Постать Петра Сагайдачного в історії України

"Був це чоловік великого духу, що сам шукав небезпеки, легковажив життям, у битві був проворний, діяльний, у таборі сторожкий, на нарадах обережний і в усяких розмовах неговіркий". Я. Собеський, 1646

Українська історія нараховує багато видатних фігур, що відігравали архіважливу роль у розвитку держави. Значущу сторінку епохи козаччини по праву очолює видатний полководець Петро Сагайдачний, точніше Петро Конашевич: Сагайдачним його прозвали козаки від слова «сагайдак» за майстерну стрільбу з лука.

Народився він в селі Кульчиці Перемишльскої землі Руського воєводства, на території сучасної Львівщини. Точна дата народження невідома через відсутність прямих писемних джерел, тому історикам доводиться обмежуватися надто приблизними даними – друга половина шістнадцятого століття. Початкову освіту отримав у Самборі, а потім навчався в Острозькій академії, після чого працював домашнім вчителем та помічником київського судді Івана Аксака.

Новий і найвизначніший етап його життя почався під кінець століття (приблизно в 1598 році), коли він пішов на Запорізьку Січ, де згодом заробив авторитет своєю відвагою та розумом. Військовому мистецтву Сагайдачний навчався у Самійла Кішки. У кінці XVI — на початку XVII сторіччя очолив Запорізьку Січ, став кошовим отаманом. Під його керівництвом запорожці в 1605 році взяли турецьку фортецю Варну, в 1614 — Синоп, а в 1616 — Кафу (Феодосію), спалили турецький флот і звільнили безліч християнських невільників. Прийнявши булаву з рук народу і війська, Сагайдачний назвав себе гетьманом обох сторін Дніпра і Війська Запорізького; його приклад наслідували полковники й сотники, і козаки малоруські почали називатися запорожцями. Ця назва відрізняла полки, віддані гетьманові й вітчизні, від полків, які були віддані магнатам і Польщі.

Саме Сагайдачний зробив із запорізьких козаків справжнє могутнє військо (ввів армійську дисципліну і розробив тактику бою, властиву саме козакам), давши йому можливість воювати з переважаючою кількістю турецької армії. Сильна армія запорізьких козаків свого часу була щитом, який защищав східні кордони Польщі від турків і Москви, що дозволило Сагайдачному вести переговори на рівних із польським королем. Славу полководця Сагайдачний здобув у двох походах: московському 1617—1618 років і турецькому — 1621. У 1618 році поляки звернулися до Сагайдачного з проханням допомогти королю Владиславу, котрий вирушив під Москву. З 20 000 козаків Сагайдачний здобув Ливни і Єльци, розбив московські ополчення Пожарського й Волконського і вивів Владислава зі скрутного становища. З усім Військом Запорізьким Сагайдачний вступив до Київського (Богоявленського) братства. І хоча його створили без дозволу короля, братство не насмілювалися заборонити, побоюючись козацтва. У 1620 році Сагайдачний переконав єрусалимського патріарха Феофана, що повертався з Москви, відновити православну ієрархію, знищену унією.

Тяжко поранений під Хотином, 20 квітня 1622 року Сагайдачний помер від отриманих ран.  Цікавим є той факт, що перед смертю Сагайдачний заповів усе своє майно на просвітницькі, доброчинні та релігійні цілі, зокрема Київському братству і Львівській братській школі.

Отже, його без сумнівів можна назвати однією з найцікавіших і найвидатніших постатей української історії, справедливим борцем за свободу й геніальним полководцем та стратегом.