Сильна і незалежна Маруся

30 апреля 2015, 12:13
0
24
Сильна і незалежна Маруся
Обкладинка роману Василя Шкляра "Маруся"

Це історія мужньої жінки, незламної та безстрашної. Це історія української Жанни Д'Арк. Це історія Олександри Соколовської, більш відомої як отаман Маруся.

Сила жінки ХХІ століття у матеріальній та емоційній незалежності від чоловіка, сила жінки ХХ століття - у зброї у руках. Олександра Соколовська - не просто учасниця бойових дій, вона -жінка-полководець. Точніше, її і жінкою важко назвати, скоріше - дівчиною. Саша - воїн з нескореним патріотичним духом, дівчина, якій у спадок перейшло командування повстанським загоном.

Батько Саші - чигиринець Тимофій Соколовський з дружиною Явдохою Квасніцькою жили у поліському Горбулеві, де й народили восьмеро дітей. Чотири сини - Степан, Василь, Дмитро та Олексій, і чотири доньки - старша Ганя, потім Віра, Устинка і наймолодша - Олександра - з'явилася на світ 1 грудня 1902 року.

Під час Української революції бойовий запал спочатку виявив найменший з братів - Олексій 1900 року народження. Наприкінці 1918 року він зібрав ватагу і пішов виганяти гетьманську варту з Радомишля. А незабаром почав воювати проти більшовиків. 5 січня 1919 року він загинув.

Боротьбу продовжив Дмитро (народився 5 листопада 1894 року) - колишній прапорщик царської армії, активіст Радомишльського осередку Української партії соціалістів-революціонерів. 67-річний батько отаманів Тимофій очолив штаб селянсько-козацької армії Соколовських.

8 серпня 1919 року Дмитра вбив зрадник-односелець у тій школі, яку родина Соколовських перетворила в українську гімназію. Навіть у повітовому центрі Радомишлі не було такого навчального закладу. Тобто Соколовські були не тільки вояками, а людьми освіченими, культурними. І в цій гімназії вчителювала наймолодша донька Тимофія – Олександра. Саме учителькою її називали в своїх дослідженнях історики. І тільки згодом з’ясувалося, що вона була гімназисткою 4 класу, і хоча через війну не змогла закінчити повний курс навчання, викладала дітям. Тому ніхто із дослідників не здогадувався, що ця вчителька така юна. До речі, в той же час Саша стає зв’язковою і головною сільською пропагандисткою – агітує селян до повстань і залучає чоловіків у загони.

Після смерті Дмитра Коли отаманом став Василь Соколовський, який зі своїм загонов вже за тиждень здобув Радомишль. Невдовзі повстанська бригада імені Д. Соколовського на чолі з Василем рушила на Київ, де  прилучилася до І-го Українського корпусу Армії УНР. Пішли здобувати столицю і дяк Тимофій та його донька Олександра. Повстанці допомагають війську УНР взяти Житомир і Брусилів. Слава про Соколовських дійшла і до Петлюри. В серпні 1919 року він зустрівся з Василем та командиром Першого повстанського полку імені отамана Петлюри Тимошем Лободою.

Невдовзі життя отамана Василя обривається – як і старший брат Дмитро, він гине від руки зрадника.

Тепер шабля мала б перейти до останнього брата у родині Соколовських – Степана – та він був священиком, тому допомагав повстанцям лише молитвами та благословеннями. Тисячний загін тоді очолює 16-річна Саша, яка приймає лицарську присягу на вершині Дівич-гори та іменується відтоді отаманом Марусею.

Склалося так, що у лавах повстанців був письменник Клим Поліщук, який написав оповідання "Отаманша Соколовська", видане 7 вересня 1920 р. Там подано таку Марусину цитату: "Життя мене змусило стати отаманшею. Всі люди, що знаходяться зараз біля мене, дісталися мені в спадщину після мого брата, якого замордували червоні.

Якийсь час людьми керував мій батько, але коли і його спіткала та сама доля, тоді вже я мусила взятися за діло. Нічого було робити, коли всі в один голос кричали: "Немає Соколовського, так хай Соколовська отаманствує! Інших отаманів не хочемо!.."

... Ви думаєте, що мені потрібна війна? Що мені у ній? Я жінка ще молода, я хочу жити, але що робити? Все, що тільки було у нас, розбито і розграбовано. Спалили навіть ту школу, де ви колись учителювали. ... Нині, як бачите, мене оберігати нікому, а навпаки... Я оберігаю...

Майте на увазі, що починаючи від цього села і аж до самого Радомишля, скрізь і всюди мої села і мої люди. Вже не один раз нападали на них червоні, але нічого з того не вийшло. Тепер вони готують напад на моє рідне село, будучи впевненими, що я там, а я тим часом готую на них пастку тут.

Ось що говорив про Марусю Микола Фещенко-Чопівський – чоловік, який у складі 27-го кінного Чортомлицького полку воював проти більшовиків у Радомишльському повіті і був особисто знайомий із дівчиною: "Перед моїми очима й по сьогодні стоїть постать стрункої, невеличкої зростом дівчини, що була одягнута по-мужеськи. Їздила верхи, як найкращий козак. Добре володіла рушницею... Як і її брати, була відважного десятка і серед повстанців користувалася авторитетом. Не дивно, що після смерті своїх братів вона перейняла провід над повстанням... ".

Про бойовий шлях Марусі відомо не так багато. Відомо, що в серпні 1919 року вона співпрацювала із частинами Української Галицької Армії, що наступали на Київ, а 1920-го року вона зі своїм нареченим Оверком Куравським, братом Степаном і вірним козацтвом рушила на південь, на Поділля. То був час українсько-польської спілки. На початку листопада 1920 року її загін перебував неподалік Козятина. Маруся намагалася пробитися через фронт на з’єднання з армією УНР, але перевага червоних частин у прифронтовій смузі стала цьому на заваді. Тож довелося її війську відійти на південь на певну відстань від театру бойових дій. А вранці 10 листопада більшовики перейшли в наступ по всій лінії фронту, і армія УНР почала відступати, віддаляючись від загону Соколовських. Тому мусила Маруся самотужки мусила продовжувати боротьбу з червоною армією.

14 листопада 1920 року в містечку Вахнівці (нинішня Вінниччина) загін Марусі вщент розтрощив продзагін 24-ї залізної дивізії. Після цього вони розігнали продзагін у селі Брицьке того ж повіту, забравши при цьому загарбаний червоними фураж. Із цього ж села кілька чоловік зголосилося до загону Марусі, а її брат, отець Степан, за сестрою далі не пішов, бо вирішив залишитися у Вахнівцях і служити у місцевій церкві.

Після того отаман Маруся з’єдналася в Брацлавському повіті з трьома повстанськими відділами і очолила об’єднаний загін разом з Артемом Онищуком. Далі їхній шлях, напевне, пішов у бік кордону, адже достеменно відомо, що Онищук наприкінці грудня 1920 року опинився в Румунії. А з ним, ймовірно, і Маруся.

Проте доля Саші Соколовської все ж досі лишається достеменно невідомою. Існує чимало непідтверджених версій нібито її смерті. Ось деякі з них.

Версія №1. Генерал-поручник Армії УНР Олександр Вишнівський у своїй книзі "Повстанський рух та отаманія" стверджував, що Марусю "зрадили землячки", внаслідок чого її було "зненацька захоплено карним відділом...і розстріляно". Разом із нею нібито загинув і її наречений – Оверко Куравський, який очолював 1-й підрайон 8-го повстанського району Північної групи.

Версія №2. Микола Фещенко-Чопівський писав, що якщо він не помиляється, то "Марусю вбив її ж власний ад'ютант".

Версія №3. В "Енциклопедії українознавства" подано інформацію, що загін Соколовської ще у вересні 1919 року розбив угорський полк 58-ї совєтської армії, а важко поранену Соколовську "замучили до смерти".

До речі, вже згаданий письменник Клим Поліщук також притримується думки про загибель отамана Марусі у 1919 році і у книзі "Червоне марево. Нариси й оповідання з часів революції" він описує могилу дівчини, на якій були такі слова: "Тут спить донька України Марійка Соколовська, родом з села Горбулева, Радомиського повіту. Боролась за право. Загинула від руки зрадника 6 листопада 1919-го року. Прохожий, схили голову перед її завчасною могилою!". За легендою, їх видряпав на сосновому хресті наступник Соколовської – отаман Шабатурка.

Якою ж справді була доля Саші ми, мабуть, ніколи не дізнаємося. Це робить її постать ще більш загадковою та легендарною. Зараз вже й неважливо як закінчилося її життя, адже герої не вмирають.  Головне – що вона зробила. І нехай мети не було досягнуто, нехай червоні на довгі десятиріччя все ж заволоділи українською землею, Саша – ця "юна амазонка", як її часто називали – разом із всією родиною Соколовських показали, як українці можуть чинити опір окупантам та на які жертви ладні йти заради перемоги і незалежності. 

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.