Філософія українського синтезу, або В пошуках загубленої української людини

2 августа 2014, 16:13
голова громадської організації "Інститут суспільних ініціатив", юрист
0
29

Те, що для широкого українського загалу невідоме чи майже невідоме ім'я Миколи Івановича Шлемкевича, – один з найтяжчих обвинувальних актів проти сучасної української гуманітарної науки.

На превелике нещастя, ми дізналися про нього з великим історичним запізненням. В. Скуратівський гадає, що якби ми пройшли через студію його текстів десь в 1950-1960-их роках, то наша історична доля була б зовсім іншою. Уявимо собі молодого галичанина 1894 року народження, який пройшов через найбільш блискучі виміри університетської європейської філософії 1920-1930-их років. Доволі сказати, що він належав до віденського філософського гуртка, що в ньому були такі мислителі, як Карнап або Вітгенштейн, Шлік й інші. Він був цеховим філософом. Його дисертація засвідчує про те, що він міг бути професором філософії в найточнішому традиційному європейському значенні цього слова. Але вже в дисертації молодий Шлемкевич написав про те, що, власне, філософія має бути прикладена до якоїсь практики у будь-якому жанрі: а чи як якась ідея, а чи спеціальна публіцистика, яка використовує ті чи ті філософські тези, або, власне, специфічна педагогіка шкільна чи ВИШівська у напрямі саме практичного використання тих чи тих філософських побудов.  Шлемкевич дуже уважно розглянув всі без винятку елементи української екзистенції, українського історичного існування, сказати б, від князя Володимира і до біжучих політичних сезонів до середини XX століття. Він, дослідивши всі ці елементи, дійшов до висновку, що їх необхідно об’єднати в якійсь цілісності, в якійсь переконливій структурі і це і буде шляхом української нації. Все це говорилося тоді, коли, здавалося, підрадянська Україна абсолютно загнана в якийсь тоталітарний провінціалізм, коли блискучий емігрантський інтелект опинився поза цією самою країною, але драматична ситуація української мислі і української людини не зупиняла філософа. Він безперестанку працював над цією самою проблемою і, зрештою, дійшов до висновку про необхідність об’єднання всіх цих елементів.

Микола Шлемкевич – мислитель парадоксальний. Він сполучає, безумовно, два первні органічно: галичанин з його впорядкованістю, замкненістю і ієрархізованістю і, до певної міри, він таки є й східняком біографічно так само: згадаймо про його роботу в новозаснованій ясновельможним гетьманом Скоропадським Українській академії наук. Саме Шлемкевич відтак дав, можливо, найкращий на сьогодні аналіз феномену галичанства і його місця в системі загальній українства, в універсальній системі, адже цієї універсальності Шлемкевич прагнув у всьому (див:  http://www.radiosvoboda.org/content/article/956740.html).

Микола Шлемкевич, один з найосвіченіших українських інтелектуалів ХХ століття, мислитель, котрий “закинув” у культурний простір чималу кількість дуже цікавих ідей, народився 8 лютого 1894 року у селі Пилявій на Тернопільщині. Він навчався у народній школі та в гімназії у Бучачі, в гімназії у Львові та в університеті у Відні.  1915 року, під час окупації Галичини російською армією, Шлемкевич був вивезений до Сибіру і повернувся в Україну тільки 1917-го року. Він мешкав у Києві і працював тут секретарем «Робітничої газети» та співробітником Всеукраїнської академії наук. Після захоплення Києва більшовиками 1919 року Шлемкевич деякий час учителював у сільських школах на півдні Черкащини, а згодом виїхав до Галичини. 1923 року Шлемкевич продовжив навчання у Віденському університеті, здобув там ступінь доктора філософії, а потім ще два роки навчався у Сорбонні. Повернувшись до Галичини, він редагував часописи «Перемога» і «Наші дні» та газету «Українські вісті»,  викладав в Українському вільному університеті. Тоді ж Шлемкевич почав публікувати свої філософські та публіцистичні праці, найвідомішими з яких є «Філософія», «Вітер», «Загублена українська людина», «Галичанство», «Верхи життя і творчості», «Душа і пісня», «Українська синтеза чи українська громадянська війна». Шлемкевич був одним з керівників Фронту національної єдності та ідеологом так званого «творчого націоналізму» і критикував ідеологію та діяльність Організації Українських Націоналістів. Навесні 1940 року він нелегально перейшов із Західної України до Польщі, а після початку німецько-радянської війни повернувся до Львова і працював там в Українському видавництві. Наприкінці Другої світової війни філософ переїхав до Австрії, згодом оселився у Баварії, а 1949 року переїхав до Сполучених Штатів Америки. Там Шлемкевич став співзасновником Українського національно-демократичного союзу, Союзу українських національних демократів і Української національної ради. Він також заснував видавництво «Ключі» та Український публіцистично-науковий інститут у Чикаго, редагував журнал «Листи до приятелів», долучився до видання Енциклопедії українознавства. Микола Шлемкевич помер 14 лютого 1966 року у місті Пассейку (штат Нью-Джерсі).

Візьмімо хоча б його етапну працю «Загублена українська людина» (Шлемкевич Микола. Загублена українська людина. Життя і мислі. Книжка друга. – Нью-Йорк, 1954). Шлемкевич, використовуючи інструментарій культурологічного аналізу, ретельно аналізуючи історичні етапи становлення «української людини», пропонує свою – і досі єдину! – її класифікацію, взявши за основу духовно-психологічний чинник. «Кожна людина має право на щастя, і коли вона щира, мусить признатися, що шукає його, шукає розкоші. Тож коли б у забутті можна було знайти щастя, - так це був би поважний аргумент проти доцільності цих шукань. Одначе розсудім тверезо: немає для нас забуття! Загублена українська людина живе в нас, і плаче в нас. І здожене нас, як не втікали б ми від неї. І коли слів не зуміємо знайти для її болю, тоді з очей наших той біль продиратиметься страшним, незаспокоєним  докором. Забуття – це омана! <…> Може тиран, може деспотичний уряд задавити на якийсь час вільну думку, може нищити цілі кляси, може закувати цілі народи. Він може викривити їх психіку, але не вб'є живої душі. Там жеврітиме бунт, і – як добре знаємо з історії – часто немає часу коня допасти й охляп сісти, щоб утекти перед страшним гнівом народу. <…> Вона (частина козацької провідної верстви – А. Т.) виходила на биті шляхи історії, а що на них не було вже українських поїздів, вона присідала до нових, російських імперських возів. При всій любові та при всьому прив’язанні до України, її звичаїв і народної культури, тілюди все ж впліталися в нове життя, тоді ще духовно непідрізаної, молодої, повної розгону російської імперії. Для упрощення назвім цей тип гоголівською людиною.

Можемо розрізнити ще й інший тип людини, що склався в період розвалу другої держави. Та людина не могла собі знайти місця в новому світі. Але вона не могла також і вдоволитися тільки біологічним існуванням старосвітського поміщика. І коли для типу пристосованця, іноді проти волі, до нової імперії взяли ми для спрощення прізвище геніального представника того типу, то й цей новий мав геніального ви словника в особі й життєвій поставі Григорія Сковороди. Це глибокий людський тип, що не прийняв нової російської дійсности, але і не знизився до рівня старосвітського поміщика. В своїй душі, самовдосконаленні, він шукав нового, кращого типу. Назвім його знову для упрощення сковородянським типом, сковородянською людиною. Ми досі хилимо чола перед душевною чистотою й глибиною тієї людини. Ми називаємо самого Сковороду українським Сократом. Одначе добре мусимо пам’ятати одне: велику різницю між тими двома моралістами. Сократ проповідь моральної відбудови й очищення виніс на атенські базари, і протиставив її мужньо й одверто панівній тоді софістиці. Він смертю заплатив за свою мужність. Сковорода з своєю правдою жив по затишних пасіках поміщиків, здалека від широких шляхів і їх сутолоки. Тому Сократ і його вчення означають початок нової духовности Геллади, тоді як Сковорода при всій шляхетності й величі означає тільки кінець епохи, а не початок нової. <…>

Хоча всі коротко схарактеризовані типи існують досі в нашому житті, сучасна українська людина народилася не в їх середовищі: не із втечі в ситу вигоду, не із пристосуванства до чужих світів і не з втечі у власну душевну шляхетність. Вона народилася з пориву створити свій власний новий світ із власних джерел і власних сил. На прапорах тієї нової української людини виписане протилежне усім трьом попереднім гасло: Борітеся – поборете! Сучасна українська людина це шевченківська людина. Вона перейняла репрезентацію сучасного українства. Та людина відверталася від старосвітського поміщицтва, від отупіння в достатку, до того окуплюваному кріпацькою неволею братів; вона, та нова людина чекала апостолів правди й науки не для поринення в забуття, але для перетворення світу й життя на основі нового, праведного закону; і при всьому розумінні Гоголя, навіть пошані для «великого друга», вона відкидала радикально пристосування до чужої сили в Україні. Візія свого світу з вільним і справедливим уладом – опановує цю людину. Ця людина, усвідомлена в собі в половині минулого сторіччя, йде вперед через перешкоди, іноді завороти старопоміщицького типу, сковородянського чи гоголівського, щоб на переломі сторіч, між 19-им і 20-им, досягти свого духового оформлення, завершення. <…> Коли Шевченко шукає уявою апостола правди, тоді зараз же та уява піддає йому прізвища не великих мистців, але Архімеда, Галилея. Нове суспільство й нова людина, сперті на знання й справедливість, - це ідеал Шевченка й шевченківської людини. Осередком її світогляду є наука, - головною рушійною силою є розум. Він є тим вічним революціонером, що духа рве до бою, рве за поступ, правду, волю (три божества тієї людини!). Він, розум, це потуга, проти якої немає сили, щоб у бігу його спинити… Характеристичні і часто повторювані слова одного з найсвітліших лицарів світогляду шевченківської людини, Івана Франка. В космосі того світогляду наука є ядром, а релігійність і мистецтво – це імлистий молочний шлях почувалтних сил душі, серед яких заблисло ясне сонце мислі. Такій духовій конституції відповідає й життєва постава, відповідають етичні ідеї шевченківської людини. Моральний її ідеал це вільний дух, що сам на основі свого пізнання самовизначається. Не традиційні догми, і не пристрасті, але ясна мисль – його головна сила, - ясна й незалежна мисль, або ним самим здобута, або свідомо, по добрій волі прийнята. <…> Держава для вільного духа – це тільки рами, організаційна форма того вільного суспільства. Утвердити українське вільне суспільство своєю власною державою – стає політичним, оконечним ідеалом шевченківської людини.

Живемо епігонами й наше мислення має познаки мислення епігонів. Найкращий того доказ: колишні живі протилежності тепер механічно зв’язуються, без органічних вирівнянь, без органічної синтези. Учні Донцова залюбки цитують Липинського. Учні Липинського залюбки тримаються в тіні Донцовських груп. Жива кров наших 20-их років, духовність того, що називають тодішнім українським ренесансом, ще не всюли вирівнялася з демократичними ідеями революції вільного духа. Ми утратили рідну землю, що нас в’язала. Ми утратили й той рідний, спільний для нас колись, голубий небосхил упорядкованих і своєчасних ідей, наш живий світогляд. На перехресті доріг стоїть українська душа в латаній свитині, зшитій із поношених і потертих мислей».

У праці «Українська синтеза чи українська громадянська війна» (Д-р М. Шлемкевич. Українська синтеза чи українська громадянська війна. 2-е видання, 1949. Printed by Ukrainian PrintingshopSahrawa”, Blomberg/Lippe [Germany]) Шлемкевич (уже наприкінці) висновує ледь не ключовий «епізод» української історіософії: «Простора наша земля і обильна, але порядку в ній немає. Такий історичний підсумок наших предків і така оцінка записана в хроніці. Багата українська душа ідеями, а трагічно-глибокими переживаннями ніхто не зрівняється із нею, тільки немає порядку тим ідеям і переживанням у своїй мудрості. Такий підсумок нашої мандрівки по історії і мислях. А між тими двома оцінками трохи не тисяча років! І як часто разом із такою свідомістю йшло як висновок, сказане і не сказане у сторону чужинців: прийдіть і володійте. І як часто, не чекаючи на таке виразне запрошення, вони приходили!».

М. Шлемкевич тонко аналізує українську idée fixe: «Здавна і до сьогодні правда і справедливість була і залишається осередньою ідеєю його (українського народу – А. Т.) життя, мислей, праці і боротьби. Він релігійний до нині, але ніколи у цьому відношенні не переживав крайностей фанатизму, депресії, самобичувань і т. п. Коли ж під час козацьких війн деякі явища вказують на релігійну розпаленість і нетерпимість, то вони звичайно є тільки відповіддю, реакцією на нетерпимість ворога, що під релігійною заслоною намагався нести в Україну соціальне і національне поневолення. Так само до науки здібний український нарід і кожен ясніший період його історії блищить світлими науковими й освітніми починами. А все ж і наукова правда й істина ніколи не була задушевною мрією і пристрастю українства. За те з повною слушністю можна назвати наш нарід вічним мрійником і шукачем царства справедливости на землі. Це глибокий мотив українського світогляду, що проглядає крізь соціальні рухи, крізь народні козацькі повстання, крізь оригінальні соціологічні творива, як Січ, артілі, чумацтво, братство, - всі предтечі сучасного освітнього і господарського спілчанства та кооперації. Це один із основних мотивів світогляду Тараса Шевченка, уладу де «врага не буде, супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люди на землі», слова, що найпростіше схоплюють народню візію земного раю. В цій ділянці українська творчість не залишилася позаду європейської, навпаки, вона випереджувала її, і то на цілі сторіччя. В той час, як Европа порядкувалася ще різними династичними легітимізмами, універсалізмами як «римське цісарство німецького народу», - у той час перша Україна чином і ясним словом свого гетьмана Богдана Хмельницького, ще в половині сімнадцятого сторіччя, висунула найсучасніше гасло національного легітимізму, себто національного розмежування свобідних народів, як постулят міжнародньої справедливости. Це глибокий зміст тодішніх українських бажань щодо розмежування з Польщею, це й виразна ідея українсько-шведського договору 1657 року. Аж у двадцятім сторіччі світ прийняв цю українську тезу за свою, і сьогодні, викривляючи її, все ж таки проводить радикально, переселюючи національні меншини в їх народні материки. Тим то й зрозуміло, що не так релігійні, чи наукові, але саме соціологічні (соціальні й національні) ідеї стояли в осередку українського світогляду. Університетські вчителі філософії, що були відблиском чужої мудрости, залишилися без більшого впливу на життя. Українську духовність, а значить і життя, формували поети, вчені, публіцисти, що горіли патосом правди-справедливости, патосом, що його невгасиме джерело в українськім народі. І Сковорода, і Шевченко, Костомаров, Драгоманов, Франко, Михайло Грушевський, Липинський, Донцов – це справжні оформлювачі українського духа в добрі, чи в злі. Сам перелік імен для кожного, хто хоч поверхово знайомий з їхніми світами мислей, вказує одну і то основну спільну характеристичну рису: всі вони в першу чергу шукачі справедливости в людському співжитті. Вона є основною цінністю, пробним каменем і святости, і мудрости, а не навпаки. Коли так, то й порядок української душі і українського життя залежить у першій мірі від того, чи вдасться осягнути справедливий порядок українських соціологічних, політичних і соціальних ідей і хотінь. Тут наше глибоке бути чи не бути, тут осередня точка нашої духовости і нашої зовнішньої організованости, отже, нашого світогляду і нашої державности».

Шлемкевич з подиву гідною для науковця інтуїцією (sic! – заледве чи не поетичною) потрапляє на, сказати б, осердя наших національних поразок, чи, за його ж термінологією, «основний гріх нашої історії»: українські творчі  сили дуже рідко виступають однозгідно, однонапрямово. Вони найчастіше перебувають у стадії прихованої, а чи й відкритої громадянської війни. Виявом такої ворожнечі було, наприклад, неприйняття ідей Драгоманова та Франка прихильниками патріархального ладу чи випади демократичної преси на адресу провідницького націоналізму в 30-х роках ХХ століття як на чужинецькі, накинуті ззовні ідеї, тим часом як усі ті творчі ідеї давні і рідні.

В українському світі, за спостереженням мислителя, споконвіку діють три творчі сили, що намагаються організувати, підводити на щораз вищий щабель український народ. Ті сили – українське єдиновладство (монархія), українське народовладство (демократія) і українське провідництво – всі вони творчі, організуючі сили. Дилема Шлемкевича гранично загострена: «або українська ідейна синтеза (отих трьох творчих сил – А. Т.), або українська громадянська війна». «Не тільки в сфері духовости, але і в сфері  політичного життя маємо перед собою такі самі виразні зразки синтез. Хай гине світ, щоб жила тільки в повній чистоті ідея – це подекуди теза всіх тоталізмів, що на наших очах поставали, вбиралися в могутність і розпадалися. Хай гине світ, щоб жила моя ідея – це й гасло сучасного большевизму. Те, що в свобіднім рішенні індивіда буває моральним завершенням, оте: хай пропаду я, але залишуся вірним своїй ідеї – в пристосуванні до державних, національних з'єднань стає нестерпним обмеженням свободи рішення, стає диктатурою, піддержуваною терором. <…> Тоталітарні режими, партійні диктатури нетерпеливо випереджують дозрівання народної думки, цього «об’єктивного розуму», і накидають свою партійну думку, «партійний розум». Це початок терору. Ті режими старалися й стараються вирівнювати різниці між собою і народом у маніфестаціях, маніфестаційних плебісцитах, гучно аранжованих парадах, здвигах, походах. Коротко: вони намагалися й намагаються заглушити різниці думок штучно викликуваною емоціональною співзвучністю, масовою сугестією, масовою психозою. Все це гри на коротку мету, допускальні в моментах потреб. Коли ж їх зробити методою правління, тоді розстань між розумом проводу і розумом народу розширяється в пропасть ненависти, що розряджається скоріше чи пізніше великим струсом, в якому звичайно гинуть режими. <…> Нації й держави, що їх сьогодні вважаємо зразком політичної організованости, привели у себе синтезу ідей. Приклад Англії особливо повчальний. В ній бачимо синтезу монархійної ідеї з демократичною. І англійським демократам не приходить на думку в ім'я вимріяної чистоти ідеї нищити традиційну монархію, той символ єдности імперії й резерват влади на час особливих криз. В династії знайшла собі англійська демократія одне важне місце, незалежне від зміни народніх настроїв, недоступне для партійних посягань. Це щось неначе парменідівська непорушна точка серед пливкого гераклітівського світу».

Чи ж не визначальною є Шлемкевичева вимога «українського синтезу» усіх творчих сил суспільства над будь-якими корпоративними інтересами? І чи ж не є вона єдиною альтернативою «холодній» громадянській війні?

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.