Культурне і духовне життя в роки НЕПу

20 декабря 2014, 17:23
0
1793
Культурне і духовне життя в роки НЕПу

Різноманітні представники багатогранної культури та релігійного життя України у 1921-1928 роки, роки правління нової економічної політики

Творчі надбання українського народу завжди вирізнялися своєю багатогранністю, глибиною почуттєвих відтворень, змісту. Культура – та сфера життя, що близька по серцю мільйонам, адже відтворює не тільки реалії сьогодення, але й невичерпний світ душі.

   Ніхто не заперечить той факт, що ми, українці, - талановиті, ми – чіткі у своїх переконаннях і сміливо заявляємо про це світовій аудиторії. Проте у ході історичних подій цієї сміливості нам час від часу все ж бракувало по зрозумілим причинам. Правляча верхівка у різні роки, а особливо у сталінський режим, висувала власні вимоги щодо творення культури, намагалась подекуди призупинити її розвиток чи нав’язати певну думку, попередньо сформований погляд. На противагу цьому явищу існує в історії й таке явище як коренізація. Виникає воно у 20-ті роки ХХ століття, коли нова економічна політика набирає свої позиції. Зараз можна з упевненістю говорити про ніби приховану на той час мету культурної революції 1921-1928 років - формування у свідомості мас певних стереотипів, які б мали робити поведінку широких верств населення прогнозованою та контрольованою з боку органів влади. В Україні коренізація набула характеру українізації. Які ж причини появи і  в чому ж її суть? Основна причина такого своєрідного вияву лояльності зі сторони влади - досвід громадянської війни, який свідчив, що без задоволення мінімуму національних потреб народу, доля більшовизму завжди буде у підвішеному стані, під постійною загрозою. Таким чином за курсом коренізації народам СРСР надавалась можливість удосконалювати власну культуру, мову, готувати національні кадри, всебічно розвиватися.

   Григорій Гринько,Олександр Шумський та Микола Скрипник – представники українських державних та політичних діячів, які радо підтримували українізацію. Вони були прибічниками національного відродження і у 20-і роки керували Наркоматом освіти – справжньою рушійною силою у справі українізації.

   За роки даної політики в рази зменшилась кількість неписьменного населення. Безграмотність вилучалася за допомогою товариства з промовистою назвою «Геть неписьменність!» на чолі з Григорієм Петровським. Воно сформувало численні лікнепи і надавали пільги усім, хто їх відвідує. Однією з таких пільг було звільнення робітників від праці на 1-2 години без втрати заробітної плати, що не могло не заохочувати велику кількість населення. Як наслідок – ліквідація їх неписьменності та зростання освіченості. Характерним явищем освітніх перетворень НЕПу було явище так званого «оробітничення» вищої освіти, «пролетаризації» студентства – підготовки фахівців саме робітничого походження, а також суттєве розширювання мережі вузів, що готували фахівців для галузей народного господарства.

   Але не можна говорити, що не вистачало на той час представників освіченого населення. Навпаки, розвиток науки набув свого пікового становища. Всеукраїнська академія наук на чолі з Володимиром Липським – центр наукового життя тогочасного українського народу. Її представники: Дмитро Багалій, Михайло Грушевський, Дмитро Граве, Агатангел Кримський, Олександр Богомолець, Лев Писаржевський, розвивали різноманітні галузі, примножуючи вже і так немалі досягнення науки.

   І, звісно ж, мова – те, що українці споконвіку плекають особливим чином. Наша, українська мова, впроваджувалася в навчальний процес, нею лунали повідомлення газет, журналів, книг, радіомовлення та навіть діловодства. Тепер і література з новою силою продовжувала своє відродження. Плеяда талановитих українських письменників, а саме: Михайло Драй-Хмара, Микола Зеров, Микола Куліш, Володимир Сосюра, Микола Хвильовий, Михайло Яловий, творили свої найкращі твори, відображаючи душевні поривання та різноманітні особливості тогочасного життя. Створювалися численні літературно-художні об’єднання: «Гарт» (прагнули створення єдиної інтернаціональної комуністичної культури), «Плуг» ( поширювали пролетарську культуру серед селянства), «Молодняк» ( так званий «бойовий загін пролетарського фронту»), «Авангард» (були лише за дійсний європеїзм у художній техніці). Особливо великого резонансу у 20-х роках ХХ століття набуло питання шляху подальшого розвитку української літератури. «Геть від Москви! Дайош Європу!» - така переконлива позиція Миколи Хвильового та його прибічників, представників провідного на той час літературного об’єднання ВАПЛІТЕ. Вони цілком точно були переконані у тому, що українська культура має розвиватися виключно під впливом кращих досягнень західноєвропейської культури. І як же цікаво визнавати той факт, що з плином років Україні вже вкотре стоїть на схожому роздоріжжі, а слова Хвильового все ще дуже актуальні. У той час прибічники ідей об’єднання були звинувачені в націоналізмі та сепаратизмі, а життя їх сміливого провідника обірвалося через п’ять років після самоліквідації ВАПЛІТЕ.

   Образотворче та музичне мистецтво також ні в якому разі не втрачало свого передового значення у роки НЕПу. Діяльність Асоціації художників Червоної України, а також художньої школи всесвітньо відомого художника-монументаліста та живописця Михайла Бойчука висували українське мистецтво на провідні міжнародні позиції. Чудові ж музичні композиції Миколи Леонтовича, Григорія Верьовки, Кирила Стеценко доповнювали загальне уявлення всебічного розвитку та безпосередньо культурного досягнення українського народу.

   Що ж до театрального та кіномистецтва 20-х років ХХ століття, то розгляд їхнього значення вартий окремої уваги. В Україні на той час діяло аж 45 професійних театрів, найвідоміший з них, звісно ж, театр «Березіль» під проводом талановитого актора та режисера Леся Курбаса. Це був осередок театрального життя країни, який спромігся вивести  театр на європейський рівень та заслужити визнання усього світу. Лише від Комуністичної партії не варто й було чекати цього визнання, вона все ще продовжувала критикувати театр «Березіль» за пропаганду національних ідей у мистецтві. А українське кіно, нарешті,  віднайшло свого героя, свого творця і талановитого представника – Олександра Довженко. Фільми «Звенигород», «Арсенал», «Земля», «Іван» встигнувши тільки-но з’явитись, вже ніколи відтоді не припинять радувати свого глядача з рідної України та різноманітних  куточків світу.

   У 1921 році стається напрочуд знакова подія релігійного життя українців – створення Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) на чолі з новообраним митрополитом Василем Липківським. Одразу ж збільшується кількість її прихильників, але водночас збільшується й тиск радянського керівництва. В перспективі для нього взагалі було повне зникнення релігії та заміна її пропагандою атеїзму.

  Не лише релігійне життя почало страждати від різноманітних утисків влади, жахливі репресії торкнулися й інших сфер життя. Каральна кампанія «філософський пароплав» з ініціативи Леніна заслала найкращих представників української інтелектуальної еліти, нелояльних до влади більшовиків, за кордон. Лише уявімо, що близько 160 науковців, письменників, філософів, професорів вищих навчальних закладів були силоміць піддані висилці… 

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.