Кого, трапляється, кохають геніальні жінки...

26 февраля 2015, 03:47
Журналіст, письменник
0
115

З життя поетів і подвижників, чиї імена лише тепер стають відомі людям...

         Усе почалося з одного телефонного дзвінка. Обізвався з Вінниці мій письменницький батько Микола Рябий – автор понад сорока романів та повістей, здебільшого широких епічних, людинознавчих, історичних полотен, щирий побратим з студентської пори Василя Шкляра. Той, котрий прославився ще за радянських часів, створивши і опублікувавши в журналі 1989 року (!) роман «Ще не вмерла Україна» про безсмертний подвиг героїв Крут, упорядкував мандрівний щоденник Павла Халебського „Україна — земля козаків“ про подорож „православного патріарха Антиохійського і Всього Сходу Макарія ІІІ з Халеба до Московії й на зворотному шляху через Русь-Україну за урядування христолюбивого й хороброго гетьмана Богдана Хмельницького.

-Колись із Григором Тютюнником ми йшли по Києву, холодні й голодні, а в кишені не було ні гроша. І так було щемко на душі. Ось він і каже: «Якщо тут, на Печерську, не зустрінемо нікого з наших, зайдемо до Ліни Василівни Костенко. Вона добра і щира душа нас приютить, дасть зігрітися". – Микола передихнув. – Ось я пишу про цей візит до нашої геніальної поетеси, а вже забув, як тоді вулиця звалася на якій вона мешкала. Допоможи з’ясувати…

З Інтернетом, електронною мапою, даними Вікіпедії за декілька хвилин усе встановили, і Рябий продовжив десь там творити. Але вже за добу-другу, заледве не серед ночі, знову висвітився Миколи Олександровича телефон.

-А скажи-но, козаче, від твого Джурина (моя родинна колиска на Вінниччині, колишній райцентр, у сиву старовину - фортеця Чурилів) до Клекотини далеко?

- Дванадцять-тринадцять кілометрів, - кажу.

- А ти чув про такого чоловіка саме родом з Клекотини над Мурафою – Аркадія Захаровича Добровольського? Твого славетного земляка. Людину, якою захоплювалася сама Ліна Василівна. З якою вона створювала поспіль сценарій на кіностудії імені Довженка...

         Не знав, що відповісти. Аркадій Доброволський з Клекотини? Не міг одразу нічого пригадати.

         Я з шістнадцяти літ – на рік раніше звичайного закінчив середню школу, працював у Шаргородській районній газеті. Клекотина – це одне з сіл Мурафського конгломерату дії тамтешнього костьолу Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії, який споруджено ще 1624 року. Мешкають там здебільшого представники римсько-католицької віри. Окрім нього над Мурафою-рікою до святого Храму стрімкими вулицями прив’язані ще два села – сама, власне, Муруфа й Слобода Мурафська. Загалом, немовби невеличка Варшава чи маленьке Мехіко. Я тут часту бував, що називається "пасся" на різноманітну житейську інформацію для газети, знав багатьох-багатьох із мешканців цих приворожливих поселень. А ось про Аркадія Добровольського, здається, не чув  нічого…

         Коли з Вікіпедії я дізнався, хто це такий, усе життя у моєму помешканні перевернулося догори дном. І ось чому.

         Аркадій Захарович Добровольський – український письменник, філософ, кіносценарист, перекладач з англійської (здійснив переклад романів Джона Голсуорсі, Алана Сілітоу для журналу "Всесвіт"), творів із польської та французької мов. Мій земляк не співавтор, як дехто пише, у тому числі подібне помилково вказується і в Вікіпедії, а саме АВТОР сценарію до знаменитої в СРСР культової музичної кінострічки "Трактористи». Хто ж не знає цього шедевру агітпропу кінця тридцятих років минулого століття, який вийшов після жахливого Голодомору в Україні!

Фільм, як відомо, на київській кіностудії зніме "завізний" режисер Іван Пирьєв і, відтак, стане назавжди знаменитим кіномитцем. "Трактористи" на десятиліття прославлять його дружину, сибірячку за походженням, артистку Марину Ладиніну, яка зіграє роль хохлушки, бригадира трактористів Мар’яни Бажан. З екранів у російську славу Мельпомени, бо на повен голос заспіває з екрану пісню «Три танкісти», котра тут же стане візитівкою всієї бурхливої мілітризації,  артист Микола Крючков. Він відобразить зі сценарію роль демобілізованого танкіста, старшини Клима Ярка. Вперше на екранах з’явиться і ввійде в історію кіно Борис Андрєєв, котрий відтворить задуманого Аркадієм Добровольським, неотесаного сільського здоров’яка Назара Думку.

         Ви ж погляньте, вслухайтесь у мелодію цих романтичних українських імен та прізвищ героїв села. У них духмяна, фольклорна душа нашого древнього подільсько-мурафського роду. Звичайно ж, жахливо орусачена. Аркадій Захарович Добровольський зобразить директора МТС Кирила Петровича (його зіграє Степан Каюков) скопіювавши діяльного свого батько. Адже старший Добровольський, Захар Іванович, у вінницькій Клекотині у тридцяті роки працював директором машино-тракторної станції.

         Чому ж усі провідні творці фільму удостояться найвищої державної нагороди – Сталінської премії, персонально великої уваги самого вождя народів, а головної людини з якої починалися витоки художньо-музичного твору – сценариста, в одній кінопробі прізвище пропишуть, а в рештах ні? Можливо тому, що він українець, а його народ ще  зовсім недавно «вчили» голодом, мільйонами смертей, загороджувальними загонами. Хіба можна було українця возвеличувати, та ще й публічно!?

Справді, народившись 1911 року у Клекотині, Аркадій Добровольський з юних літ проявив хист до літератури. Працюючи на цукровому заводі, біля випарних апаратів, уночі записував вірші, які начебто самі прилітали до його. Друкував їх у журналах і газетах. Восени 1931-го, в двадцять один рік, став студентом літературно-лінгвістичного факультету Київського інституту народної освіти. Але не надовго, позаяк не було за що жити, належало йти працювати. Саме цієї пори його гукають на Перший Вседонецький з’їзд письменників і літкружківців. Підготував до публікації книжку поезій "Квітнуть жита", збірку оповідань "Подільські аргонавти". Він трудиться у Будинку літераторів у Києві, потім – у сценарному відділі Київської кіностудії. Там і пише сценарій «Полюшко-поле», який незабаром перетвориться в натурні зйомки першого радянського музичного шедевру "Трактористи"-танкісти, так, мабуть, буде точніше назвати його. Бо ж радянська воєнщина, як і нинішня московітська путінівщина, без воєнізації всього способу життя народу дихати ніколи не можуть. Це їхня родима пляма!

         І ось, коли під степовим селом Гур’ївка на Миколаївщині ще тривали  зйомки картини, молодший лейтенант управління Держбезпеки Гольдфарб і сержант Лейбович 15 січня 1937-го зненацька заарештували Добровольського на квартирі у приятеля Аркадія – Євгенія Помєщикова, з яким молодий подолянин трудився у сценарному відділі Київської кіностудії. Добровольського звинуватили у контрреволюційній націоналістичній та терористичній діяльності. На допитах під впливом «фізичних методів» молодий чоловік змушений був визнати свою вину, або стати калікою на все життя.

         У цих методах "зізнання" він уже мав певний досвід. У березні 1934 року спецслужби  «попрацювали» відповідно над Добровольським, поламавши ребра і порахувавши зуби, готуючи до процесу над його улюбленим автором Миколи Кіндратовичем Вороним, чию поезію Аркадій шанував, як і театрознавчі книги. Для нього, сценариста, це були своєрідні підручники. Вороного тоді звинувачували в "контрреволюційному трубадурстві", доказували що він є "ідеологом української національної буржуазії".

Зрозуміло ж, у титри фільму замість Добровольського було вписано прізвище іншої людини -  Євгена Помєщікова, який, як стверджують очевидці, лише вичитував сторінки тексту вслід за автором - Добровольським.

Військовий трибунал Київського військового округу 10 квітня 1937 року виніс вирок: сім років ув'язнення і п’ять років позбавлення у політичних правах. Як же ж міг каторжанин бути представленим у титрах кінофільму, який першим мав переглянути, оцінити товариш Сталін?

Покарання відбував у тресті «Дальбуд». Це район Верхньої Колими. Гадаю цим усе сказано. Після завершення строку покути А. Добровольський знову засуджений на десять років (!) позбавлення волі. Підстава — вірш «Мудрий Кролік», в якому прозорливі енкевидисти вбачали натяк на культ особи товариша Сталіна. В Україну А. Добровольський повертається лише 1959 року. За цей час фільм «Трактористи» обійшов усі кіноекрани СРСР десятки разів. Без імені справжнього сценариста.

З іншого кореня виростало не менш примітне гілля моєї оповіді, так би сказати, жіноча віть. Під Києвом біля Дніпра-Славутича, 19 березня 1930 року, народилося дівча – Ліна Костенко. У родині вчителів-інтелігентів. Батько її був справжній поліглот - володів дванадцятьма (!) іноземними мовами. Он який потужний інтелектуальний заряд родини в оцінці ваги і значення слова. Це сповна проявилося в індивідуальній генетиці дочки. А коли з-під її пера з’являться зрілі, небесної чистоти і свіжості вірші, усі зрозуміють – над Україною зійшла нова незбагненна поетична зоря.

Ліна Василівна опиняється на навчанні у Московському літературному інституті імені Горького. Тут її життям і натхненням стає молодий польський прозаїк Єжи-Ян Пахльовський.

Це ж дійсно так важливо знайти в житті свою половинку. Але в державі-тюрмі всі закони спрямовані лише на жорстоке покарання, катування людей. Залізний порядок можна підтримувати тільки в країні-казармі…

15 лютого 1947 року в СРСР з’явився драконівський  Указ Президії Верховної Ради «Про заборону шлюбів між громадянами СРСР та іноземцями». Цим документом шлюби з іноземцями були суворо заборонені, а укладені раніше - визнані недійсними. Покарання за порушення цього регламенту совкової зони — кримінальний строк, відповідно до знаменитої статті 58-ім - за «антирадянську агітацію», під якою підрозумівався сам факт укладення шлюбу, співжиття або роман з іноземцем. У бажаючих поєднатися офіційно з іноземцями та змінити громадянство, себто, відмова від радянського громадянства, розглядалася як зрада Батьківщини ... 

За правління Микити Хрущова за роман з іноземцем звільняли з роботи, перешкоджали новому працевлаштуванню і висилали у віддалені райони Сибіру як нероб. Самі ж шлюби розцінювалися як «зрада», засуджувалися в радянській пресі і на «зборах громадськості» за місцем роботи. 

Подібного безглуздя не міг уникнути ніхто. На згадку про це дві сусідні країни – Польща та Україна отримали виняткову за емоційною  і почуттєвою проникністю, журливу пісню на слова Ліни Костенко – "Спогад". За пронизливий крик болю її ще називають – "Поїзд у Варшаву".

Поїзд із Варшави спогади навіяв,

Я ж на Україні згадую тебе.

Ти співав для мене пісню вечорами:    |(2)

Co komu do tego, ze my tak kohamy!    |

 

Поїзд із Варшави мчить крізь моє серце,

Сто доріг між нами, а печаль одна.

Іншого цілую, а бринить сльозами:     |(2)

Co komu do tego, ze my tak kohamy!    |

 

Я люблю, коханий, Київ і Варшаву,

Але батьківщина в кожного одна.

І минають роки, роки за роками...     |(2)

Co komu do tego, ze my tak kohamy!    |

Дочка Ліни Костенко та покійного польського письменника-мореніста Єжи-Яна Пахльовського – Оксана Пахльовська – український письменник, як і мати  - лауреат Національної премії імені Т. Г. Шевченка (2010 рік), удостоєна за книгу "Ave, Evropa!"; доктор філологічних наук, професор; мешкає і трудиться в Італії.

(Картинка з нинішнього життя. Вівторок, 2 травня 1995 року. Рим. 13 годин 25 хвилин. (Деталі уточнюю зі збереженої мною програми «Офіційного візиту Л. Кучми до Італійської республіки). - Ось-ось президент України Л. Кучма має від’їжджати від «Гранд Отелю» до Президентського палацу Квірінало для зустрічі з президентом Італійської республіки Оскаром Луїджі Скальфаро. Ми, група українських журналістів, які прибули в літерному літаку з Києва для висвітлення візиту глави держав, сидимо в мікроавтобусі, готові приєднатися до колони супроводу. Двері напіввідчинені. Звідти долітає свіжий вітерець і гомін вулиці. Враз через двері з вулиці привітне, українське: «Доброго дня! Ви з України?»

Перед нами прехороша, мила пані, світло русяве, злегка закучерявлене волосся, благородна, привітна усмішка. Сама чарівність…

-         Українці… Кияни, - почулося у відповідь.

-         А які  ж ви видання представляєте, дозвольте дізнатися? – запитує вона.

На мить виникає пауза. Всі переглянулися.

-«Независимось» - зично поруч зі мною вигукує її головний редактор Володимир Кулеба.  – «Правда України», - каже ж він, глянувши скоса на мене.

- Українське радіо,- чути далі. – «Урядовий кур’єр»…  «Україна молода»…

- «Всєукрінскіє відомості» - з-під вусиків видавив Олександр Швець…

- «Зєркало нєдєлі» - каже Юлія Мостова.

- «Киевские ведомости» - мовить Лариса Івшина.

Видно, що баришня біля дверей ледь помітно комизить губи.

-         А яку ж ви газету читаєте? – враз запитує хтось.

-         «Українську газету», - сказала вона.

Всі у відповідь дружно й голосно зареготали. Мабуть, тому, що це було видання, котре тоді ледь-ледь животіло. Навряд чи хто з присутніх журналістів брав його до рук. А ось мені воно вже траплялася неодноразово, хоча з‘являлося рідко, бо редагована мною «Правди України» розміщалася у видавництві «Преса України» і мені, як головному редактору, всі видання, котрі друкувалися в цехах "Преси…", клали на стіл у порядку етикету. Подібним привілеєм міг користуватися і головред «Независимости» Володя Кулєба. «Українська газета» була виданням, котре тоді вперше в Україні після стількох років замовчування, жорстокого переслідування за подібне, широко розповідало про ОУН-УПА, про Бандеру і жовто-блакитний прапор. Воскрешала імена справжніх борців за незалежність суверенної України. А ось переважна більшість журналістів, які були в президентському пулі Кучми, різко не сприймали цієї тематики. Вони були тоді ще з совєцкім ухилом і разговарівалі ісключітєльно по-моксовські…

   Коли гамір стих, усі враз помітили, що чарівної молодої жінки біля дверей немає. І тут, здається, Михайло Сорока, головред «Урядового кур’єру», враз знайшовся:

 -Хлопці-дівчата, так це ж, здається, Оксана Пахльовська, дочка Ліни Костенко…

Усі в одну мить кинулися в двері. Зчинився гамір і тиснява. Коли вискочили на асфальт, дивної співбесідниці ніде не було видно: наче розчинилася в гаморі дня. Довкруги метушилося багато різного люду під теплим сонцем древнього Риму. Ніхто навіть не запам’ятав, як вона була зодягнена. Всі озиралися, стенали плечима: така несподіванка. В цей час пролунала команда від італійських водіїв: «Йодєм, andare!»)

Відтак, на перехресті шістдесятих, у сценарному відділі Київської кіностудії імені Олександра Довженка зустрілися і волею долі стали спільно працювати над новим сценарієм про поетів фронтової пори Аркадій Добровольський та Ліна Костенко. Він – умудрений досвідом складних років боротьби з комуністичним людиноненависницьким режимом. На цьому шляху мав досвід понад двадцять одного року каторжних робіт. Ледве не половина від усього прожитого…

У котромусь з трактатів про сподвижників боротьби за волю й незалежність України, велет бунтарського духу, засновник Української Гельсінської групи  Микола Руденко напише, що Аркадій Добровольський був винятково гарної зовнішності чоловік. Микола Данилович, лицар без страху, заслуги якого перед своїм народом настільки великі, що його свого часу навіть приймав у робочому кабінеті Рональд Рейган, заявив, що Добровольський це найсучасніший український філософ.

Підкреслю, що Микола Руденко сам вельми відомий філософ, мислитель, правозахисник. Якщо він так достойно оцінював заслуги Аркадія Захаровича, значить не даремне його так щиро пошановував увесь літературно-демократичний загал.

Повернувшись із навчання у Москві і прийшовши працювати у сценарний відділ кіностудії імені Довженка, Ліна Костенко привернула увагу всього чоловічого цеху української літератури й мистецтва. Вражаюча і прикметна поетеса, майстер блискотливої думки, променистого слова, а ще чудернацьки показна просто як жінка. Неперевершеною вродою, антуражем, шаленою принадною креативністю. У неї по вуха був закоханий Василь Симоненко. Зовсім ще жовторотий стосовно неї, бо на цілих п’ять літ молодший, але ж, відомо, серцю не накажеш.

І це, знаєте, зовсім не мій дослідницький висновок, таке стверджував найближчий друг Василя Симоненка, його університетський однокурсник, а потім справжня творча тінь поета – відомий український  красномовець Микола Сом. Із Миколою Даниловичем ми поспіль понад п’ять літ працювали на кафедрі журналістики університету «Україна», і коли він з’являвся у виші, то це завжди було справжнє свято. Слово в нього таке, що як скаже, немов реп’ях: запам’ятаєш назавжди. Якось він поїхав виступати до Чернігівської жіночої колонії суворого режиму. Годину чарує зал, другу, третє: читає вірші, гуморески, розповідає бувальщини, молодиці мліють, не відпускають зі сцени. А тут всі почали співати його пречудову пісню «Без вітру не родить жито…» Але в тюрмі, відомо, понад усе розпорядок доби, та це й за суворого режиму колонії. Підходить до мікрофону начальник установи і каже: «Гражданін Сом! Ви нам всєм очєнь понравілісь, потому оставайтесь у нас навсєгда…»

Так ось гражданін Сом з приводу того, як відбувалися події на кіностудії імені Довженка, де там стали працювати мій клекотинський земляк Аркадій Добровольський та Ліна Костенко, одному з київських видань два роки тому, сказав так:

- У молодості вона була красива і розумна. Кучерявенька. За нею впадали всі відомі в літературі чоловіки, але Костенко вміло тримала потрібну дистанцію.    Висновок Миколи Сома тут такий: «Думаю, Ліна Василівна була музою для багатьох. Чарівна,  горда, дуже вродлива жінка. Та ще й кебетлива…»

         А ось що казав покійний уже Микола Данилович відносно сосунків із Аркадієм Добровольським:

"…у Києві Ліна жила з кіносценаристом Аркадієм Добровольським. Він на дев’ятнадцять років старшим від неї був. Непогана людина, але вічно п'яний. Він їй допоміг написати сценарій фільму "Перевірте свої годинники".  Що їх єднало — не знаю. Напевно, талановитий був. Як усі поети, бідний. Мабуть, відгорів ще давно.

Готували разом фільм "Перевірте свої годинники" — про українських поетів, загиблих у Другій світовій війні. На екрани не вийшов. Його так переробила цензура, що Костенко відмовилася від авторства. (Більше щодо цього читайте тут.)

Є ще один погляд на ті події з ретроспективи нинішніх днів.

Під Києвом у Кончі-Озерній, на шикарній дачі мешкає, мабуть, найстарший з вітчизняних письменників 92-літній Олександр Сизоненко. Розповідали друзі-журналісти, що на самому вході до помешкання мій тезка виставив великий свій портрет, де він зображений з Петром Симоненком.  Так би сказати, в обнімку з вождем… А найбільшою гордістю господаря є те, що його часто дім відвідували Л. Кучма і колишній посол Росії в Україні В. Черномирдін і він про це має неодмінно розповісти гостям.

Цей чоловік на початку шістдесятих також працював у сценарному відділі Кіностудії імені Олександра Довженка. З ними поруч трудилися Аркадій Добровольський і Ліна Костенко. Якщо почитати його статтю «Зоря і хрест Ліни Костенко», опубліковану до діамантового ювілею авторки геніального поетичного роману «Маруся Чурай»,  то там заледве не через абзац відверте зізнання в любові. Звичайно ж, як до поетеси. Але з огляду на те про що говорив Микола Сом, що всі чоловіки кіностудії шістдесятих років на розпір відкрили свої серця перед чарами цієї надзвичайної жінки, то, можливо, стріли Амура літали і попри серце полум’яного комуніста. Я інакше ніяк не можу оцінити це, особливо після слів товариша Сизозенка про стосунки Ліни Костенко та Аркадія Добровольського, якому, як мені здається, він просто по-чоловічому заздрив.

Читайте:

"…Вийшла заміж за Аркадія Добровольського, який одсидів двадцять п’ять років у таборах. Нащо він їй? У нього ­вибиті очі й зуби. Мабуть, зі співчуття. Вони вдвох написали сценарій "Перевірте свої годинники", бо і його ­прізвище було, але Добровольським там і не пахло. Її був текст. Сценарій – про трьох поетів: Миколу Булаєнка і ще двох, які загинули 1944 року під час прориву ­Південного фронту. На студії п'ять режисерів поміняли, вони й угробили фільм. Назвали - "Кто вернется - долюбит". Ліна приїхала розгнівана, як фурія: "Та це для якогось кафе­­шантана, а я писала про трагедію війни!" ­Зачіска ­розкішна, вона сама висока, струнка, на каблучках. Як рубонула на художній раді: "Я знімаю своє прізвище!" – і тут же написала заяву…"

Як бачите, довжелезне життя змотав чоловік, а не зрозумів, що люблять не за очі, не за зуби, а за серце і душу. А що коли це просто ревнощі? Які живуть і донині…

На початку цієї розповіді я мимохіть замітив, що після дзвінка Миколи Рябого з запитанням про те, чи знаю, що геніальна українська поетеса Ліна Костенко була заміжня за моїм земляком, подолянином Аркадієм Добровольським, я написав, що життя в моєму домі тут же перемінилося. Справді, всі домашні налаштували свої Інтернет ґаджети на ці корінні прізвища і прилипли до пошукових систем. І вже за кілька годин мені доповіли: в Аркадія Добровольського є син Максим, 1954 року народження. Було відомо, що, принаймні, 2006 року він працював перекладачем у київському видавництві «Софія».

Максим Аркадійович справді мешкає на Печерську, вже пенсіонер. Я тут же зв’язався з ним по телефону. Останнім часом працював перекладачем літератури у видавництві «Софія». Володіє англійською та польською мовами. У Клекотині, рідному селі батька, бував лише малюком. Смутно пам’ятає ту сторону. В свідомості зберігся лише костьол на пригірку, хоча, здається, з рідних ніхто до нього не ходив. Його мати, Олена Орєхова лікар за фахом – дружина Аркадія Захаровича, померла вісім років тому. За Аркадія Добровольського вийшла заміж на Колимі. Але бать марив Україною, кликав сім’ю в його рідні краї.

На моє запитання, що збереглося з батькових речей, здається, дещо невпевнено відповів: «Либонь, друкарська машинка…» А знімки Аркадія Захаровича є? «Десь були альбоми. Мабуть, щось можна буде відшукати…»

За цими другорядними уточненнями я все готував головне запитання. Ходив із дріб’язком, як кіт довкола гарячої каші. Нарешті спромігся: "Подекуди пишуть, що Аркадій Захарович жив із Ліною Костенко. Це правда?»

Максим Аркадійович спокійно і ввічливо відповів: "Ні, це вигадки. Вони просто співпрацювали над одним кіносценарієм. Це була творча дружба…"

 Є ще одна людина, яка добре посвячена в деталі стосунків життя мого земляка, хитросплетіння взаємостосунків подвижника Аркадія Добровольського і великої поетеси, його дружини Олени Орєхової. Йдеться про директора Клекотинської середньої школи Світлану Сергіївну Томчук. Саме вона організувала в навчальному закладі кімнату-музей пам’яті великого борця за незалежність і суверенітет України, літератора і філософа. Така функціонує ось уже п'ятнадцять років.

Світлана Сергіївна зустрічалася, наповнюючи музей спогадами, експонатами, і з Ліною Василівною, і з пані Орєховою. Багато знає цікавих деталей. З її розповідей стало зрозуміло, що поет жив якийсь час так, начебто не міг вирішити, до якого берега йому пристати. Але було це зовсім недовго. Якби оцінювати з висоти нинішнього життя, то лише, напевне, якусь мить. Тому, що незабаром Ліна Костенко знайшла своє щастя в любові з чоловіком, якого покохала назавжди. Стала його дружиною. Він заради неї покинув усе – роботу, сім’ю. Це був Василь Васильович Цвіркунов, відомий кінознавець, великий організатор вітчизняного кіновиробництва.

Я ж написав цю щиру й небайдужу статтю лише для того, щоб підкреслити: на Поділлі є достойні чоловіки, яких буває поважають геніальні жінки. І, власне, сo komu do tego?

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.