Криворізький художник часів соцреалізму - в колекціях усього світу

16 октября 2014, 13:19
журналист
0
64

Соціалістичний реалізм був єдиним офіційно дозволеним в СРСР «творчим методом» літератури та мистецтва. Чому дискусії навколо нього не тільки не вщухають, а навпаки – набирають нових обертів? Чи може мистецтво, створене під ідеологічним тиском, бути цікавим? Чим може зацікавити художник часів соцреалізму настільки, що його твори прикрашають колекції музеїв, галерей, та приватних осіб усього світу? Відповідь на ці запитання я намагалася отримати, переглядаючи виставку Петра Федоровича СИТНИКА, присвячену 75-річчю з дня його народження, яка днями проходила у Криворізькій міській виставковій залі.

Мені поталанило – у міській виставковій залі я зустріла Сергія НЄЖЕНЦЕВА, одного з засновників благодійного фонду «Громадська ініціатива мешканців Кривбасу», ініціатора та безпосереднього організатора ювілейної виставки Петра Ситника. Розмова з ним виявилася надзвичайно цікавою.

- Я знав Петра Федоровича дуже давно, ще з 1982 року, - охоче поділився спогадами Сергій Володимирович. – Повинен сказати, що Петро Ситник – це таке явище, яке взагалі дуже рідко з’являється будь-де: по рівню свого таланту,  освіти, потенціалу людяності, інтелекту…  Спочатку створюється враження якогось  дивака. А потім починаєш розуміти, що він бачить і розуміє те, що ти побачити та зрозуміти не в змозі. Навіть відчуває він по-іншому. У нього інша оцінка явищ. Це помітно було навіть тоді, у радянські часи. До речі, Петро Федорович дуже любив Україну, розмовляв українською. Ось, дивіться на цей підпис. – Сергій Володимирович підвів мене до одного з ескізів. – Читайте: «Шушенське»... Для нього було цілком природно робити такі  позначки на своїх роботах. Ось ще одна: «Не сумуй, я прилечу…»

Я звернула увагу свого співбесідника на цікаву, своєрідну передачу кольорів на  малюнках, немов тепле марево мрії і огортало кожну роботу, і за мить дізналася, що після навчання в Українському поліграфічному інституті імені Івана Федорова (з 1994 року - Українська академія друкарства) у Львові наставником Петра Ситника тут, у Кривому Розі, став Іван Федорович ОСТАПЕНКО, видатна, неординарна особистість. Свого часу побував у штрафбаті.

-  Можливо, як кажуть, доля їх звела,  -  продовжував розповідати Сергій Нєженцев. -  Спеціальної художньої освіти у нього не було, але хист мав неабиякий. Саме йому була притаманна  неповторна передача кольорів. На запитання колег, як він це робить, Іван Федорович завжди відповідав жартома: «Ось так – трошки того, трошки цього…». Навіть портрети Леніна, написані ним, цінувалися не за те, хто на них зображений, а як високохудожні витвори мистецтва.

Ми ще довго ходили залами, роздивлялися роботи. Сергій Володимирович зі знанням справи розповідав про ту чи іншу техніку виконання, якими володів художник, тільки на цій виставці їх налічено  15. Особливу увагу приділив ліногравюрі, як чи не найціннішим представленим творам.

За словами Олександра ЮРЧЕНКА, члена спілки художників України, викладача Криворізького педагогічного інституту, друкована графіка завжди була елітним мистецтвом, і не кожен художник цим хотів та міг займатися.

- Це і спеціальні матеріали, обладнання, інше художньо-образне мислення…. Петро Ситник був цікавим художником. Графік чудовий, зі своїм індивідуальним, пізнаваним творчим почерком.

До речі, Петро Федорович Ситник у віці до 30 років став членом спілки художників Радянського Союз, ще до того, як почав навчатися в інституті. Цікаво те, що він хотів навчатися саме у Львові в Українському поліграфічному інституті, до якого вступив лише з третьої спроби. Кажуть, що цей митець створив себе сам.

Більшість глядачів, так само, як і я, переглядають художні витвори мистецтва з позиції «подобається – не подобається», тобто не є фахівцями в мистецькій галузі. Я дивилася на графічні портрети та ловила себе на думці, що вони мають мало спільного з так званим соцреалізмом. Обличчя суворі, сконцентровані на якихось своїх думках, на деяких жіночих – майже розпач. Аж раптом побачила на одній з гравюр зображені градирні, споруди у вигляді башти для охолодження води атмосферним повітрям. Для нашого промислового міста начебто нічого дивного, але ці були у ланцюгах! 

Можна по-різному відображати світ: можна розставити акценти так, як це вигідно правлячій ідеології. А можна так, як це робив Петро Федорович Ситник, відверто та щиро. Мабуть, тому так люблять ті, хто при владі, хто намагається керувати свідомістю людей, вкладати гроші саме у справжні високохудожні витвори мистецтва. Для них це – як ковток свіжого повітря після ідеологічного дурману,  вигідне вкладення коштів, і своєрідне підживлення позитивною енергетикою.

Мабуть, не дарма Петра Ситника внесено до «Єдиного художнього рейтингу» - довідника, який видається з 1999 року Професійною спілкою художників Росії, - як померлого художника-класика, за рівнем №1, що є вершиною визнання та слави.

- Це людина рідкісної працездатності, - підсумував свою розповідь про видатного художника Сергій Володимирович Нєженцев, - він працював, віддаючи себе. На його роботах можна навчати молодих художників, це великий мистецький скарб, про який не варто забувати.

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
ТЕГИ: Кривий Ріг
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.