Більшовики й статеве питання. Частина 1

4 августа 2014, 12:01
голова громадської організації "Інститут суспільних ініціатив", юрист
0
22

Як точно зауважив Дж. Орвел, для забезпечення абсолютного контролю над особистістю тоталітарний режим має вихолостити її самостійність та емоційний світ.

Маркс підкреслював, що «любовна пристрасть… не може бути сконструйована a priori, тому що її розвиток є дійсним розвитком, який відбувається в чуттєвому світі та серед реальних індивідів».

Книга Енгельса «Походження сім'ї, приватної власності й держави» (1884) – нарис історичної соціології любові й статевої моралі, які він вважав похідними від відносин власності. Енгельс насміхався з «брехливої міщанської сором'язливості» німецьких соціалістів ХІХ століття, читаючи твори яких, «можна подумати, що в людей зовсім немає статевих органів». Буржуазний шлюб, заснований на приватній власності та пригніченні жінки, він вважав історично перехідним, а про майбутнє висловлювався обережно: «…Те, що ми можемо тепер припустити про форми відносин між статями після прийдешнього знищення капіталістичного виробництва, має переважно негативний характер, обмежується в більшості випадків тим, що буде усунено. Але що прийде на заміну? Це визначиться, коли виросте нове покоління: покоління чоловіків, яким ніколи в житті не доведеться купувати жінку за гроші чи інші соціальні засоби влади, і покоління жінок, яким ніколи не доведеться ні віддаватися чоловіку з яких-небудь інших спонук, крім справжньої любові, ні відмовлятися від близькості з коханим чоловіком через боязнь економічних наслідків. Коли ці люди з'являться, вони відкинуть до біса все, що відповідно до сьогоднішніх уявлень їм потрібно чинити; вони самі знатимуть, як їм поступати, і самі напрацюють відповідно до цього свою суспільну думку про вчинки кожного зокрема, - і крапка». «У кожному великому революційному русі питання про «вільну любов» виступає на перший план. Для одних це – революційний прогрес, звільнення від старих традиційних уз, які перестали бути необхідними, для інших – бажане вчення, яке зручно прикриває різноманітні вільні й легкі відносини між чоловіком і жінкою» , - зауважував Енгельс.

Так було і в післяжовтневій Росії. До жовтневого перевороту більшовики, очевидно (як і інші політичні партії на початку ХХ століття), не мали чіткої програми в сфері сексуальної політики. «Статеве питання» було для них економічним / соціально-політичним і практично зводилося до проблеми звільнення жінок та подолання гендерної нерівності. Ленін розуміє, що «відносини між статями не є просто вираженням гри між суспільною економікою та фізичною потребою», він розглядає їх виключно в контексті класових відносин. «В епоху, коли руйнуються могутні держави, коли розриваються старі відносини панування, коли починає гинути цілий суспільний світ, в цю епоху відчуття окремої людини швидко змінюються. Спрагла жадоба різноманіття й насолоди легко набуває нестримної сили. Форми шлюбу й відносин статей в буржуазному смислі вже не дають задоволення. У сфері шлюбу й статевих відносин наближається революція, співзвучна пролетарській революції». Як революціонер, Ленін вітає цю кризу, але сприймає її лише ідеологічно, вбачаючи в сексуальній свободі виключно прояв ненависного йому індивідуалізму. Принцип «свободи любові» видається Леніну підозрілим, оскільки ним можна зловживати. Всі ленінські висловлювання з цього приводу, навіть формально слушні, мали консервативно-охоронний характер – раптом щось би не вийшло… Ленін вороже ставиться до всяких теорій статі й сексуальності, насамперед – фрейдизму, вважаючи, що всі вони випливають з особистих потреб, «із прагнення виправдати перед буржуазною мораллю власне ненормальне чи надмірне статеве життя й випросити терпимість до себе». Уявлення Леніна про «норму» цілком вікторіанські. У знаменитій бесіді з Кларою Цеткін вождь світового пролетаріату розкритикував фізіологізацію сексуальності та зведення любовних відчуттів до «задоволення статевої потреби». Обговорюючи поширену в тодішньому молодому середовищі думку, що за соціалізму задовольнити статеве бажання буде так само просто, як випити склянку води, Ленін погоджується, що «спрага вимагає задоволення. Але хіба нормальна людина за нормальних умов ляже на вулиці в сміття і стане пити з калюжі? Чи навіть зі склянки, край якої схоплений десятками губ? Але найважливішою є суспільна сторона. Пиття води – справа дійсно індивідуальна. Але в любові беруть участь двоє, і виникає третє, нове життя. Тут приховується суспільний інтерес, виникає обов’язок щодо колективу». При цьому «розтрата сексуальної енергії» відволікає молодь від революційної боротьби: «Революція вимагає від мас, від особистості зосередженості, напруженості сил. Вона не терпить оргіастичних станів, на кшталт тих, які звичні для декадентських героїв та героїнь Д'Аннунціо. Нестриманість у статевому житті буржуазна: вона є ознакою розкладу. Пролетаріат – висхідний клас. Він не потребує сп’яніння, яке заглушувало б чи збуджувало…»

Головне в сексуальній сфері, як і всіх інших, - дисципліна й соціальний контроль, суб’єктом яких має бути не індивід, а диктатура пролетаріату, тобто держава. Але як здійснювати цей контроль? Більшовицька революція зруйнувала або підірвала традиційні норми та регулятори сексуальної поведінки – церковний шлюб, релігійну мораль, систему гендерних ролей та навіть саме поняття любові. Однак замінити старі вірування й норми було нічим, а власні погляди більшовиків були суперечливими. Більшовицька філософія статі й сексуальності була примітивною: 1) всі проблеми, які здавна хвилювали людство, породжені приватною власністю та експлуатацією людини людиною; 2) соціалістична революція може й повинна їх вирішити, тобто ліквідувати; 3) зробити це можна швидко й радикально, покладаючись насамперед на силу диктатури пролетаріату; 4) класові інтереси й соціальний контроль важливіші за індивідуальну свободу. Створення нової людини мислилося не шляхом розкріпачення людини старої – із буржуазного минулого лізе лише нечисть, - а шляхом його планомірного конструювання, у ході його власної революційної діяльності (в якій сексуальність як така не передбачена). Найяскравіше ця амбівалентність виражалася в авангардному мистецтві. Формально літературний авангард виступав за повну сексуальну свободу, але «сексуальність, як і все інше в революційному авангарді двадцятих, розміщували в проекції тотального утопічного перетворення світу. А утопія може дарувати своєму адепту будь-що, найвишуканішу інтелектуальну й естетичну насолоду, - все, крім повноти матеріального володіння, теплоти осяжного, кожного дотику зі своєю утопічною сутністю. В основі утопії – завжди конфлікт і страждання; ведучи за собою мільйони людей, вона залишає їх посеред снігу й самотності <…> Авангард бажав не продовження людського роду, що було для нього рівнозначно відновленню страждання та дурної нескінченності, але сподівався на воскресіння мертвих та релігійне перестворення  найглибших світових структур. Взятий окремо від біологічної сімейності та дітонародження, сексуальний кодекс авангардного комунізму набував явних рис містичної аскези» (Гольдштейн). Революційна стихія, яка в перші роки революції видавалася реалізацією «діонісійських» настроїв Срібного віку, з їх поетизацією руйнації й насилля, незабаром обертається не так свободою, як безладом. Навіть метафора насилля звучить у футуристів позитивно, як прояв творчої активності та підкорення когось/чогось: «Пусть земля кричит, в покое обабившись: “Ты зеленые весны идешь изнасиловать!”» (В. Маяковський. «Кофта фата», 1914 рік). У перекладі на мову соціальної практики ці ідеї були небезпечні й руйнівні, викликаючи ностальгію за порядком і дисципліною. На відміну від поетів і художників, політики мислять не метафорами, а проблемами. Як писала в 1920 році С. Р. Равич, «старі гнилі устої сім'ї й шлюбу руйнуються та крокують щодня до повного знищення. Але немає ніяких керівних начал для створення нових красивих, здорових відносин. Триває немислима вакханалія. Вільну любов кращі люди розуміють як вільну розпусту».             

Декрет про цивільний шлюб, дітей та ведення актів цивільного стану від 18 грудня 1917 року вказав на церковний шлюб як приватну справу подружжя, яка не має юридичної сили. Було проголошено  й узаконено добровільність шлюбного союзу, його світський, цивільний характер, свободу шлюбу, який міг бути укладений без згоди родичів й опікунів, його розірвання (це було передбачено Декретом про розірвання шлюбу). Жінки були повністю зрівняні в правах із чоловіками у всіх сферах суспільного й особистого життя, включаючи шлюбно-сімейні відносини. Залучення до виробничого процесу мало гарантувати економічну незалежність від чоловіків. Вагітність гарантувала право на оплачувану відпустку. Щоб полегшити жінкам тягар «домашнього рабства», держава стала створювати систему ясел, дитячих домів та громадського харчування. Ця програма була частиною широкого соціального експерименту з перетворення суспільства. Подібно до того, як форсована «індустріалізація будь-якою ціною» містила в собі майбутні екологічні катастрофи, більшовицька «емансипація» жінок неминуче конфліктувала з устоями традиційного національного життя й культури. Всі приватні питання свідомо переводили в біологічну чи соціальну площину, що, втім, не розв’язувало посталих проблем, пов’язаних із дезорганізацією шлюбно-сімейних і статевих відносин, небажаною вагітністю, проституцією, венеричними хворобами. Кількість розлучень на 1000 чоловік у 1920-х роках зросла порівняно з 1912 роком усемеро. У статті «Робітничий клас і неомальтузіанство» (1913 рік), коментуючи підсумки Дванадцятого Пироговського з’їзду, Ленін підтримав вимогу «безумовного скасування всіх законів, що карають за аборт чи за розповсюдження медичних творів про запобіжні заходи», вбачаючи в цьому охорону «азбучних демократичних прав громадянина й громадянки». Хоча теоретично совєтська влада з самого початку була налаштована на користь високої народжуваності, вона першою в Європі в 1920 році узаконила штучні аборти. Часто реальний вибір був не між абортом та збереженням високого рівня народжуваності, а між легальним і відносно безпечним та нелегальним, а тому вкрай небезпечним абортом. У Москві в 1920-х роках ризик померти від інфекції в результаті аборту був у 60-120 разів більший, ніж у результаті пологів. Соціально-медичні мотиви переважили моральні міркування про збереження життя плоду, на необхідності чого наполягали акушери й гінекологи. У 1924 році, якщо довіряти місцевій статистиці акушерів і гінекологів, у Ленінграді аборти становили 50, а в одній із московських клінік – 43% від загального числа народжень. У 1926 році в Росії легально, в лікарнях, було зроблено 102709 штучних абортів. «У нас немає любові, а тільки сексуальні відносини», - заявляє героїня роману Пантелеймона Романова «Без черемхи» (1926). Таня Арістархова, героїня книги «Місяць з правого боку, або Незвичайна любов» Сергія Малашкіна (1926), до початку повісті вже мала 22 коханців; вона бере участь в оргіях, п’є та вживає наркотики, але потім долає шкідливий вплив НЕПу та досягає моральної чистоти в лоні партії. Зв'язок сексофобії з деіндивідуалізацією особистості розуміли М. Булгаков, Є. Замятін, А. Платонов. У романі Замятіна «Ми» (1924 рік) люди, перетворені в знеособлені «номери», співають «Щорічні оди Благодійнику», читають настільну книгу «Станси про статеву гігієну», кохаються за виданими Нумератором разовими талончиками. У розповіді Платонова «Антисексус» (1926 рік) йдеться про новий апарат, який дає змогу усунути ірраціональність сексу. «Неврегульована стать є неврегульованою душею – нерентабельною, стражденною, яка плодить страждання, що в епоху всезагальної наукової організації праці… не може бути стерпним». Новий пристрій усуває із людських відносин статеві відчуття, дозволяючи кожному раціонально регулювати свої насолоди «і цим досягати оптимального ступеню душевної рівноваги, тобто не допускати надмірного виснаження організму й зниження тонусу життєдіяльності. Наш лозунг – душевна й фізіологічна доля нашого покупця, який вступає в статеві відносини, вся має бути в його руках, покладених на відповідні регулятори. І ми цього досягнули».

Теоретично совєтська влада заперечувала всякі форми проституції. Міжвідомча комісія по боротьбі з проституцією, створена в 1919 році, в опублікованих наприкінці 1921 року тезах стверджувала: «1. Проституція тісно пов’язана з основами капіталістичної форми хазяйнування й найманою працею. 2. Без утвердження комуністичних основ господарювання й співжиття зникнення проституції неможливе. Комунізм – могила проституції. 3. Боротьба з проституцією – це боротьба з причинами, що її породжують, тобто з капіталом, приватною власністю та поділом суспільства на класи. 4. У Совєтській робітничо-селянській республіці проституція є прямою спадщиною буржуазно-капіталістичного укладу життя» (Матеріали міжвідомчої комісії по боротьбі з проституцією, 1921, С. 7). Під час громадянської війни проституток нерідко судили не по закону, а «революційній совісті», прирівнюючи їх до «ворожих революції осіб» та навіть «класових ворогів». 9 серпня 1918 року в листі до голови Нижегородського губернського Совєту Г. Ф. Федорова Ленін рекомендував «розстріляти й вивезти сотні проституток» (Ленин, 1960. Т. 50. С. 142). У період воєнного комунізму темпи поширення проституції помітно знизилися (водночас у 1920 році в Петрограді, за приблизними підрахунками, нараховувалося 17 тис. проституток та близько 300 притонів). З переходом до НЕПу проституція «демократизувалася»: якщо в 1920 році, за даними Я. Голосовкера, послугами проституток користувалися 43% робітників та 41,5% представників інших прошарків міського населення, то вже в 1923 році ці показники збільшилися до 61 і 50%. Саме заняття проституцією, відповідно до чинного на той час законодавства, не було ні злочином, ні правопорушенням. Кримінальний кодекс РСФСР 1922 року містив дві статті, що встановлювали кримінальну відповідальність за діяльність у сфері сексуальної комерції: «примушування із корисних чи інших особистих мотивів до заняття проституцією, здійснене шляхом фізичного чи психічного впливу» (стаття 170), і «звідництво, утримання притонів розпусти, а також вербування жінок для проституції» (стаття 171). Внутрішні інструкції НКВС дозволяли працівникам міліції та кримінального розшуку залучати проституток лише як свідків, до них слід було ставитися  коректно й із повагою. Влітку 1922 року НКВС напрацював і опублікував проект організації особливої «міліції моралі» (з цього приводу з викривальною статтею в «Московських відомостях» виступила Клара Цеткін). Восени 1927 року за пропозицією наркома юстиції РСФСР Бєлобородова було здійснено примусову очистку Москви від проституток: 400  проституток відправили «будувати соціалізм» на Соловки, колишній монастир. Сюди ж наприкінці 1920-х років вислали 80 проституток із Ленінграду. Ера совєтського «милосердя» закінчилася, поступившись адміністративно-бюрократичним і міліцейським репресіям. У 1920-х роках ці лінії чергувалися, а з 1930-х років був узятий курс на примусове трудове виховання у спеціальних колоніях і таборах. Розгорнулося планове знищення «продажної любові» як соціального зла, несумісного з соціалістичним способом життя. Водночас держава, збираючи проституток в спецзакладах і змушуючи їх працювати, покривала потребу в дешевій, майже дармовій робочій силі. Перехід від політики усунення причин проституції до репресивної політики знищення самих проституток дав свої плоди. Професійна проституція відійшла в підпілля, можливо, стала менш розповсюдженою. 

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.