Як студентки до музею ходили

30 апреля 2015, 10:55
0
14
Як студентки до музею ходили
"Музей тоталітаризму" у Херсоні

про розвиток музейної справи

«Станція Голосіівська. Шановні пасажири, виходячи з вагону, не залишайте свої речі», - сказав приємний чоловічий голос, і от ми вже на платформі. Очікуємо на нашого викладача, а ось і він, усміхнений і веселий, перепрошує, що запізнився, адже виставляв своїм іншим студентам залік. Ми зустрічаємо його радісним «УУуууу!» і всі разом йдемо до «Музею совєтської окупації». Одразу скажу, що цей музей на музей насправді мало схожий.  Декілька залів. Невелика кількість експонатів, переважно плакати, листи, документи, записки, фотохроніка та…  голова останнього в київській області леніна, з якою наші дівчата вирішили на пам'ять сфотографуватися. Що б з нами зробили сто років тому за таке «ленінохульство» можна уявити. Ні, напевно, не тільки уявити, але й побачити, адже в «Музеї совєтської окупації» зібрано чимало доказів радянського терору, знущань, катувань та інших злочинів проти народу. Забіжу наперед і скажу, що музей потребує фінансування. «Паноптикум», за матеріалами офіційного сайту, пропонує своїм відвідувачам небагато: екскурсії по музейних експозиціях, яких, до речі, за словами нашого молодого екскурсовода, усього декілька; перегляд відеоматеріалів з історії репресій, історії України, художніх тематичних фільмів; виїзні виставки «Забуттю не підлягає...»; виїзні екскурсії до Биківнянських поховань. Мені особисто найбільше сподобались фото. Хроніка 1917-1930-их років дає наочне уявлення про те, як воно було тоді. Було б добре, аби справжні відеохроніки, які є, постійно транслювалися на телевізорі. Що стосується інших експонатів (листів, документів), то мушу зазначити, що відвідувача не вистачить надовго всі ці матеріали перечитувати. Тому, на мою думку, людей варто приваблювати картинкою: увагу привертають фотохроніки, відеохроніки, цікаві артефакти.

 

Ми ж разом із нашим екскурсоводом прямували далі плакатною виставкою, яка, на жаль, приховала всі інші експонати. Йшлося, власне, про історію радянської окупації. Про, не побоюсь цього слова, недолугість… і нерішучість Центральної Ради, про втечу Скоропадського, про повалення Директорії. Про незгоду серед українців стосовно того, як має розвиватися українська революція, який має бути її результат. Про те, як більшовики окуповували територію України і врешті-решт, провівши з’їзд у Харкові, захопили владу. Не обійшлося і без розповіді про реалії того часу, які інакше, аніж трагедією або ганьбою людства на віки не назвеш: терор, голодомор, розкулачення, репресії. У цьому контексті одразу іронічно згадується відома шедевральна фраза Сталіна: «Жить стало лучше, жить стало веселей». Втім, усі ми знаємо, як насправді стало жити наприкінці 30-тих, коли власне цей крилатий вислів вперше й прозвучав на Першій всесоюзній нараді стахановців, адже репресії тривали…

 

А потім ми своїм жіночим колективом пройшли до іншої зали, де могли подивитися фільм про Українську повстанську армію, а також оглянути чимало малюнків, плакатів та фото, присвячених українській революції та українським визволителям. Я думаю, що пам'ять про наших героїв тих часів, тих хто боровся ще сто років тому за Україну має жити, так само як і пам'ять про сучасних українських захисників, які віддають свої життя на Донбасі. Адже це – наші національні герої, це ті люди, якими ми маємо пишатися, яких маємо наслідувати. Я до чого… музейну справу в Україні необхідно розвивати! Нещодавно міністр культури України разом із відомими музейниками, дисидентами та громадськими діячами завів мову про створення музею тоталітаризму. Туди хочуть звезти всю радянську пропагандистську символіку, аби народ не забував не тільки про хороше з тих часів, але й пам’ятав про погане. Адже тільки так можна не допустити рецидиву жахіть, які спіткали людей в Радянській імперії. Я, особисто, схвалюю таку ідею і вважаю, що частину з величезного масиву експонатів для майбутнього музею можна віддати і для «Музею совєтської окупації», аби поряд із пам’ятником леніну були ще й результати його правління: фото- та відеохроніки закатованих, понівечених, розстріляних під час терору та масових репресій людей, померлих під час голодоморів дітей. Ми маємо пам’ятати.

                                               

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.