“Ідеальний” рух

17 декабря 2014, 16:35
0
27
“Ідеальний” рух

“Лиш той життя й свободи вартий, хто йде щодня за них у бій.” Й.-В. Ґете

«Хрущовський» імпульс був однією з костей доміно, що потягнув за собою об’єктивно визрівший процес оновлення суспільної свідомості. Цей імпульс був настільки сильним, що під його впливом у 60—70-х роках у радянському суспільстві виникає нова форма духовної опозиції — дисидентство, яке висувало реальну альтернативу наростаючим кризовим явищам у духовному житті суспільства — соціальній апатії, дегуманізації культури, бездуховності. Його ідеологія, зароджена як сумнів у доцільності окремих ланок існуючої системи, поступово викристалізувалася у тверде переконання необхідності докорінних змін у суспільстві.

Ідеологічний спектр дисидентського руху в Україні був надзвичайно широким: від марксистської платформи (П. Григоренко) до націонал-комуністичної (І. Дзюба), а від неї — аж до платформи, близької інтегральному націоналізму Д. Донцова та ідеології ОУН (В. Мороз).

Протягом 60-х — першої половини 80-х років в Україні значною мірою активізується опозиційний рух. Він стає помітним чинником суспільно-політичного життя, його лідери чіткіше формулюють основну мету та орієнтири, завдяки «самвидаву» в маси проникають опозиційні погляди та ідеї.

             Дисидентський рух мав три основні течії:

1. Правозахисне, або демократичне, дисидентство, репрезентоване в Росії А. Сахаровим, О. Солженіциним та їхніми однодумцями, а в нашій республіці — Українською Гельсінською Групою (УГГ), тобто групою сприяння виконанню Хельсінських угод щодо прав людини, які були підписані СРСР 1975 р. УГГ була утворена в листопаді 1976 р. в Києві. Її очолив письменник М. Руденко. До складу входили О. Бердник, П. Григоренко, Л. Лук’яненко, І. Кандиба, М. Маринович та інші, всього 37 осіб. Вона підтримувала зв’язок з московськими правозахисниками А. Сахаровим, Ю. Орловим та ін. Загалом УГГ визначила собі широке коло завдань: ознайомлювати українське суспільство з Декларацією прав людини ООН, збирати докази порушення владою прав людини, національних прав в Україні, застосування політики етно-і лінгвоциду та насильницького насаджування русифікації, домагатися безпосереднього контакту України з іншими країнами, акредитації в республіці представників закордонної преси, вільного обміну інформацією та ідеями. Це була єдина з усіх правозахисних організацій, яка не розпалася. Проте ні певна поміркованість УГГ, ні легальні форми роботи, ні міжнародна громадська думка не перешкодили радянським властям розпочати гоніння. До 1980 р. майже три чверті Української Гельсінської групи отримали терміни ув’язнення від 10 до 15 років. Решті дозволено було емігрувати.

2. Релігійне дисидентство, що мало на меті боротьбу за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті. В Україні, зокрема, воно вело боротьбу за відновлення українських греко-католицької та автокефальної православної церков, за свободу діяльності протестантських сект. Найяскравішими представниками цієї течії були Г. Вінс, І. Гель, В. Романюк, Й. Тереля.

3. Національно орієнтоване дисидентство, яке рішуче засуджувало шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію, виступало на захист прав і свобод усіх народів та їхню співпрацю в боротьбі за умови життя, гідні цивілізованого світу. До цього напряму належать І. Дзюба, С. Караванський, В. Мороз, В. Чорновіл та ін.

             Характерною рисою усіх трьох напрямів дисидентства була боротьба за національні інтереси українського народу, тобто органічне залучення до сфери своєї діяльності національного чинника. Специфіка дисидентського руху в історії суспільних рухів полягає у тому, що він, будучи реальною опозиційною силою, фактично не мав ні власних організаційних структур (партій, об’єднань), ні цілісної загальної програми.

             Вже на початку брежнєвського періоду з метою придушення дисидентства в зародку у вересні 1965 р. Україною прокотилася хвиля арештів: у Києві, Одесі, Феодосії, Львові, Івано-Франківську, Тернополі, Луцьку. Жертвами репресій стали діячі української культури, студенти, робітники. Серед них І. Світличний, М. Горинь, М. Озерний, Я. Гаврич, Б. Горинь, М. Осадчий, О. Мартиненко та ін. 
«За задумом, — писав пізніше В. Мороз, — суди повинні були залякати і заморозити рух, як і на початку 30-х років. Вийшло навпаки: арешти і суди 1965—1966 pp. вперше показали всім, «скільки нас є» і хто ми. Справді, ці процеси були своєрідним парадом шістдесятників на очах України і всього світу».

             Численні арешти викликали протести. 4 вересня 1965 р. було влаштовано маніфестацію проти репресій у Київському кінотеатрі «Україна». У цій акції брали участь І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл та ін.

             У грудні 1965 р. І. Дзюба надіслав лист на ім’я першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста та Голови Ради Міністрів УРСР В. Щербицького з протестом проти арештів, до якого додав написану у вересні—грудні і поширювану в самвидаві роботу «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Проте це не зупинило репресій. У 1966 р. над 20 заарештованими відбулися політичні процеси. Такі дії офіційних властей зумовили публікацію за кордоном 1967 р. документальної збірки, підготовленої молодим журналістом В. Чорноволом «Лихо з розуму» («Портрети двадцяти «злочинців»), де «Підсудні виступають в опублікованих матеріалах як обвинувачі, звинувачуючи владні структури у ламанні законів, спотворенні конституції та комуністичної ідеології», — зазначалося у передмові до цієї книжки. В. Чорновола було засуджено на три роки.

             І так навесні 1968 р. 139 українських діячів науки, літератури та мистецтва звернулися з листом до Л. Брежнєва, О. Косигіна, М. Підгорного, у якому висловлювали рішучий протест проти арештів в Україні та утисків української культури. Значною мірою завдяки громадським протестам першу хвилю репресій проти інакомислення в Україні вдалося загальмувати.

             Але боротьбу за справедливість неможливо зупинити, і саме тому 1970 р.— починається нова хвиля репресій - червень 1970 р. — другий арешт В. Мороза та 30 його однодумців. Ця хвиля набирає особливої сили на початку 1972 р. У цей час заарештовані Є. Сверстюк, І. Світличний, В. Чорновіл, І. Дзюба, В. Стус, І. Калинець та ін. Свою роль у цих драматичних подіях відіграло, очевидно, і засідання Політбюро ЦК КПРС, що відбулося 30 грудня 1971 p., на якому було вирішено провести всесоюзну кампанію щодо ліквідації дисидентського руху і самвидаву. Ця акція дістала оперативне число «24».

             У середині 70-х — на початку 80-х років дисидентський рух в Україні зменшився кількісно, але виріс якісно — утворилася і діяла Українська Гельсінська спілка.

Масові репресії 1972 р. на деякий час паралізувала активність дисидентів. Однак уже в 1974 р. побачили світ 7 та 8 випуски «Українського вісника», у відновленні якого значну роботу провів Степан Хмара. За кордоном було видано низку книжок правозахисників, що не змогли побачити світ в Україні. У 1975 р. уряди 35 держав Європи і Північної Америки, у тому числі і уряд СРСР, підписали Гельсінські угоди, що були покликані закріпити нові відносини в Європі, забезпечити виконання у кожній з них високих принципів демократії, прав людини. Розуміючу, що за умов Радянської України це практично неможливо, в листопаді 1976 р. група правозахисників об’єдналася в Українську групу сприяння використанню Гельсінських угод в Україні, або Українську Гельсінську Спілку (УГС). Її створення було проголошене 7.07.1988 р. на 50-тисячному мітинзі у Львові.

Вона стала найбільшою правозахисною організацією в республіці. Її керівником став письменник Микола Руденко, а серед 36 членів були такі відомі дисиденти, як Петро Григоренко, Левко Лук’яненко, Іван Кандиба, Надія Світлична, В’ячеслав Чорновіл, Василь Стус, Святослав Карванський, Оксана Мешко, Олесь Бердник та ін.

Як зазначає історик О. Субтельний, дану групу відрізняли від попередніх дві важливі риси. Перша полягала в тому, що УГС була відкритою громадською організацією, яка, хоч і не була визнана владою, проте вважала, що має законне право на існування. Іншою її рисою були контакти з аналогічними групами по всьому СРСР.

У декларації Української Гельсінської Спілки зазначалося, що організація має за мету вирішення чотирьох головних завдань: ознайомленню широких кіл української громадськості з Декларацією Прав Людини; сприяти виконанню статей Прикінцевого Акта з питань безпеки і співпраці в Європі; щоб Україна була представлена окремою делегацією на всіх міжнародних нарадах з питань виконання Гельсінських угод; З метою вільного обміну інформацією та ідеями домагатися акредитування в Україні представників зарубіжної преси.

У Декларації проголошувалося, що в своїй роботі спілка керується не політичними, а лише гуманітарно-правовими мотивами і свою головну мету бачить в ознайомлені світового співтовариства з порушенням прав людини в Україні.

Незважаючи на цілковиту законність діяльності спілки, її підтримку західними демократіями, акції групи проходили в обстановці постійного тиску з боку владних структур. Особливу ненависть викликали у КДБ поширювані на Заході меморандуми про незаконні арешти, списки політичних в’язнів, їхнє становище у в’язницях тощо.

Уже через 3 місяці, у лютому 1977 р., було заарештовано керівників Спілки — Миколу Руденка та Олексу Тихого. Незабаром їх було засуджено відповідно на 12 і 15 років неволі; згодом — Мирослава Мироновича, Миколу Матусевича, Левка Лук’яненка. Їх було засуджено до тривалих строків ув’язнення. До 1980 року близько ¾ членів групи були засуджені на строки від 10 до 15 років. На той час 15 років було найбільшим строком ув’язнення.

У 1980 році арешти розгорнулися з новим розмахом. Того ж року були заарештовані за звинуваченням в антирадянській агітації і пропаганді О. Шевченко, В. Чорновіл, В. Стус, С. Хмара. Ланцюг заарештованих продовжується аж до початку перебудовчих процесів в середині 80-х років. Лише деяким членам організації ціною неймовірних зусиль пощастило емігрувати за кордон. У таборах загинули В. Стус, В. Марченко, О.Тихий, Ю. Литвин.

   Хоч поступово процес самоорганізації дисидентського руху набирає силу, широкої підтримки в громадян республіки він не набув, що пояснюється жорстокістю репресивних заходів; апатією та пасивністю, що панували у свідомості значної частини суспільства; переважно нігілістичною спрямованістю дисидентського руху, коли викривальний пафос домінував над позитивними ідеями. Незважаючи на малочисельність, дисидентський рух був реальною моральною та ідеологічною загрозою системі, оскільки формував і зберігав певні суспільні ідеали.   

Зозуля Фаїна

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.