Коли не вистачає навіть злості.

12 октября 2014, 18:03
Журналіст, письменник
0
36

Штрихи до портрету книги "Свічка на вітрі"

Сьогодні в одному з відомих Інтернет видань київський журналіст Юрій Шеляженко опублікував статтю, озаглавлену «250 сторінок щирого гніву». Стосується вона моєї нової публіцистичної книги «Свічка на вітрі». Хочу сказати всім, що повірте, мені зовсім не потрібна додаткова слава, окрім тієї, яку заслужив і маю. І коли пропоную прочитати ці замітки Юрія, з яким ми неодноразово до цього публічно полемізували щодо тем сьогодення і минувшини, це зовсім не означає, що бажаю щось додати до свого іміджу. Я ж бо не претендую на папаху нардепа і не готую себе до поста у владі. Так що слава мені ні до чого. А ось кожною думкою про книгу дорожу. Це правда. Тому, що над нею надто багато трудився. ( Книжку "Свічка на вітрі" ви знайдете на моєму сайті у розділі «Книги».)

Оскільки є кваліфікована думка журналіста щодо твору, то я хотів, щоб вона була почута насамперед тими, хто в понеділок, 13 жовтня, о 18.00, у Національній спілці письменників України (вхід вільний) будуть полемізувати, а що ж витворив цей журналіст і письменник. Почуйте Шеляженка:

«Книга Олександра Горобця «Свічка на вітрі» читається одним подихом, як бойовий листок. Це й не дивно, враховуючи, що автор – ветеран інформаційного фронту, заслужений журналіст України. Публіцистичний огляд революційних і трагічних подій 2013-2014 рр. автор поєднує з гостротою та завзяттям сатиричного памфлету. Кожна сторінка книжки – наче листівка, складена з палкою любов’ю до України та ненавистю до підступних і брехливих ворогів. На захист інтелектуального простору Вітчизни. Для поборення кремлівського мілітаризму, піднесення високого духу нашого народу, який, воістину, не під силу побороти нікому.

Почерк пана Горобця вже став впізнаваним. Це глибока емпатія, тобто співпереживання, настроям народних мас. І водночас виняткова увага до тих деталей, в яких, за приказкою, криється диявол. Від витонченого психоаналізу Путіна, опису чекістських звичок та феодального способу життя ординського тирана автор без вагань переходить до народного гумору. Розповідає, як селяни знищують щурів: перемішують гіпс із борошном і залишають жменьку суміші біля миски з водою. Щур нажереться суміші, зап’є джерелицею та й згубить себе, бо з часом гіпс застигає у його шлунку. «В якості гіпсу для Путіна став український Крим, а водички в Чорному морі вистачає» – усміхається публіцист. Дійсно, на що нам сподіватися, як не на хитрість козацьку? Перемагати доведеться не числом, а умінням, за прикладом славетних предків. Правдиво зазначено в книжці: визначальні риси лицарства, високого непоборного духу наших людей – з глибини віків.

Багато неприємних слів сказано в книжці на адресу наших північних сусідів росіян. Сказано в запалі, співзвучно нинішній історичній ситуації. Але теж не без хитрості: найбільш дошкульні тези, на грані й подекуди поза гранню цинічної русофобії, подано цитатами з класиків російської літератури, науки, культури, філософії. Виявляється, нещадні речі казали про свій народ Пушкін, Достоєвський, Гоголь, Чехов, Толстой, Тургєнєв, Горький, Солженіцин, Павлов, Ільїн. Думаю, казали з любов’ю, привертаючи увагу до вивихів та мерзот, з якими треба боротися, щоб стати цивілізованою нацією. Уривався терпець – і геній шмагав гнівною правдою Росію та росіян, як фермер шмагає ременем мале бісенятко, що розорило грядку з полуницею або, того гірше, з садистською насолодою скрутило шию десятку курчат... Чи справедливо цитувати злі, емоційні вислови російських класиків, аби підвищити бойовий дух читача-українця? Мабуть, справедливо. Несправедливо було б, якщо б щось змінилося, якщо б ми бачили, що їхній національний характер хоч трішки виправився.

Відкриваючи книжку «Свічка на вітрі», я, чесно кажучи, найбільше очікував якогось інсайду, тобто погляду на події зсередини, відкриття карт, нових сенсаційних відомостей. Досі пам’ятаю, як цікаво та пізнавально було свого часу читати главу про Олега Ляшка в книжці «Босоніж по битому шклу». Адже саме Олександр Горобець, не знаючи того, дав другий шанс стати порядним членом суспільства цьому пустобреху і пройдисвіту. Той, коли вийшов з тюрми, прикинувся таким собі Олегом Петровським і, обвівши всіх навколо пальця, влаштувався на роботу в редакцію «Правди України». Втягнув газету у великі неприємності. Раніше я дивувався, як така скандальна та не надто розумна персона навчилася вправно виступати та яскраво писати. Тепер розумію, що навички публіциста і оратора Ляшко здобув у школі Горобця, проте з характерною невдячністю дурня та демагога приніс багато горя своєму вчителю. А тепер ще й строїть з себе лідера опозиції, мало не сотника майдану, приховуючи купу своїх корупційних оборудок. Боюся, Ляшко принесе ще багато розчарувань людям, які йому сліпо довіряють та готові обрати народним депутатом цю гієну під маскою лева.

Книжка Горобця не обманула моїх сподівань на інсайд. У главах «Журналісти чи піднощики патронів для терористів» та «Як Путін звільняв мене з роботи» оповідається дві дуже повчальних історії стосунків українського автора з російськими засобами масової інформації. Для мене стало одкровенням і те, що, виявляється, заслужений журналіст України неодноразово пропонував вжити конкретні заходи для викриття брехні кремлівських пропагандистів, в тому числі оприлюднити певні матеріали слідства, але ці пропозиції були просто проігноровані силовиками. Сама собою напрошується думка про існування певних закулісних домовленостей, про які народ не ставили до відома, тобто, антинародних домовленостей на рівні вищого керівництва України та Росії.

Треба сказати, що Горобець однаково нещадний і до кремлівської агресії, і до слабкостей українців у спротиві агресору. Він відверто пише про своє розчарування перемир’ям від Порошенка, називаючи його безглуздим і вбивчим жестом. Сміливо кидає докір главі держави: «Шкодую, ніколи собі не прощу того, що три голоси з моєї сім’ї віддано за політичного нездару». Дає вбивчу характеристику роботі державного інформаційного агентства «Укрінформ»: «Така собі контора, як сонне лежбище для професійних бездарностей і ледарів, які служать там насамперед заради високої у майбутньому державної пенсії». Дивується призначенням на високі посади та даремному бахвальству так званих лідерів громадянського суспільства, таких як Сюмар та Горбулін, вказує на разючий контраст між фіктивними подвигами «нових людей у владі» та справжніми успіхами простих активістів, того ж Дмитра Тимчука та групи «Інформаційний опір».

У тривозі за Україну, зранену навалою північної орди, публіцист проводить від перших до останніх сторінок книжки свою головну ідею про те, що необхідно «спорудити захисний бастіон проти російської брехні, брудної пропагандистської антиукраїнської, наклепницької юшки Кремля», «утворити своєрідний департамент Правди».

Можна не поділяти ідеї автора, але важко не зрозуміти його позицію, не усвідомити велику долю правди в його логіці. Проте буду відвертим, переконлива сила цієї книжки збурює в моїй душі велике занепокоєння за нас, за наше майбутнє, за час, в якому ми живемо.

Ні для кого не секрет, що я дуже критично налаштований до тих суспільних настроїв, хвилі яких виплеснуто на сторінки 250-сторінкового памфлету Олександра Горобця. Коли він натякає, що Україна програла інформаційну війну, мені хочеться сказати більше, хоча багатьом співвітчизникам це може здатися пацифістськими ілюзіями. Я вірю, що в інформаційній війні, як і в будь-якій війні, не буває переможців. Поразку терплять всі воюючі сторони. Причому в інформаційній війні ця поразка стає очевидною з першими ж реальними пострілами.

Я не згоден з авторським возведенням у ранг якогось духовного заповіту, навіть певної догми знаменитого гасла Миколи Хвильового «Геть від Москви!».

По-перше, Україна і Росія – як мінімум, сусіди географічно та історично. Можна скільки завгодно співати «нікогда ми нє будєм братьямі», але від цього сусідства, як не крути, нам нікуди подітися. Таких вже сусідів дав нам Бог. Хоча б з поваги до Творця так чи інакше доведеться встановлювати стосунки з цими сусідами.

По-друге, Україна – держава з великим транзитним потенціалом. Довірчі стосунки з усіма народами світу дозволяють нам мати вигоду з глобального руху товарів та капіталів у межах української юрисдикції. Попри маніакальну ворожість до України певних російських кіл, загалом тамтешня економіка завжди потребуватиме наших послуг і платитиме за них. Тому, перемагаючи ворогів у Росії, ми маємо пам’ятати, що там є також наші друзі, родичі, ділові партнери. Повним ідіотизмом було б псувати добрі стосунки з ними на догоду скаженій воєнщині. Зрештою, рано чи пізно кремлівського тирана буде скинуто та притягнуто до суду, а новому російському демократичному уряду доведеться вибачатися за його гріхи та покривати збитки. Треба морально готувати до цього наших друзів, родичів, ділових партнерів у Росії і допомагати їм боротися проти тиранії.

По-третє, гасло «Геть від Москви!» не означає і не може означати, що треба обов’язково сприймати Москву як метафізичного ворога України, наш антипод. Це означає, що треба йти шляхом розвитку демократії європейського зразка і не треба мавпувати на псевдоукраїнський кшталт московську імперськість, агресію та тиранію, придушення людських прав, свобод і елементарної людської гідності. Але боюся, що численними проектами введення єдиномислія в Україні, які стають нині популярними, ми йдемо тією ж кривою доріжкою північних сусідів, яку висміяв ще Козьма Прутков. Це більше схоже не на «Геть від Москви!», а на лікування холери шляхом прищеплення сифілісу. Порівняння, до речі, не моє, воно з роману-застереження «У нас такого не може бути» («It Can’t Happen Here») нобелівського лавреата Сінклера Льюїса. Тим, хто заперечує на аргумент про загрозу тоталітаризму в Україні за російським зразком звичними словами «у нас такого не може бути», гадаю, корисно було б почитати цей роман. Хоча б для того, щоб трішки розвинути свою уяву.

Отже, книжку Олександра Горобця «Свічка на вітрі» я читав критичним оком, як і будь-яку публіцистику. Інакше не вмію. І якщо ця книжка примушує непокоїтися за наше майбутнє, то це не можна назвати її недоліком. Скоріше це її сильна сторона. Добра публіцистика завжди містить спірні тези та пробуджує від сну самозаспокоєння. А головне, як на мене, те, що ця книжка справді горить незгасимою турботою про Україну, як свічка за здравіє перед іконою Оранти. Міцність віри автора в силу духу українського народу та переконливість його аргументації не розчарують і не залишать байдужим прискіпливого читача.»

 

 

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.