Дисидентський рух в Україні

16 декабря 2014, 14:41
0
4516
Дисидентський рух в Україні

50ті-70ті рр

Дисиденти (від лат. dissidens – незгідний) – учасники опозиційного руху в СРСР з кінця 50-х – до середини 80-х; виступали за демократизацію суспільства, дотримання прав і свобод людини, в неросійських республіках – за національні права, власну державність.

Дисидентство охопило всі регіони України та найбільші міста (але на Західній Україні й у Києві воно було набагато чисельнішим), набуваючи національно-демократичного забарвлення. За підрахунками західних дослідників, кількість людей, які протягом 60—70-х років були заангажовані у різних формах дисидентської діяльності, сягала майже тисячі чоловік. Серед них були представлені інженери, лікарі, вчителі, журналісти, робітники, науковці, літератори, студенти, митці, священнослужителі, селяни та ін.

Ідеоло­гія українського дисидентства почала формуватися в 1955 р., коли українські політв'язні мордовських концтаборів написали «Відкритого листа» до ООН. Це був перший документ, у якому узагальнювались головні вимоги українського дисидентства на початковому етапі його становлення. В ньому висловлювався рішучий протест проти дискримінації радянською владою всього українського, приверталася увага світової громадськості до безправного становища України.

Основними причинами виникнення дисидентського руху були політичні: відсутність справжньої політичної самостійності республіки, однопартійна система, яка позбавляла суспільство демократичного вибору шляхів політичного розвитку, забороняла діяльність опозиції, установила цензуру, відкидала будь-які законні можливості для зміни влади, призвела до небаченої бюрократизації системи управління. Не менш важливими були й національно-культурні причини. Серед них насамперед вирізнялися політика зросійщення, позбавлення українського народу самобутніх рис, можливостей для вільного національно-культурного розвитку. Соціально-економічні причини полягали в низькому рівні життя, нав’язуванні Україні невідповідної її потребам і можливостям моделі економічного розвитку, суперечностях економічної політики. Дисидентський рух зумовлювали також релігійні причини, породжені державною антирелігійною політикою й антидемократичними засобами, якими вона проводилася.

Загалом в українському дисидентському русі, на думку його дослідника Ю.Зайцева, можна виділити чотири основні напрями: самостійницький, національно-культурницький, правозахисний, релігійний. 

1)      Найрадикальнішим і найбільш переслідуваним напрямом був політичний, або самостійницький. Представники цього руху мали за мету здобуття державної незалежності України. Головним засобом її здійснення обрали агітацію за вихід зі складу СРСР.

2)      Національно-культурний напрям зосереджувався на питаннях задоволення духовних і культурних потреб українського народу шляхом відродження національної самобутності, традицій мови, усебічного та правдивого висвітлення історії. Поборники національно-культурних прав протестували проти цілеспрямованої русифікаторської політики, нищення пам'яток історії та культури, незаконних арештів, утисків національної інтелігенції тощо. Рух представлений насамперед такими шістдесятниками, як літературні критики І.Дзюба, І.Світличний, літературознавець М.Коцюбинська, мовознавець 3.Франко та ін

3)      Правозахисний напрям об’єднував людей, що виступали проти незаконних арештів і закритих політичних судів, порушення соціальних, економічних, культурних прав українців як людей і громадян. Серед них виділялися генерал П.Григоренко, інженер М.Маринович, математик Л.Плющ, психіатр С.Глушман та ін.

4)      Релігійний напрям, що обстоював права віруючих, легалізацію Української греко-католицької та Української автокефальної православної церков, протестантських віросповідань та течій, повернення відібраних державою храмів та відбудову зруйнованих тощо. Серед чільних діячів цієї течії були священики В.Романюк, Й.Терля, пастор Г.Вінс та ін.

Напрями дисидентського руху не були чітко розмежованими. У діях і заявах дисидентів завжди органічно поєднувалися зусилля, які можна було розцінити як утілення кількох різних напрямів.

Українське дисидентство як форма національно-визвольного руху характеризувалося комплексом ознак. Передусім це була мирна, ненасильницька форма боротьби з владою за вплив на свідомість суспільства. Цей рух не мав чітко визначених організаційних форм, а складався з різноманітних гуртків, спілок, об’єднань, комітетів. Дисидентство охоплювало різні соціальні верстви. Насамперед це було молоде покоління інтелігенції, яке готувалося взяти на себе відповідальність за долю свого народу. Здебільшого це не були відверті противники комунізму. Більшість із них щиро прагнула вдосконалити соціалістичний лад.

Організації

Перші організації опозиційного руху створили активісти ОУН і УПА, які в середині 1950-х років після припинення збройної боротьби шукали нових методів і засобів продовження боротьби з владою. Певний час вони намагалися продовжити підпільну роботу. Радянські спецслужби швидко їх виявили та нейтралізували.

Наприкінці 1950-х років розпочався новий етап опозиційного руху. Він характеризувався іншою тактикою. В умовах лібералізації суспільних процесів, зростання рівня життя населення дисиденти не могли розраховувати на масовий опір владі. Тому нове покоління опозиціонерів намагалося поєднувати підпільні та легальні методи діяльності.

Першою опозиційною організацією нового типу стала Українська робітничо-селянська спілка, створена у Львові в 1958 р. двома молодими юристами – Левко Лук’яненком та Іваном Кандибою,. Організація мала за мету вихід України зі складу СРСР. Уперше в повоєнній історії опозиціонери пропонували суспільству мирні засоби боротьби. Головним із них уважалася пропаганда реалізації статті конституцій СРСР та УРСР про право виходу України зі складу Радянського Союзу. Однак у січні 1961 р. учасники спілки були виявлені та заарештовані. У травні того ж року у Львові їм був оголошений судовий вирок. За звинуваченням у «зраді Батьківщини» Л. Лук’яненка було засуджено до розстрілу (згодом смертний вирок замінено 15-річним терміном ув’язнення), інших членів спілки засуджено до 10 років ув’язнення.

На початку 1960-х років почала зростати кількість так званих «антирадянських проявів».

Складовою частиною суспільно-політичного життя України в 1960-х роках став «самвидав» — непідконтрольний державі засіб поширення позацензурної літератури, заяв, петицій, листів. Шляхом «самвидаву» в Україні в ті роки поширювалися відмінні від офіційної ідеології оригінальні публіцистичні, прозові, поетичні твори В. Симоненка, Л. Костенко, М. Вінграновського, В. Стуса та ін. У них насамперед викривалися деформації радянського суспільства. Цей інструмент самовираження розглядався українською інтелігенцією як один із шляхів утілення в життя проголошеної конституцією свободи слова, як засіб висловлення непокори вільних душею творців тоталітарному режимові в СРСР.

У 1964 р. в західних областях виникла ще одна підпільна організація — Український національний фронт (УНФ), який налічував понад 150 осіб. Метою організації була агітація за вихід України зі складу СРСР і утворення незалежної держави.

Щоб уникнути звинувачення в підпільній діяльності, шістдесятники переважно не прагнули створювати документально оформлені організації, а в самвиданих матеріалах не ставилося питання про зміну ладу, тому їх поширення важко було кваліфікувати як «антирадянську агітацію та пропаганду». Проте це не врятувало шістдесятників від репресій.

Отже, з другої половини 1950-х років в Україні зростала досить помітна хвиля патріотично-просвітницького дисидентського руху. Її насамперед представляла творча молодь, а також представники інших соціальних верств суспільства, які сміливо демонстрували своє світобачення, чим формували громадянську й національну свідомість багатьох людей в Україні. Незважаючи на нечисленність, дисидентський рух був реальною моральною та ідеологічною загрозою системі, оскільки формував і зберігав певні суспільні ідеали.

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.