати «МО» назву Києво-Печерський державний історико-культурний заповідник. Встановити і затвердити межі Заповідника і межі його охоронних зон. Відселити з території Заповідника всі сторонні організації (за списком) і всіх мешканців. Створити в структурі музею Спеціалізовану дільницю підземних і протизсувних робіт. Виконати величезний комплекс реставраційних робіт. Розробити історико-архітектурний опорний план, розробити і затвердити «Генеральний план» Заповідника. Розробити і затвердити Програму розвитку Заповідника. Більшу частину запланованого виконали. Роботами по впорядкуванню території, ремонту і реставрації пам’яток керував легендарний Микола Лаврухин.

В 1988 поновив діяльність Монастир. В грудні 1990 архітектурний комплекс споруд Києво-Печерської лаври і Софію Київську було включено до Списку об’єктів Всесвітньої культурної спадщини.В березні 1996 Заповідник, а не «Музейне Об’єднання»(!), отримав статус «національний». Таким Заповідник проіснував до початку 2000-х років.Рішенням Київради Заповідник з 1січня 2003 було передано до підпорядкування Міністерству культури України. В вересні 2003 цілісний майновий комплекс Заповідника було передано «до сфери управління» Міністерства культури, при збереженні за містом прав власності на майно заповідника. Музеї колишнього «МО» залишились у міській власності і у міському управлінні, підпорядковувались Управлінню культури міста Києва. Між музеями і Заповідником виникли орендні відносини.В 2010-му, 2011 роках кількома рішеннями Київради майно заповідника було передано до Державної власності. Орендні відносини загострились.

Кілька слів про підземні споруди і спецдільницю підземних протизсувних робіт

Печерні лабіринти і Лаврські підземні споруди - унікальна особливість Печерного Монастиря. Варяжські печери дехто відносить до VIII сторіччя. Спецдільницю ж створили за наполегливими рекомендаціями вчених, яких було залучено до роботи комісії по вивченню стану Лаври, яка просто валилась в руках безгосподарної, забюрократизованої і заідеологізованої радянської влади. Радянська влада завжди боролась з українським буржуазним націоналізмом і тому не дозволяла розвиватись музейній науці. Коли в її руках Лавра почала просто розвалюватись кинулась до українських вчених по поради. Один з них Михайло Брайчевський, другий Сергій Білокінь. Своїми публікаціями вони не тільки привернули увагу до проблем унікального комплексу Світового значення, а й дали правильне визначення проблематики та шляхів виходу з катастрофічної ситуації.

Відомо, що в Києві є метробудівці, є СУППР. Однак, в Заповіднику було створено окремий спеціалізований, підпорядкований музею підрозділ і виконання цих важливих, постійних, щоденних робіт нікому не передоручали. Порадами фахівців скористались. На щастя. На жаль, як ми бачимо, не надовго. Зараз в управлінні музейною галуззю продовжують панувати радянські, безгосподарні принципи і прикро, що цю сферу знову заполітизовано, але ще в гіршому варіанті «політизації» – посада міністра культури дістається по партійній квоті. Рішення які приймає і ухвалює міністр є предметом домовленостей, торгу, поступок іншим політичним партіям і політичним силам. Таки рішення не можуть бути і не є публічними, бо це вже політика! Не публічність рішень в культурі, в тому числі і кадрових, стало аморальною нормою. Можна лише здогадуватись про що і з ким домовились політики. А якщо домовляються політики, то починають домовлятись всі. Ось чому руйнується найбільший музейний комплекс України.

Чому зараз Міністерством затверджено структуру і штатний розклад, якій добиває музейну науку і просто ліквідує Спеціалізовану дільницю підземних і протизсувних робіт? Відповіді немає. В традиціях доби Януковича вводяться пустопорожні відділи в які приймаються «корисні» люди і родичі керівників. Роздуто юридичний відділ, замість одного-двох юристів в 2000-х роках їх тепер вісім! Відділ археології такий, що може перекопати всю Лавру років за два. І це замість одного штатного археолога ще п’ять років тому. Завдання археолога спостерігати за господарюванням в Лаврі всіх хто там є, оскільки Відкритий лист має Лаврська експедиція Інституту Археології НАН України, яка і здійснює розкопки в разі потреби, а не Заповідник. У Заповідника не повинно бути планів все в Лаврі розкопати, бо розкопана археологія – це знищений культурний шар. Мета Заповідника зберегти, захистити від руйнації.

Загадковий «Науковий відділ міжнародного співробітництва та протоколу», підпорядковано просто директору. Цей відділ створено під дочку скандально відомої Прокаєвої, «знавця» міжнародного співробітництва і складається він з п’яти працівників! Такого відділу в жодному із Заповідників України ніколи не було. Такі відділи і не потрібні, оскільки по всіх міжнародних зобов’язаннях України відповідає Міністерство Закордонних справ і контакти з ЮНЕСКО, Комітетом Всесвітньої спадщини (КВС) здійснюється виключно через МЗС. Здається в МЗС України Комісія по зв’язкам з ЮНЕСКО чисельно менша. Цей музейний та ще і науковий відділ – класичний приклад влаштування на престижну посаду з високою оплатою корумпованих нероб. Ця посада спричинила скандал з хабаром в 50 000 доларів США для міністра культури. Цей скандал жваво обговорювався в ЗМІ, але лишився непоміченим правоохоронними органами?

Родичі, «потрібні люди» – ніколи нічого не робили і робити не будуть. Вони діють лише тоді, коли їхнім теплим місцям щось загрожує. Рятують себе і звичайно «хорошого» керівника. Саме для цього створюють синекуру і знищують структури без яких Лавра почне руйнуватись. Зараз, в травні-червні 2015 Спеціалізовану дільницю підземних і протизсувних робіт скоротили. Завтра прохідників, маркшейдерів і інших фахівців з досвідом Лаври і дозволом роботи під землею не буде. Провалів і руйнацій чекати не довго.

Пам’ятко-охоронні питання

Законом України «Про охорону культурної спадщини», 2000 року, всі Заповідники України позбавлено статусу органів охорони своїх пам’яток. Таким чином, Заповідники перестали відповідати за заповідники. Те основне, для чого заповідники і створювались – збереження особливо цінних історичних, культурних, архітектурних, археологічних, природних і інших важливих для держави об’єктів – перестало бути їхнім завданням, обов’язком! Парадокс! Тепер ця функція належить Центральному органу охорони культурної спадщини. В складі Міністерства культури з’явилась структура з назвами, що змінювались, але незмінним правом якій лишалось одне - видача дозволів на забудову на історичних територіях. Ця, дозвільна служба, вперто обстоюється всіма міністрами культури. Сенс існування заповідників зник, однак з’явилась проста корупційна схема, яка вигідна чиновникам, забудовникам і … архітекторам.

Площа території Заповідника без охоронних зон 24 гектара. В Заповіднику на обліку знаходиться 144 будівлі і споруди, 120 з яких є пам’ятками. Загальна площа приміщень Заповідника близько 60 тисяч квадратних метрів. Крім заповідника на його території діє ще більше двох десятків юридичних осіб, які займають до 40% всіх приміщень: п’ять музеїв, Державна історична бібліотека, Державна Академія керівних кадрів культури і мистецтв, Інститут Пам’яткоохоронних досліджень, майстерні Спілки художників, Товариство охорони пам’яток, структури Міністерства культури. Ще 45% площ передано в користування Українській Православній Церкві і утвореним нею організаціям. До речі, на території заповідника діє як УПЦ МП, так і УПЦ КП. Церковних структур також близько двох десятків. Лише 15% всіх площ знаходиться в розпорядженні Заповідника, з них до половини можна використати для статутної музейної роботи, решта – спільного і господарського призначення.

УПЦ і її структурам передано до 70 (близько половини) споруд заповідника. З них знесені 7, перебудовані 16. Крім того, 20 будівель побудовано наново. Загальна кількість новозбудованих приміщень – більше 20 тис. кв. метрів. Точних даних а ні в Заповіднику, а ні в Міністерстві, а тим більше в Фонді державного майна не існує. Цю проблему чиновники замовчують. Жодну з відремонтованих і новозбудованих будівель не здано Держкомісії. Не внесено ніяких змін до облікової документації власника майна і балансоутримувача. Невідомі і джерела фінансування вказаних робіт. Невідомий і власник новобудов. Ним може виявитись будь яка фізична і юридична особа, як резидент, так і нерезидент України. Вражають масштаби будівництва і перетворень – більше третини всього комплексу.

Зовнішній вигляд пам’ятки національного значення, що перебуває під охороною ЮНЕСКО змінено докорінно. В національній і міжнародній пам’яткоохоронній документації (Комітет Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО) обліковується зовсім іншій об’єкт.

На цьому фоні самостійне господарювання орендарів і виконання поточних ремонтних робіт на орендованих площах без відома і погодження з балансоутримувачем не помічається ніким. Заміна автентичної столярки, пофарбування фасадів і покрівель без паспорту - «на свій смак», зняття зовнішнього декору, переробка інтер’єрів – на все це не звертають уваги. Преса чомусь обходить Лаврські проблеми мовчанням.Наше ставлення до пам’яток досі має всі ознаки класової ненависті.

Музейний сервіс

З кінця 90-х років в Заповіднику почала розгортатись служба музейного сервісу. Ця служба з назвою «Виробничо-допоміжна частина» - це штатний музейний підрозділ, а не кооперативи, орендарі чи приватні підприємці. Виробничо-допоміжна частина з часом виросла в розгалужену структуру по наданню музейних послуг відвідувачам: музейні кав’ярні, сувеніри власного виготовлення, в тому числі коштовні ювелірні, друковані видання, антикваріат, художній салон, послуги кваліфікованих реставраторів, експертів і ювелірів тощо. Все те, що є в кожному музеї Світу, але відсутнє в Музеях України. За 15 років власні надходження виросли в 85 разів – зі 185 000 гривень в 1995 році, до 15 500 000 в 2010-му. Жодної копійки з бюджету на її створення і утримання не пішло. Навпаки, частина працівників наукової частини і інших підрозділів Заповідника утримувалась за рахунок цих надходжень «спеціального фонду» бюджету Заповідника. Музеєм було створено більше 100 додаткових робочих місць в сфері культури. К 2005-му році Заповідник став одним із найбільших платників податків в Печерському районі. Тенденція росту цих надходжень збереглась до 2013 року: 2011 – 16,1 млн. гр.; 2012 – 17,5 млн.гр.. В цьому ж, 2012 році було вдвівчи піднято вартість екскурсійного обслуговування, що мало б дати рост надходжень до 25 - 27 мільонів гривень, як мінімум. Натомість в 2014 відбувся раптовий обвал до 4,3 млн. гр. Музейний бюджет не доотримав близько 2-х мільйонів доларів. Куди поділись ці гроші? Адже відвідуваність не впала в шість разів!

Перспективи розвитку

В 1980-х роках на базі Лаврського заповідника було створено Музейне об’єднання. В це об’єднання увійшли чотири музеї, що діяли на території Запорвідника та Центр реставрації. На початку 2000-х з незрозумілих причин Заповідник вилучили з Музейного Об’єднання, а потім Об’єднання розформували шляхом поділу на окремі музеї. Внаслідок цього всього держава втратила Лаврський заповідник як цілісний і єдиний, найпотужніший музейний комплекс. В 1920-х роках Заповіднику не було аналогів в Союзі. З 1980-х по 2000-й він був найбільшим в Україні: 750 працівників, до 500 000 одиниць збереження. Тепер це незрозуміла структура з розмитими і конфліктними функціями.

До порівняння: Давньоруська частина Третьяковської галереї, що у Москві сформувалась в сучасному її вигляді вже по війні, в 1950-х, 1960-х роках. Основна кількість ікон поступила до її фондів в 1947-1968 роках з Новгорода, Пскова, Суздаля, Ярославля, Великого Устюга, Архангельська, Смоленська, Твері тобто з усієї Російської федерації. Дещо навіть з Києва в 1930-х. Однак, в експозиції це представлено струнким інформаційним потоком: X століття, XI cт, XII, XIII, XIV, XV,XVI, XVII. І ні у кого з відвідувачів сумнівів не виникає щодо витоків Московської культури, історії і Церкви. В Третьяковку заходить мешканець Москви, або Торжка, а виходить громадянин Росії.

Ми свою колекцію давнього мистецтва Великокняжої доби не гіршу, а подекуди кращу, самі розпорошили по різних фондосховищах і музеях. Вона є, але недоступна. Її приховано. Вона не звучить, не працює на свою державу, не слугує своєму народові. Зрозуміло що в радянські роки йшла боротьба з «українським буржуазним націоналізмом». Незрозуміло чому ця боротьба в музеях триває досі.

Пропозиції

Для прийняття рішень потрібно:

  • Зупинити злочинну реорганізацію, практично, нищення Заповідника.
  • Провести аналіз і дати оцінку діяльності заповідника по всіх напрямках.
  • Розробити і затвердити програму дій хоча б на 10 років. Наприклад: «Програма розвитку Національного Заповідника та зміцнення його матеріально-технічної бази». В цій програмі може бути розділ по засадах співіснування з Церквою.
  • Виконати цю програму.


Сергій Кролевець
Голова ВУАМ, директор заповідника Стародавній Київ 1989-1992 рр., Генеральний директор Києво-Печерського заповідника 1995-2010 рр., генеральний директор Музею історії міста Києва 2011-2012 рр.

http://vuam.org.ua/uk/%D0%A1%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%BE_%D0%BF%D1%80%D0%BE_%D0%9B%D0%B0%D0%B2%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%B7%D0%B0%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%96%D0%B4%D0%BD%D0%B8%D0%BA

Необхідний коментар:

Кажуть, у Лаврі розміщено резидентури ФСБ і СВР... Як хто не знав. Саме в отих дивних новобудовах, які нахабно виросли за Януковича. На антени подивіться... Яке ЮНЕСКО! Чомусь згадується, як спецпопи МП подавали на наш журнал до суду, спростовуючи, що вони не контролюються Кремлем і ФСБ. Нині все всі побачили... Засилали ментів, бандюганів. Ще за Юща. І таким символічним заповідником досі керує ставленик Кулиняка-Азарова! З мафією прикриття. Ми вже втомилися публікувати обурені листи музейників. Нині пішло загострення. Мінкульт ситно мовчить. Нагадаю, розквіт Нацзаповідника був саме за директорства С.П.Кролевця. Нині він єдиний, хто може швидко навести порядок і повернути колишню славу, цьому спаплюжену "гускім мірам" символу. Лавра не цирк і не кубло ворожих Україні шпигунів. Сподіваємося, до когось в АП, КМ і навіть Мінкульті, ця проста думка дійде...

Дійте! Набридло дивитися на той хаос.

Віктор Тригуб, редактор журналу "Музеї України"
Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.