Директорія Української Народної Республіки

15 декабря 2014, 19:18
0
35
Директорія Української Народної Республіки

Особливості діяльності

Прихід до влади Директорії УНР

У травні 1918 року партії про соціалістичної орієнтації утворили опозиційний гетьманові Український національно-державний союз. 13 листопада на таємному засіданні членами організації розглядалося питання про збройний виступ проти П. Скоропадського. Було вирішено не поспішати з відновленням Української Народної Республіки, а визначити оптимальну форму державного правління після перемоги повстання. Для керівництва виступом обрали тимчасовий верховний орган УНР – Директорію – у складі В. Винниченка (голова), С. Петлюри, Ф. Швеця, О. Андрієвського, А. Макаренка.  

У першій половині грудня 1918 р. Директорія встановила свою владу на переважній частині території України. Завдяки спільним зусиллям петлюрівських військ і повстанців міста 14 грудня вона оволоділа Києвом. 15 грудня її «вищий революційний орган» — Український революційний комітет при Київському комітеті УСДРП — оповістив населення про відновлення Української Народної Республіки і перехід влади до «Народного уряду республіканської Директорії».

Досягши компромісу з двома політичними таборами в національному русі, Директорія 26 грудня створила з представників політичних партій, що входили до УНС, уряд УНР — Раду народних міністрів під головуванням В. Чехівського. Того ж дня вона видала свій перший програмний документ — «Декларацію Директорії Української Народної Республіки», побудовану на засадах так званого трудового принципу і за змістом близьку до програмних заяв більшовиків. У ній йшлося про відновлення законів УНР, висувалось завдання побудови демократичного, рівноправного життя в Україні, заснованого на повазі до законів. Директорія визнавалася верховною тимчасово владою УНР — до скликання Трудового конгресу

Проте Декларація містила надто багато загальних положень, бракувало їй чітких планів, що викликало чимало непорозумінь. Внутрішня політика була суперечливою та недалекоглядною. Частково це пояснюється тим, що опозиція складалася з політичних угруповань, які мали різні інтереси, пріоритети та орієнтації.

Прихід до влади Директорії був забезпечений вдало вибраним моментом для атаки на гетьманський режим (адже П. Скоропадський тільки-но лишився без підтримки Німеччини, відмовився від державної незалежності України і проголосив непопулярний проросійський курс) і проголошенням популярних у народі гасел. Також був сформований хоч і не монолітний, але досить сильний анти-гетьмановський фронт із сильних та авторитетних лідерів. Момент захоплення влади був кульмінацією успіху Директорії – хоч на короткий час, але вона стала виразником інтересів більшості населення.  

Діяльність Директорії на початковому етапі

Директорії УНР довелося діяти в складних умовах. На початку грудня 1918 р. почалася інтервенція антантівських військ на півдні України під приводом того, що прийшли вони туди для відновлення «порядку в краї». Надзвичайно напруженими були стосунки Директорії з РСФРР та маріонетковим Тимчасовим робітничо-селянським урядом України. Особливо вони загострилися 6 грудня 1918 р. після початку наступу радянських військ на Курському напрямку, а також заяви 24 грудня Наркомату закордонних справ РСФРР про анулювання Брестської угоди і припинення в Росії діяльності усіх українських представництв. На ноту протесту уряду УНР Рад-наркому РСФРР той 5 січня 1919 р. відповів, що в Україні російських військ немає, а військові дії відбуваються між військом Директорії і військами українського радянського уряду.

 Внаслідок внутрішніх незгод у керівництві УНР 16 січня 1919 р. Директорія оповістила про оголошення війни Радянській Росії. Голова уряду В. Чехівський подав у відставку.

8 січня 1919 р. було видано земельний закон, яким скасовувалась приватна власність на землю і наголошувалось, що користуватися землею можуть «усі громадяни, які обробляють землю своїми руками». Але у руках заможних селян залишалися ділянки площею до 15 десятин, а власність польських, австрійських та німецьких поміщиків взагалі залишалася недоторканною. Були відсутні визначені строки аграрного реформування, бракувало адміністративного апарату для їх виконання. Директорія безрозбірливо закривала утворені за гетьмана установи, інтелігенція була позбавлена усіх політичних прав.
Суперечлива політика Директорії, відсутність єдності поглядів та політичної орієнтації серед українських лідерів, їх особисте протистояння призвели до того, що від неї почали відходити не лише представники лівих течій українських соціалістів, а й широкі маси трудового селянства та інші верстви населення.

На скликаній 16 січня 1919 р. у Києві Державній нараді представників українських політичних партій та організацій і корпусу Січових стрільців В. Винниченко доповів, що в суспільстві існують три точки зору на розбудову держави:

— тодішній курс Директорії на скликання Трудового конгресу;

— встановлення диктатури пролетаріату, тобто влади рад;

— встановлення диктатури військових.

Після дискусій перемогла ідея Трудового конгресу, якому відводили роль передпарламенту об'єднаної України.

Забігаючи наперед, слід зазначити, що за час свого існування Директорія певною мірою спробувала кожну з цих моделей.

Орієнтація на Антанту.

Під час роботи Трудового конгресу (з 23 по 29 січня 1919 р) до Києва нестримно наближалися радянські війська. Директорія залишила Київ і 2 лютого зупинилась у Вінниці. Війська Директорії танули. Під час падіння Гетьманату Директорія мала 100-тисячну армію, а перед здачею Києва могла розраховувати лише на 21 тис. бійців.

Шукаючи порозуміння з Антантою, Директорія домагалася визнання суверенітету УНР, надання їй допомоги в боротьбі з більшовиками, допущення української делегації до участі в роботі Паризької мирної конференції та ін. Проте французьке командування на переговорах з українською стороною на початку лютого 1919 р. висунуло свої умови: реорганізувати Директорію та уряд, вивести з них В. Винниченка, С. Петлюру й В. Чехівського, створити 300-тисячну армію й підпорядкувати її союзному командуванню, передати тимчасово залізниці та фінанси України під контроль Франції та ін.

Хоча сторони не дійшли згоди, з Директорії вийшов В. Винниченко, тимчасово припинив своє членство в УСДРП С. Петлюра, а 13 лютого Директорія призначила новий склад Ради народних міністрів на чолі з безпартійним С. Остапенком.

Новий консервативний уряд С. Остапенка виявився бездіяльним, не шукав підтримки серед народу, не видав жодного програмного документа з роз'ясненням своєї політики і опинився в цілковитій ізоляції. У березні 1919 р. з'ясувалося, що Антанта не має достатніх сил для розгортання воєнних дій в Україні й Росії. Стало цілком очевидно, що орієнтація на Антанту зазнала невдачі. Прорадянські настрої охопили українських есерів і есдеків, поширилися й на армію УНР. Зміни в урядових структурах стали поворотним моментом в діяльності Директорії УНР і загалом в історії Української революції, яка вступила в добу затяжної і трагічної кризи.

Наприкінці 1920 р. директорія остаточно втрачає контроль над територією України.  

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
ТЕГИ: УНР
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.