Полум'яний громадянин рідної землі

20 декабря 2014, 15:22
0
17

Д.Павличко

Дмитро Павличко - поет, лірику якого від початку творчого шляху і до сьогоднішнього дня можна назвати громадянською. Він відноситься до кагорти поетів і громадських діячів, які увійшли в культурне життя України в 60-і роки XX столітя. Їх називали «шістдесятниками». Шістдесятництво - соціокультурний рух опору підрарянської України, духовна революція проти радянського тоталітаризму. Євген Сверстюк, один з діячів цієї епохи, писав: «Боротьба за справедливість на полі культури, обстоювання принципів і людської ваги, боротьба за збереження рівня, на якому людина і культура утримують творчу висоту, зрештою, національний самозахист на полі культури - все це складало зміст опозиції шістдесятників». На такому міцному світоглядному підмурівку, спорудженому з твердих, випалених у чорним сумніву й віри і водночас по-молодечому категоричних переконань, грунтувалося шістдесятництво. Шістдесятники прийшли в храм красного письменства, щоб заповнити своїм духом моторошний вакуум, витворений «чорною дірою» тоталітаризму, що затягувала у свою смертоносну пащу усе справжнє, щире, своєрідне. Прагнення шістдесятників були собою в мистецтві - найрадикальніший вияв їх протистояння часові. Слово - ось нетлінна мирна зброя, «альтернатива барикад», за висловом Ліни Костенко. Шістдесятники принесли із собою Слово. Для їх покоління настав час суворого самозвіту - час «на самоту і покору» (Євген Маланюк). Дмитро Павличко був одним із них. Про себе у 1981 році він писав: «Я знаю, поезія не може бути лише інструментом боротьби. У ній знаходять свій вислів пророчі, філосовські, інтимні, благородні думки й почування, вона - печальна і хвилююча правда буття людської душі. Поезію творить любов, а не злоба. Ненависть - звіряче почуття, і, власне кажучи, ради того, щоб вона зникла з людських взаємин, жертвували своїм життям великі подвижники і світочі доброти. Якщо в моїх творах присутня ненависть, то це означає, що я жив у жорстокі і складні часи». Естетичну програму поета вже на ранньому етапі його творчості представив, певною мірою вірш: «Ти зрікся мови рідної». Твір цей мав великий узагальнюючий сенс і уповні визначав ставлення поета до відлучення народу від його мови під облудними гаслами інтернаціоналізації та злиття народу у єдину спільність - радянський народ. Усвідомленість значення для народу одвічних духовних цінностей і активна позиція в їх обороні на всіх етапах творчого життя, і надалі становитимуть провідну рису лірики поета, одну із важливих граней його патріотизму. Вірш Д. Павличка «Коли помер кривавий Торквемада» був відповіддю на реальні явища життя. Цей твір входив до конфіскованої збірки «Правда кличе!» (1958). Поет вказує на те, що із смертю кривавого іспанського інквізитора Торквемади - політичний перегук із добою діяльності Сталіна - не зникло бажання приспішників кривавого вбивці віднаходити єретиків. Тому і люди всі, пише Д. Павличко, Не усміхались навіть крадькома; Напевно, дуже добре пам’ятали, Що здох тиран, але стоїть тюрма. Вірш Д. Павличка «Братерство по-імперськи» (1991), у якому «дружба» і «братерство» - це насильство, брутальність, утиск, жорстокість, потворство, цей вірш сповнений гострим публіцистичним змістом. Таке псевдобратерство, вважає поет, можливе за німування совісті того брата, котрий терпить сплюндрований дім, задушену пісню, у нього відтинають вуха і виривають язик, якщо він не приймає мову «брата». У брата, який співає шану своєму мучителю, ангелом є тюремний архістратиг, але таке «братерство» породжує вбивство сильнішим слабшого, а в слабшого - смертельну ненавість до сильнішого, що має змогу диктувати свої закони. Вірш по-особливому є актуальним сьогодні. «Братерство старшого брата» вже видно «неозброєним» оком. У цьому ж році (1991) лунає як закличний гімн вірш Д. Павличка «Вставай з колін!», у якому поет закликає рідний народ устати «за правду, за Україну», «творити свою державу», адже не зважаючи на те, що «ми триста років були рабами»», «ми триста років ждали свободи», - «пора настала». Поет звертається до свого народу із закликом зламати «залізо старих оков», кличе народ підвестися «з лежанки», «вставати з могил», адже час для його народу нарешті прийшов. Цей вірш зігрітий оптимізмом поета, бо він вірить у великі сили свого народу, для якого відкривається нова сторінка життя. Ліричний герой поета найчастіше невіддільний від авторського «я» - цим громадянська лірика Д. Павличка набуває більшої щирості й переконливості. У цьому, напевно, секрет її проникливості й спроможність здобувати щемкий відгук у душі читача. Багато поетичних творів митця лягли на музику і прийшли до людей незабутніми піснями. Відомий критик і літературознавець Анатолій Шевченко написав: «Можна приймати поезію Павличка цілком, незастережливо, а можна щось у ній не приймати, так само можна погоджуватись з його думками, висловленими в трьох книгах літ.-крит. статей, а якісь із них заперечувати, але не можна не захоплюваться цією яскравою особистістю, цим невтомним будівничим нашого життя, цим полум’яним громадянином рідної землі». Пристрасно-громадянське й ніжно-ліричне осмислення поетом світу творить нову якість української поезії, в якій Д. Павличко - один із визначних митців.
Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.